Де в Тернополі знайти надійного психотерапевта, куди ведуть майже сотня звивистих сходинок у напівтемряві, як потрапити в підземелля храму, а ще встигнути відвідати Святу Землю за два дні.

Те, що Тернопіль – місто файне, чули, мабуть, усі. Тому пропозиція перевірити його файність у межах другого Тернопільського туристичного форуму, який два дні тривав у місті на річці Серет, видалася досить заманливою.

ІТАЛІЙЦІ В ПЛАЦКАРТІ

Перші пригоди на шляху до місця призначення не забарилися. Поїзд «Київ – Рахів» (фірмовий пасажирський «Гуцульщина»), який до Тернополя їде понад 7 годин, плацкартний вагон, килимова доріжка у вагоні й особлива, передостання секція на чотирьох поблизу із вбиральнею – все традиційно, здавалося відразу.

Пасажири поступово займають свої місця. Ми з колегою вже обсиджуємо нижні полиці, аж тут чуємо італійську. Італійська в українському плацкарті – вже звучить гарно. Гості з Італії – молодий чоловік із дружиною – виявилися нашими попутниками з верхніх полиць. До речі, саме їхня наявність здивувала нових знайомих найперше. Туристам пощастило, що їхати потрібно було вдень, тобто стукати в царство Морфея, дряпаючись поближче до даху вагона, не довелося. Вони прямували до Вінниці – час у дорозі 3 години.

Але на цьому здивування італійців тільки починалися. Найбільше, за їхніми словами, вразило, що ніхто з тих, до кого зверталися на вокзалі, не знав англійської. Тож змога поговорити з місцевими зрозумілою для себе мовою подорожніх неабияк порадувала. А ще вони щиро дивувалися неприбраним платним вбиральням на вокзалі й дещо засмутилися через спробу на вокзалі пограбувати їх.

Ми ж натомість дивувалися, чому нові знайомі їдуть у плацкарті досить нешвидкого потягу, коли є більш зручні варіанти, як-от «Інтерсіті» до Одеси, де в дорозі б довелося провести трохи більше двох годин у більш комфортних умовах. Не в економії ж справа. Виявилося, саме рахівський поїзд порекомендувала касир на вокзалі – чудовий знавець англійської, запевнили іноземця її колеги. Той просив квитки на поїзд, який їде найшвидше. А отримав на той, який найшвидше від часу звернення відправлявся з київського вокзалу. Такі вони – труднощі перекладу.

Однак усе довкола італієць сприймав як пригоду й новий досвід, тож особливо не засмучувався. Захоплювався побаченими київськими краєвидами й розповідав про свої подорожі світом.

…У Тернопіль ми потрапили пізно ввечері. Тож, звичайно, після вокзалу, який є пам’яткою архітектури місцевого значення, найперше познайомилися з готельним сервісом міста. Він тут є на будь-який смак: від бюджетного готелю з непереборною атмосферою минулого, зате в центрі міста, до затишного готельного комплексу з меню подушок – у діловій частині міста, за 5 км від центру.

А вже вранці чекало експрес-знайомство з принадами міста й області – спочатку заочне, потім і практичне.

ВІННИЦЯ, ДРОГОБИЧ, КАМ’ЯНЕЦЬ: ЦІКАВИНКИ ДЛЯ ТУРИСТІВ

Першого дня форуму експерти в галузі туризму з Вінниці, Дрогобича, Кам’янця-Подільського розповідали, чим вони вже сьогодні приваблюють туристів і на що зроблять ставку в майбутньому.

Директор департаменту маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради Галина Малець представила нову промоційну кампанію міста «VisitVinnytsia: нові емоції, нові ідеї, нові подорожі» й запросила відчути й посмакувати Вінницю хоча б на вікенд. Там на туристів чекають Вінницькі мури, катакомби для шанувальників привидів, цікаві архітектурні споруди, зокрема готель «Савой», водонапірна вежа – один із символів міста, синагога, будинок колишньої жіночої гімназії. А ще Вінниця – мультикультурне місто. А найколоритніша атмосфера тут пов’язана з єврейською громадою. Тож, за порадою Галини Малець, можна завітати до кварталу Єрусалимка – взірця єврейського кварталу.

Готується до традиційної церемонії відкриття, що цьогоріч відбудеться 20 квітня, головний фонтан міста – світломузичний "Рошен". До речі, він входить до двадцятки водограїв Вінниці, яку називаються містом фонтанів.

Справжнім відкриттям останніх років в аспекті просування своїх туристичних переваг сміливо можна назвати Дрогобич на Львівщині. Колись він був знаний серед мандрівників лише завдяки унікальній церкві Святого Юра ХV ст. – об’єкту Світової спадщини ЮНЕСКО, найвідомішій дерев’яній церкві країни.

Сьогодні список атракцій цього міста суттєво розширився. Так, за останні три роки тут відкрили для відвідування вежу міської ратуші, де люди отримали змогу освідчуватися в коханні. А ще пустили в її підземелля. Тут, зокрема, розміщено унікальну туристичну локацію – галерею ваг з понад 500 експонатами. Вони можуть виміряти вагу й снарядів, і шоколаду, й курячих яєць, і навіть протестувати на відьомство. Адже колись, розповів директор КП «Туристично-інформаційний центр міста Дрогобича» Ігор Чава, існувала теорія, що якщо жінка важила менше 48 кг, за тогочасними уявленнями аеродинаміки, вона могла літати на мітлі. Тепер ці ваги стали непоганою розвагою для туристів.

На мандрівників щовівторка чекають вечірні екскурсії з годинникарем, сторожем ратуші, відьмою у в’язниці ратуші й катом, з яким можна познайомитися.

Крім того, в ратуші можна відвідати Дрогобицьку їдальню №1, де в цінах заплутатися неможливо – все коштує 1 євро.

Бажаєте перенестися на майже 200 років тому? Не проблема. Для цього в місті наприкінці 2018-го встановили відреставрований гасовий ліхтар у межах проекту "Вуличний музей". Адже Дрогобич – один із перших у Європі населених пунктів, де для освітлення вулиць почали використовувати гас.

Є у міста й гастрономічні символи – сіль, бо ж "Дрогобич – у ньому вся сіль", та ковбаса. Саме солеваріння – візитівка Дрогобича. Тут "біле золото" й сьогодні видобувають у такий же спосіб, як робили це з 1250 року, на Дрогобицькому солевиварювальному заводі. На це найстаріше діюче підприємство України, можна відправитися на екскурсію.

Кам'янець-Подільський же представив на форумі свою економ-пропозицію для туристів – єдиний квиток до п’яти об’єктів: Старий замок, Ратуша, Галерея мистецтв, музей старожитностей Поділля та виставкова зала. Діє він упродовж трьох днів і дає змогу зекономити 50 грн. Вартість такого квитка – 100 грн.

ПІД ЗЕМЛЮ Й ДО НЕБА ПО-ТЕРНОПІЛЬСЬКИ

Із міні-"мандрівки" містами України повертаємося назад до Тернополя. Тут затишні, зручні для прогулянок вулички й невисокі будівлі з різнокольоровими дахами, серед яких – майже 200 пам’яток архітектури. Опинитися в цьому місті після мегаполіса – нагода змінити ритм: не лише сповільнити його, а й надати виважених тактів. Цьому особливо сприятиме розповідь екскурсовода, тож краще не нехтувати нею, а ще – мандрівка до підземель і на оглядовий майданчик однієї з веж Тернопільського катедрального собору.

Музей-крипту в 240-річному Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці – взірці пізнього європейського барокко – відкрили рік тому. Десятиріччями це підземелля на 5-метровій глибині було засипане землею. Понад рік його відновлювали й урешті облаштували тут експозицію, присвячену історії тернопільської парафії та сакральним пам’яткам міста. Вона представляє життя трьох найбільших громад, які проживали в місті до початку Другої світової війни: української греко-католицької, польської римо-католицької та єврейської. Прикметно, що саме після цієї війни було втрачено чимало культурних пам’яток, легенд та історій міста.

Такі склепінчасті приміщення, які ще називали нижніми храмами, були поширені в середньовічній західноєвропейській архітектурі й слугували для поховання та вшанування мощей святих і мучеників. У тернопільській крипті поховань немає. Зате тут в дивовижний спосіб поєднуються різні часи, а гра світла й звуків, що долинають із храму, створює особливу атмосферу, яку кожен турист відчуває по-своєму. Але в тому, що вона є, сумнівів не виникає.

Потрапити сюди на екскурсію можна тоді, коли не проводяться богослужіння, попередньо звернувшись до Туристично-інформаційного центру Тернополя.

Також у соборі є нагода спробувати себе в ролі дзвонаря, подолавши в напівтемряві 88 сходинок, що ведуть на 22-метрову вежу. Тут облаштовано оглядовий майданчик, на якому відкриваються яскраві навіть у похмуру погоду краєвиди Тернополя. У дзвін допитливим туристам вдарити не дозволять, а ось, як сховатися від неабиякого вітру, що тут господарює, підкажуть залюбки. Крім того, на вежі оглядового майданчика розміщено світлини старого міста та його сакральних споруд, зокрема й тих, що не збереглися до наших часів.

Серед інших релігійних споруд міста – Надставна церква, збудована в ренесансному стилі, церква Різдва Христового, або Середня – одна з найдавніших споруд міста.

Тернопіль часто називають містом озера й релаксу. Став у центрі дійсно вражає, своїми чималими розмірами – так точно. Щоправда, на початку весни всі природні зелені багатства оцінити ще складно, тож Тернопіль у список місць для відвідування в межах пізньовесняної або ж літньої мандрівки вже внесено.

А над озером в парку Шевченка розкинулися мініатюрні Єлисейські поля по-тернопільськи. Аналогом знаменитої паризької пам’ятки тут називають широку алею, що тягнеться вздовж Тернопільського ставу, з двома пагорбами.

Й відпочинку місто-парк таки сприяє. Його неспішний ритм життя робить день довшим, а прогулянку вулицями перетворює на квантові стрибки з минулого в сьогодення й навпаки. Тут поруч стоять будинки ХІХ століття й сучасні споруди, які, втім, не схожі на архітектурних монстрів. Або ж вони вдало причаїлися.

ПРО ЩО «ГОВОРЯТЬ» ПАМ’ЯТКИ

До речі, неподалік Архикатедрального собору можна побачити, якою центральна частина обласного центру Тернопілля була на початку ХХ століття. Допоможе в цьому встановлена просто неба мініатюра Тернополя – перший в Україні бронзовий макет міста вуличного відкритого типу. Познайомитися з автентичним архітектурним обличчям міста – унікальна нагода, адже під час Другої світової війни майже весь центр зруйнувала ворожа авіація. Те, що вціліло, пізніше знищила радянська влада – як, наприклад, парафіяльний костел на розі Руської та Міцкевича. Збудували ж на цьому місці міський універмаг, який стоїть тут і сьогодні. Щоб створити макет, використовували карти тих часів та дані аерозйомки.

«Повернувся» й окремо парафіяльний костел – його бронзовий макет 2017 року відкрили на бульварі Шевченка.

Є у Тернополі й місце, де майже кожен будинок – старовинний і є пам’яткою архітектури місцевого значення. Це вулиця ВалОва (саме такий наголос ставлять старожили) – найдавніша серед місцевих, нині пішохідна. Тут будинки зберігають автентику старого міста, й ти знову робиш стрибок у часі. Ступаєш базальтовою бруківкою й фасади довкола відправляють у мандрівку до давнього Тернополя. Тут розміщуються крамнички, затишні кав’ярні. Деякі власники навіть вирішили зберегти написи-артефакти на фасадах будівель, які зробили попередні власники в ті далекі часи. А ще тут можна зустріти будинки-близнюки.

Поєднує минуле з сучасним і пам’ятка-старожил, яка водночас – і одна з наймолодших у Тернополі – тристоронній годинник у сквері на все тому ж бульварі. Він стояв у файному місті ще в довоєнні часи, був зруйнований під час бойових дій, а 2014 року його відновили. Годинник навіть є частиною «Спадщини світового годинникарства», до якого французи вносять найбільш оригінальні витвори годинникового мистецтва.

Тут же розмістився монумент, який для себе назвала «Двічі перший» – перший пам'ятник жінці в Тернополі й перший у світі пам'ятник-монумент знаній у всьому світі українській оперній співачці Соломії Крушельницькій у повний зріст. Містяни захоплюються талантом і характером цієї жінки з Тернопільщини, яку ще за життя визнали найвидатнішою співачкою світу. До того ж саме Крушельницька стала першою українською жінкою-автомобілісткою.

Бачте, полюбляють у Тернополі бути першими, бо, за словами екскурсовода Оксани Ленчук, гонорові. «Тернополяни завжди мали свій гонор. Вони відмежовувалися від Чернівців, а ще більше відмежовувалися від Львова. Й відповідно, у нас була своя кава й тільки своя, свої тістечка, своя кухня», - розповідає пані Оксана.

Кухня Тернополя заслуговує особливої уваги. По-перше, вона тут таки смачна й дійсно оригінальна: чого варті, наприклад, панський дерун з куркою або свининою – кому що більше до смаку, або сирна юшка з грибами. Розміри порцій вражають не менше, ніж смак. А по-друге, ціни суттєво відрізняються від київських у сторону зменшення. Велетенський дерун – який деруном то і назвати складно, радше – добра порція м’яса й трішки картоплі – коштує 58 гривень, а юшка – 39 гривень. Хачапурі-гігант – 45 гривень. Тобто на 100 гривень можна не просто пообідати, а фактично й відмовитися від вечері – ситність порцій тому сприяє.

Хоча у зв’язку з цим виявився ще один парадокс – після споживання місцевої їжі складно зупинитися. Й там, де вдома шлунок уже давно б відмовився від нових гастрономічних інвестицій, у Тернополі ти дегустуєш нові страви без жодних негативних реакцій від свого організму. Чи то чисте повітря тому сприяє, чи насичена прогулянка містом, однак такий факт має місце.

Має Тернопіль, як і кожне західноукраїнське місто, свій замок. Його збудував Ян Тарнавський у ХVI столітті. Однак, опинившись біля цієї споруди, довго розмірковуєш, чи дійсно вона – замок. Бо ж більше скидається на міський будинок культури радянського типу. Причина цьому – величезна кількість руйнувань і реконструкцій.

Серед інших атракцій міста на річці Серет – скульптурна композиція з особливою історією «Випадкова зустріч» американського митця Стюарта Джонсона, встановлена в сквері Шевченка. Дві металеві жіночки в повний зріст, які присіли відпочити на лаві, переїхали сюди з одного із парків США – їх подарував місту американець Джон Звожек, який тоді працював із волонтерською місією у місцевому відділі екології. Так Тернопіль став першим містом у Європі, який отримав скульптуру цього американського митця. Однак менш як за рік після встановлення одну із жіночих скульптур викрали. Зате так на лаві звільнилося місце для охочих не тільки сфотографуватися з пані, яка залишилася, а й потеревенити з нею про наболіле. Особливо часто, за словами екскурсовода, таке «спілкування» практикують чоловіки. Тож металеву леді люди прозвали «психотерапевтом».

Поруч із розважальними скульптурами – й монументи, присвячені трагічним сторінкам історії. Серед них – пам’ятник жертвам депортації 1944-1946 років. 

Він зображає дерево без коріння – лемків без своїх земель. Монумент має величезну кількість символічних деталей, які можна роздивлятися-досліджувати не один десяток хвилин. Присвячений пам’ятник жертвам депортації з Лемківщини, Холмщини, Надсяння під час сумнозвісної операції «Вісла».

ТУРИСТИЧНА ТЕРНОПІЛЬЩИНА: ПІД ЦИФРОЮ 100

Що ж до мандрівки Тернопільською областю – то це справа не одного чи навіть кількох днів. Адже Тернопілля – це, зокрема, 34 замки, 2 найбільші паломницькі центри – Зарваниця й Почаїв. Як запевняє начальник управління туризму Тернопільської ОДА Ростислав Яцків, у кожний із них приїжджає по 1 млн паломників щороку. Користуються популярністю й екскурсійні програми так званими місцями сили. Серед них, наприклад, дохристиянський печерний храм Монастирок. Пишаються в області й активним подієвим туризмом – тут організовують близько 500 фестивалів на рік.

За словами Ростислава Яцківа, сьогодні туристична Тернопільщина об’єднується цифрою 100: в області понад 100 архітектурних пам’яток, понад 100 печер, понад 100 водних об’єктів.

У новому туристичному сезоні мандрівників планують приваблювати відновленою залою у Вишневецькому палаці.

Крім того, завершується реставрація Бучацької ратуші – унікальної пам'ятки архітектури середини ХVIII століття в стилі рококо, над створенням якої працював видатний скульптор Пінзель. На реконструкцію споруди з державного та місцевого бюджетів виділили понад 10 мільйонів гривень. В ОДА обіцяють, що вона матиме привабливий вигляд не тільки зовні, а й всередині. Відкриття заплановане на травень цього року.

Також, як розповів Ростислав Яцків, є плани перетворити на об’єкт туристичної інфраструктури Коропецький палац. Сучасний європейський скансен, запевняють в ОДА, має з’явитися на території музейного комплексу просто неба «Лемківське село» в Монастириськах.

До того ж цьогоріч, за словами Яцківа, взялися за створення додаткової інфраструктури для активного туризму на основних автошляхах Тернопільщини. Йдеться про облаштування велодоріжок, панорамних стоянок, з яких би мандрівникам відкривалися гарні краєвиди.

ПОДІЛЬСЬКА СВЯТИНЯ ДЛЯ ПЕРЕСІЧНОГО ТУРИСТА

Натомість учасники Тернопільського туристичного форуму змогли перевірити на собі, що ж можна побачити в області за один день. Маршрут організатори підготували паломницький, тож вирушили до першого місця призначення – Марійського духовного центру в селі Зарваниця. Це одна з найбільших подільських святинь Української греко-католицької церкви, важливе для вірян місце, де можна прикластися до чудотворної ікони Матері Божої Зарваницької в місцевому храмі Пресвятої Трійці та Пресвятої Покрови. Тут на схилі гори розміщено Собор Зарваницької Матері Божої, навпроти нього – каплиця, неподалік – дзвіниця. Від дзвіниці до монашої печери споруджена Хресна дорога зі стаціями.

Також, перебуваючи на цій території, можна побувати в помешканні, де жила Богородиця в Назареті, зайшовши до храму копії хатини Божої матері. Його відкрили тут влітку 2017 року. Під час зведення споруди було збережено оригінальні розміри хатини, яка розташована в італійському місті Лорето. У храмі особливу атмосферу створює гра світла й різнокольорової мозаїки, що ніби оживлює відтворені образи.

Представлені в сакральних спорудах художньо-декоративні елементи – мозаїка, розписи – захоплюють увагу з першого погляду. Такою ж всеохопною за впливом на сприйняття є й територія Марійського духовного центру. Це широкі галявини, відчуття простору та сповільнення часу.

Крім того, тут можна здійснити мандрівку до Святої Землі, відвідавши нещодавно відкритий Український Єрусалим. Це унікальний комплекс, в якому зібрано копії найбільших християнських пам’яток Святої Землі. 

Серед них – Голгофа, Леонські ворота, вежа Давида, Оливний город, сходи покаяння, які вели до замку Пілата.

Посередині – копія купелі Ветезда, де оздоровлювалися хворі. Все місце оточене мурами, які відтворюють оборонні мури Єрусалима. Та головний об’єкт усього комплексу – копія Гробу Господнього.

З найвищої точки вежі Давида, де розмістився оглядовий майданчик, відкриваються краєвиди невеличкого села Зарваниця з населенням близько 300 людей. У теплу пору року тут багато зелені, а на початку весни пейзажі й небо химерно помережані гілками дерев.

Ще на мандрівників, які опиняться на території Марійського духовного центру, коли там немає великого скупчення людей, чекатиме приємний «екскурсовод». Пес супроводжує від початку шляху й до моменту від’їзду гостей. А як подяку за свою роботу радо приймає різні смаколики.

НА ГОСТИНУ ДО ПІНЗЕЛЯ

Друга локація, на якій вдалося побувати, – місто Бучач. Тут оселилися скульптури українського Мікеланджело – Йоана Георга Пінзеля.

Зокрема, вони представлені в костелі Успіння Діви Марії. У вівтарях храму, а їх тут п’ять, домінує бірюзовий колір, який гармонійно поєднується з білими пінзелівськими скульптурами святих.

Натомість на фасаді місцевої ратуші скульптури Пінзеля збереглися лише фрагментарно. Зараз їх за старими малюнками, гравюрами й світлинами відтворює скульптор із Тернополя Роман Вільгушинський.

Капітальний ремонт купола й фасадів двох верхніх ярусів ратуші, який тривалий час був заморожений, а пам’ятка руйнувалася, нині перебуває на завершальному етапі. Біля історичної будівлі встановлено пам’ятник Пінзелю.

Бучач – унікальне за кількістю пам’яток на одиницю площі місто, а тому по праву може ввійти до топ місць, обов’язкових для відвідування в області. Ще на туристів тут чекає пам’ятка архітектури всеукраїнського значення – Бучацький замок. Щоправда, до наших днів збереглися лише руїни – невеликі фрагменти стін та веж. Сталося це через те, що в ХІХ столітті замок перестав виконувати функцію оборонного укріплення, тому з часом споруду майже повністю розібрали на будівельні матеріали. Однак такий зовнішній вигляд навіть надає місцю особливої, дещо містичної, атмосфери.

За 2 кілометри від Бучача, фактично в його передмісті, на так званих травертинових скелях розкинулося маленьке село Рукомиш. Воно відоме завдяки розміщеному тут давньому скельному монастирю на березі річки Стрипа, в печерах якого жили монахи ще від ХІІІ століття.

Печерний храм площею 25 квадратних метрів видовбаний у скелі, він уособлює «Божий гріб».

Біля підніжжя схилу розташована Онуфрієвська церква, на вході якої відвідувачів зустрічає фігура св. Онуфрія авторства Іоанна Пінзеля.

Майже 7 років тому тут сталася надзвичайна подія: від скелі відкололася частина порід й обрушилася на історичний храм. Тоді було пошкоджено двері центрального входу й покрівлю. Але величезні брили каміння зупинилися лише за якихось пару міліметрів від скульптури, зачепивши лише кінчик пальця святого. Зараз усі пошкодження ліквідовано.

Також тут на туристів-паломників чекає хресна дорога й неймовірні пейзажі з «широкополими ланами», що відкриваються зі своєрідного оглядового майданчика скельного монастиря.

А поруч із церквою – маленький водоспад, що утворює басейн із водою, яку вважають цілющою.

У цих травертинових печерах переховувався від радянської влади останній упівець Юрій Михайлецький. Викрили його лише в 1967 році. Тоді ж він і загинув, не здавшись КДБістам. Зараз тут встановленого пам’ятник повстанцю.

Гонорове й автентичне, паломницьке й замкове Тернопілля чекає на своїх туристів у будь-яку пору року.

Світлана Горська