«Навіть незважаючи на те, що моє тіло – без кінцівки і пошматоване», – каже Олександр Сановський з Тернополя, колишній боєць 1-ї роти, 3 взводу 128-ї гірсько-штурмової бригади, - пише Файне місто.

Він розповів свою історію про бої за Дебальцеве на Донеччині в 2015 році, де йому вдалося чудом вижити.

– Ми перебували в Троїцькому (село в Ясинуватському районі Донеччини). Наш підрозділ займав одну із позицій, розташовану на дорозі, через яку пролягав шлях на село Каліново. До середини грудня 2014 року ми не вели активних бойових дій. Росіяни нас періодично бомбили. Напередодні Нового року окупанти почали гатити із самохідних артилерійських установок та ГРАДів. Намагалися застосовувати живу силу.

– Як ви потрапили на війну?

– В липні 2014 року прийшов у військкомат, підписав деякі документи і через дві години поїхав у Закарпатську область. Це була добровільна мобілізація. Як не дивно, але на початку перебування в зоні бойових дій мені подобалося. Там була простота спілкування, побратимство, ніякої бюрократії, панувало загальне піднесення.

Я прокидався о сьомій ранку і йшов перевіряти мінні поля чи обходив позиції.

А наприкінці грудня стало “весело”. Навпроти наших позицій стояли козачки в селі Калинове. Місцеві повідомили, що туди зайшли війська без знаків опізнання. Вони запропонували козачкам зробити вибір бути з ними або проти них. Частина поповнила лави московських окупантів, інших розігнали.

Було три БМП, з яких тільки одна робоча

– Не було команди своїми силами захопити ворожий опорний пункт? Адже воювати із так званими козачками набагато легше, ніж з московськими контрактниками?

– Після цього почалися активні бойові дії. Нам заборонялося працювати в цьому напрямку. Лише бійці з батальйону Джохара Дудаєва під командуванням Іси Мунаєва (добровольці з чеченців) ходили в той бік і робили якусь роботу. Та й не було у нас нормальної техніки, яка дала б змогу розгулятися. Було три БМП, з яких тільки одна робоча. Друга стріляла, але її потрібно було тягати. В третій забули злити воду, і вона стала непридатною через сильні морози.

Нам привезли один важкий кулемет ДШК і автоматичний гранатомет. Було в нас тринадцять ПТУРів (протитанкові ракетні комплекси) і три пускові установки. Але останні не працювали.

До нас приїжджали офіцери з забезпечення, запитували, що потрібно. Ми їм формували списки з переліком необхідного, але нічого не вирішувалося.

Єдиним плюсом в цій ситуації, що біля нас були два танки з 17-ї бригади з дуже професійними екіпажами. Командир одного з них – це Олексій Чабан (позивний “Пастух”), фермер з Дніпра. Дуже допомагав нам стримувати ворога.

20 січня 2015 року росіяни пішли на штурм. Перед тим ми встигли замінувати і підірвати міст, який вів до нас. Наша розвідка повідомила, що до нас рухаються кількасот окупантів і кілька десятків одиниць бронетехніки.

Через 15 хвилин після підриву моста ворог підійшов до річки і почав шукати переправу. Густий туман не давав можливості їх бачити, але ми теж виграли з цього. Вони не могли знайти броду, щоб техніка перейшла річку. Тоді по росіянах вдарили наші “гради”, “смерчі”. Вперше побачив, як працюють гелікоптери. Нашим хлопцям вдалося знищити дуже багато техніки і живої сили росіян. Після цього вони ще два дні блукали намагалися знайти прохід.

– Якими були наші перші втрати в цьому напрямку?

– Поряд дислокувалися танкісти, і до них зайшла диверсійна розвідувальна група росіян. Я не розумію, як їм вдалося зайти так близько і закидати бліндаж гранами, але тоді уже були жертви. В бій вступили резервісти, і окупантів вдалося відігнати. Ми зі своєї позиції бачили, як виродки відступали. Але гармата в БМП заклинила, і ми не могли їх дістати.

Пізніше почули характерний звук їхніх БРДМ. Вони пробралися до нашої позиції ярами і почали гатити по танках з ПТУРів. Машину, яка була вкопана, не зачепили, а ту, котра була в переліску, підбили.

Після цього штурму на нашій позиції стало відносно спокійніше. Вони не їздили до нас, боялися. Особливо  після того, як наші танкісти розбили їхню машину з боєкомплектом. Проте почали гатити з важкої артилерії. На добу було тільки дві години тиші. Весь інший час – вони стріляли.

Мені на війні було простіше

– Проте для мене, війна доволі швидко закінчилася. Настало 7 лютого. Близько 12 години заступив на зміну. Через десять хвилин після того почався артилерійський обстріл. Перших чотири снаряди лягли поряд, п’ятий – в окоп. Частина осколків поцілила в мене. Мені пощастило, що хтось із хлопців вибіг, побачив мене і покликав на допомогу.

Я зразу відчув сильний біль і гіркий жаль. “Жаль, що мене вибили із строю, – промайнуло в голові. Мене поранило в ногу, руку, осколки потрапили в обличчя. Частину ноги потім ампутували. Щока була пробита наскрізь, пошкоджені гайморові пазухи. Декілька годин лежав під обстрілом, санітарна машина не могла заїхати.

Ротний лікар забинтував рани. Це дало можливість вижити.

– Ви не цікавилися долею своїх побратимів, які залишилися на позиціях?

– Значно пізніше їм довелося відійти на резервні позиції. А туди зайшли інші підрозділи. Потім я познайомився з грузинами, які там теж стояли. Це – круті хлопці, які реально воювали проти російських окупантів, по-щирому їм заздрив. Щодо нашого підрозділу, то були різні люди. Вони не дуже рвалися до бою, але і відступати не хотіли. В них було бажання перечекати рік і повернутися додому.

Була певна частина “аватарів”, з якими можна було домовитись, щоб, як мінімум, не заважали. Запитуєш їх, чи хочуть жити? Вони ствердно кивають головами. Кажеш, щоб копали вручну, машина не приїде, і вони риють.

Хоча ті ж «аватари» – вимінювали алкоголь за патрони.

Ми  про це дізналися випадково. Жив один чоловік у Троєцькому.  Видавався хорошим.  Проте потім прийшов на нього орієнтир, і ми поїхали його брати. Під час обшуку знайшли бронежилет, паспорт громадянина Росії.

В той момент почався обстріл, росіяни били по його хаті. Ми заховалися в підвалі. А там знайшли ящик гранат Ф-1, гранатомети і багато пакетиків з патронами – по тридцять у кожному. Я не міг зрозуміти, чому патрони запаковані у целофані. Виявлося, що «аватари» віддавали їх йому, а потім приходили до мене і вигадували різні історії, щоб отримати набої. Ось з чим доводилося зіштовхуватися.

Але мені все одно на війні було простіше.

– Як відреагували рідні на ваше поранення?

– Мене поранили 7 лютого, 10-го я отямився в Дніпровському шпиталі. Родина вже була там. Хоча я їм не заздрю. Дивитися на тіло, яке суцільно перебите, перешите і не говорить – неможливо без емоцій.

До поранення я не часто спілкувався з ними. Виходив на зв’язок – раз у два-три дні. Адже нас глушили, доводилось телефонувати за межами позицій: лізти на дерево або йди за кілометр далі. Коли вони чули під час розмови, як десь поблизу стріляли, я говорив, що це – хлопці дрова рубають. Нас мало показували по телевізору, тому родичі не підозрювали, що відбувається зі мною.

Був такий випадок. Ми з ротним поїхали в штаб у Дебальцеве. Нас запитали, звідки ми. Відповіли, що з Троїцького. Там здивувалися, адже вважали, що там – росіяни. Тобто, для більшості людей ми – мала пляма на карті.

Війна ніколи не вийде з мене

– Як вам живеться тепер у мирній Україні? Чи вдалося подолати моральний бар’єр війни?

– Все було після поранення. Душевний біль, спроба погасити його алкоголем. Та життя продовжується. В мене є близькі люди, які мене підтримують. І головне, що я намагаюсь допомагати колишнім фронтовикам.

Працюю в одній установі і часто бачу, як вони туди приходять, одразу впізнаю, деколи бувають і в стані алкогольного сп’яніння. Одразу ж кличу їх до себе і працюю з ними. Жити потрібно далі, навіть не зважаючи на те, що моє тіло – без кінцівки і пошматоване.

Проте війна ніколи не вийде з мене.