Він міг працювати у Конгресі українців Канади чи поважним чиновником в адміністрації Онтаріо, реалізувати себе як політик чи фінансист. Усі ці можливості для Тараса Навольського були більш ніж реальними, але він вирішив, що його знання та вміння більше потрібні у рідній країні. Тому після восьми років навчання та успішної політичної кар’єри у Канаді він повернувся у Заліщики. Ще за кордоном мріяв, як започаткує тут власну справу, як на рідному Дністрі знову ходитимуть кораблі, як на березі метушитиметься техніка, гудітимуть мотори, гомонітимуть робочі. Крок за кроком він йшов за своєю мрією і в свої 30 –ть став одним з найуспішних підприємцем Тернопільщини.

У Канаді зварив перший борщ

- Тарасе, ще школярем Ви з братом переїхали до Канади на навчання.

- Таке рішення прийняли батьки. Вони хотіли дати нам найкраще, тому вирішили, що закордонна освіти відкриє перед нами багато можливостей. І справді, роки навчання в Канаді були дуже насиченими, це цінний досвіт.

- У Вас з братом невелика різниця у віці. Двоє хлопців, фактично підлітків, опинилися в чужій країні. Треба було не тільки вчитися, а й облаштувати свій побут.

- Всі домашні обов’язки лягли на нас – прибирання, прання, приготування їжі. Тоді я навчився варити борщ. У нас була можливість харчуватися у їдальні, але це було не дешево. Я підрахував, що готувати борщ самому у двічі дешевше, ніж купувати. Зайшов в інтернет, знайшов рецепт, купив продукти і приготував. Вийшло непогано.

Для чого тратити батьківські гроші, якщо я можу сам це зробити. Мій принцип  – не витрачати там, де можна зекономити.

- У Канаді Ви влилися у політичне середовище.

- Під час навчання в університеті товариш запропонував допомагати Конгресу українців в Канаді. Я з іншими волонтерами долучався до організації різних заходів. Очевидно, тоді помітили мою роботу і запропонували вступити до Конгресу, а вже згодом мене призначили відповідальним за фінанси. На засіданнях я звітував про надходження і витрати.

- Щоб отримати таку посаду, ще й в такому віці, треба було мати велику довіру з боку Конгресу.

- Звичайно, мова йшла про дуже великі суми. Я мав повне право розпоряджатися цими грошима, в тому числі право підпису в банку. Таку роботу не могли доручити випадковій людині.

Запрошували стати помічником губернатора

- Не малу роль у Вашій кар’єрі відіграв виходець з Тернопільщини, а нині канадський депутат Борис Вжесневський.

- Наше знайомство було випадковим. Сталося так, що моїй мамі не відкривали візи і вона не могла нас провідати. Можливо боялися, що вона не повернеться в Україну. Я попросив депутата по своєму округу написати гарантійний лист для посольства. Цим депутатом був Борис Вжесневський. До цього часу ми не були знайомими особисто, але він чув хороші відгуки про мене і мою родину, тому допоміг. Я запитав, як можу віддячити. Він запропонував попрацювати волонтером у його виборчій кампанії. Тоді я з іншими молодими людьми розносив листівки.

У нас в штабі збиралися старші люди. Вони сортували і складали листівки. Коли ми поверталися «з полів», я приходив у штаб, сідав з цими людьми і допомагав їм. Ми спілкувалися, жартували, була дуже грана атмосфера. Я не знав, що в залі було дзеркало і пан Борис усе це бачив. Одного дня він прийшов і запропонував супроводжувати його на зустрічах. Пізніше призначив мене своїм радником.

- Знаю, що після завершення університету Вам запропонували  стати помічником губернатора Онтаріо.

- Це було якраз перед моїм поверненням в Україну. Я прийшов до пана Бориса розказати про своє рішення і попрощатися. Він розповів, що мене запрошують на посаду помічника губернатора Онтаріо. Для інших це мрія, а для мене  це була реальна можливість. Мене переконували, що я роблю помилку, що в мене в Канаді велике політичне майбутнє, що у мене тут більше можливостей для реалізації. Але рішення було прийняте, я мріяв повернутися додому. Ми з дружиною якраз тоді чекали на сина і я хотів, щоб моя дитина народилася в Україні.

- А як рідні відреагували на рішення повернутися додому, адже Ваш брат залишився з родиною в Канаді.

- Батьки і дружина не одразу зрозуміли мене. Усі навпаки хочуть, щоб їхні діти народилися закордоном і отримали громадянство іншої країни. Я ж хотів, щоб мої діти народилися і росли тут. Перші місяці після повернення були дуже складні, але коли рідні побачили, що я не відступаю, прийняли моє рішення.

У Канаді жив Україною

- В Україні Ви мріяли розпочати власну справу.

- Ще коли був малим, часто приходив на берег Дністра і дивився, як на іншому боці працювали підприємства, ходили катери, баржі, працювали машини. Влітку 2011 року я приїхав на канікули додому і дізнався, що одне із підприємств, яке на той час було майже зруйноване, виставили на продаж. Я подивився, яка там техніка, у якому вона стані. Поїхав в Канаду і чимало свого часу витратив на те, щоб вивчити цю сферу детальніше. Вчив моделі катерів, потужності, шукав в інтернеті різну інформацію. Відверто кажучи, я більше жив цією фірмою, ніж навчанням. Хтось з великих сказав: щоб досягти успіху у якійсь справі, нею треба жити. Ти думаєш про неї не тільки на роботі, а й коли засинаєш чи прокидаєшся. Тому, коли я повертався, знав, для чого я їду і що буду робити.

- Багато хто ставився скептично до Вашої ідеї відновити це підприємство.

- Воно створене ще за часів Австро-Угорщини, але в радянський період почало занепадати. Підприємство займалося розчисткою русла Дністра. В результаті чого річка поглиблювалася. Для цього треба було мати баржі, які б переміщали техніку на середину річки. Ця техніка розчищала річку, потім баржі буксирували щебінь і пісок на берег. Це дуже затратний процес. Так уже мало хто робить. Простіше взяти в оренду кар’єр, «загнати» туди техніку, черпнути, завантажити і отримати прибуток. Тому багато хто не вірив, що в мене щось вийде. Але я дуже цього хотів, тим більше, що це допомагає відновити річку.

- На Ваших підприємствах є багато обладнання, яке розробили Ваші ж працівники. Як ви їх мотивуєте?

- По-перше, наші працівники часто їздять на різні виставки. Там вони бачать щось нове, надихаються, у них з’являються нові ідеї. По-друге, вони мають повну свободу дій і ми підтримуємо усі їхні ініціативи.  Це дуже добре для їхнього розвитку, бо вони можуть себе реалізувати.

Одним із мотиваторів, напевне, є заробітна плата. Але найбільше, думаю, їх мотивує відчуття причетності до хорошої справи. Адже коли вони придумують нове обладнання чи лінію – це нові робочі місця.

Сильні, бо разом

- Ви згадували, що малим часто приходили на Дністер і дивились, як працює річковий транспорт. Тепер Ви самі керуєте цим процесом. Можна сказати, що Ваша дитяча мрія збулася?

- Дуже люблю воду. Ще малим постійно ходив з татом у сплав на Дністрі. Навіть попри те, що треба було вставати вдосвіта. Я ще ніколи не їв такої смачної їжі, як на воді. Коли на свіжому повітрі, береш у руки хрусткий огірок, хліб, ковбасу – повна свобода. Татові друзі часто розігрували мене. Я багато веслував, а вони мені радили, щоб я перед цим добре змочував руки. Хто сплавлявся, думаю, зрозуміє мене (сміється). Коли руки мокрі, одразу з’являються мозолі. А в мене, як не дивно, їх не було. Я веслую, а вони кажуть: «Покажи руки». Дивляться - нема. Тоді: «Ану ще мочи».

Ці  подорожі були для мене дуже корисними. У цій компанії було багато розмов про цінності, принципи, Україну. Саме тоді, напевне, в мене і сформувалася любов до своєї країни.

- У Вас велика родина і кожен має власну справу у тій чи іншій галузі. У чому секрет Вашого успіху?

- У тому, щоб завжди триматися разом і бути готовим підставити своє плече. Сам ти ніколи не досягнеш того успіху, якого можеш досягти з сильною підтримкою. Знаєте, є така біблійна притча про соломинку. Одну зламати легко, але коли їх багато – то неможливо. Так само і наша родина – ми завжди тримаємо разом.

По-друге, треба жити тою справою, якою ти займаєшся. Бізнес має бути оптимально вигідним для всіх сторін – і виробників, і покупців. Одні, щоб більше заробити, піднімають ціну, я ж стараюся оптимізувати виробництво і зменшити витрати.

По-третє, найцінніше у бізнесі – це люди. Дуже багато залежить від того, як ти ставишся до людей, і як люди сприймають тебе. Пригадую випадок, коли у нас на одній фірмі були труднощі і батько попросив у працівників підтримки. Люди самі добровільно принесли нам дуже велику суму грошей, щоб допомогти вирішити проблему. Вони були впевнені в тому, що ми ці гроші повернемо. Думаю, така довіра - це найцінніше, що може бути.

Ми завжди стараємося, щоб у колективі люди відчували себе, наче в сім’ї. Тому започаткували на наших підприємствах безкоштовне харчування. Кожного ранку ми починаємо день зі спільної молитви і це дуже нас зближує. Коли навколо у тебе така сильна підтримка, і є бажання працювати, то успіх обов’язково прийде!