Обкладинка цієї книжки напрочуд тепла: у правому кутику примостилася біленька хатка, як та біла птаха – з розчиненими навстіж віконницями-крилами. Здається, ще мить – і злетить вона вгору, з отим усім, що прихилилось до неї: з тополею, з калиною, і навіть з вузесенькою стежечкою. Обабіч – три інших стежки, як ті три долі, дарованих життям: яку обереш, такою і підеш. Просвітлена хата на обкладинці нової поетичної збірки «золотолипівця» з Бережан Василя Савчука – гріє лагідним сяйвом. Придивляюсь уважніше, так і є: у горішньому правому кутику – непомітний сніп сонячного проміння. А на обрії бовваніє маківка невеличкої сільської церкви…

Авторка ілюстрації художниця Ніна Шупляк (мама відомого всім Олега Шупляка) тонко відчула задум поета і передала його мовою фарб. І від того «Росинки з дарованих стежок» заграли всіма гранями, якими бувають тільки на світанку і тільки влітку: кришталево прозорими, а подекуди – срібно-чистими.  Подумалось, якщо вже сама обкладинка сколихнула в мені  такі добрі емоції, то якою має бути поезія по той бік цієї обкладинки? Передчуття не підвело. Тож, ковзнувши поглядом по змісту видання, «вхопилась» за розділ «Планета бджоли» . Не тому, що мені не байдужа ця загадкова Божа комаха, а тому, що так воно і є – бджола і планета невіддільні від Всесвіту, так само, як і людська душа. А ще тому, що це розділ сонетів, жанр, який не з легких і за який беруться не всі поети. Сонет – слово італійського походження, що означає звучання. Але щоб створені рядки «зазвучали», треба мати неабиякий хист до того творіння. Василеві Савчуку це вдається: «Звучання ж ніжних крилець тішить слух.//Присутній, певно, в ньому вищий дух,//Що ласку неба стелить над землею.//Отож, моління бджілок – таїна.//Із цвіту ароматами вона//Стає нектаром, миром чи єлеєм». Або ж ось це: «Буває, що загонистим та вбогим,// Дає нам бджілка застриг застороги -//Отямлення мізерний мікрограм.//Можливо, є у тім пекучім жалі//Ще й код на лік, на вік, на досконалість,//Як на скрижалях, Богом даних нам?!». У ліричні сонети автор майстерно і несподівано вплітає сумні сьогоденні думи про трагічні сторінки сучасної історії українського народу, проводячи паралелі між двома світами: «А зав’язь… ось у трави опада,//Як українська сила молода,//В тісні зелені вдягнені бушлати.//Утратою печаляться гілки…//В зажурі діти, вдови і батьки…//Бджола ж – німує. А ладна ридати…»//.

Поет усвідомлено проводить паралелі між бджолою і людиною. Бо ж обоє – невтомні трудівники. Незвично і з несподіваного боку подає вже традиційний і, здавалось би, усталений образ дороги: «В одно би скласти відстані доріг,//Протяжність, власне, всіх її маршрутів,//То й Місяця вона могла б сягнути…//». Автор пропонує нам оцінити бджолиний кілометраж, а він також чималий. Однак Божу комаху цікавить лише Планета Квітки. Василь Савчук на простому прикладі бджоли дає сучасній людині геніальну настанову – не рватись в дальні небеса, а навести спочатку лад і творити чудеса тут, на планеті Земля, так, як це робить вже згадана комаха: «Квітки в полях, садах, та й придорожні// Вона пильнує ревно і побожно»//. «Якби ж то всі сприяли їй у тім!//Бджоли планета – наш би звався дім,//В серцях несли б ми щастя, не тривогу…»//.

У поетичній збірці Василя Савчука вісім розділів: «Краківські думи Богдана Лепкого», «Сонце на колючках», «Пізні букети», «Будні і свята», «Осінні етюди», «Вечірні нотки», «Привіти і посвяти». «Воїни Світла» – так називається перший розділ книги. Він особливий, бо живемо в особливий час, коли маємо пам’ятати і возвеличувати жертовну звитягу героїв Революції Гідності. Поетична тайстра мистця має чималий творчий доробок. Його слово виважене, пронизане надчутливим сприйняттям світу. За плечима Поета життєвий досвід, відтак – набута мудрість. Глибокий аналіз пройденого і пережитого, а воно, між тим, було не легким. Художня мова рясніє  метафорами, інверсією, паралелізмами, порівняннями, зустрічається анафора та епіфора. Це особливі мовні перли, які є окрасою у кожному вірші. Прочитувати ті коштовні вкраплення – справжня інтелектуальна насолода. Ось тільки окремі з них: вощинові трактати, мудрість бджоли, виліто-день, садовинна молитва, людський рій, крадеться холод, серця жар, в пам'ять нащадків дзвонять заклики посивілі; зорять нам в очі ті міліонні жертви, німо живих питають; ніч проженімо пріч; сто раз краяна доле; спів у церкві, а в липах – осанна роїв; дума сизокрила,  перо моє вигострить ясністю мусиш, пиши раннім світлом отого хреста; заволай-закричи, емігрантське перо; і не скажуть могили; розпинатиме їх на вітрах світових, на ненависті, кривді, брехні та огуді; світ – нап’ята струна, життя – павутина; день квапивсь до небокраю, лягав на шпички верблюжі; з кропилом хмар басить диякон-грім, вайлуватий з утоми вечір, камениці позащіпалися на всі ґудзики підворіть… А ось – порівняння, справжня окраса будь-якого поетичного полотна: у вулику – як велелюдне віче; рій умить – як стиснута пружина; живлющими, як сонце у цвіту; осінній день міліє, мов струмок; пальтечко неба сіре, як в сирітки (одночасно метафора – порівняння), ніжний, наче лань; орди, мов грозові хмари; народ – як море; вливалися мені у душу, наче мед у дзбан; вся планета, як спляча дитина… Є у збірці дещиця антонімів: солодити буднів гіркоту; в серцях несли б ми щастя, не тривогу; солодке і гірке; і світлі, і похмурі; здобути , або полягти.

Образне бачення світу в кожного поета своє і незбагненне. Саме воно формує його стиль, його почерк. На сторінках цієї книги квіти рясту здатні мити деревам ноги, трава – фарбувати себе в зелене, а слова – брунькуватися, тут сміється вишня, скриплять бджілки, крапелинка дощу обіймає засохлу грудку… Мені здається, що читаючи ці рядки, розм’якне найчерствіше у світі  серце.

Є у Василя Савчука такі поетичні рядки: «То ж працюймо, допоки змога,//Щоб дзвеніла добром дорога»//. Гарний епіграф до життєвої стежки кожного з нас. Вдивляючись ще раз у назву книги «Росинки з дарованих стежок», у слові «росинки» побачила поміж буквами ще одне слово – Син. І подумалось: добрий син у доброї матері. Це про Василя Савчука, доброго краянина із берегів Золотої Липи. Майбутній письмак, як любить казати Ігор Фарина, прийшов у цей світ на берегах славної річки. А назва говорить сама за себе: спокій, мудрість, виваженість, працелюбність, скромність, терплячість, доброзичливість, аристократична шляхетність, дивовижна залюбленість у рідний край і рідне слово, а відтак – щоденна і ретельна праця на благо життя-ріки, аби не замулилася, аби наповнювалася чистим і відбірним сріблом-словом…

Не знаю чому, але Василь Савчук викликає у мене асоціації з рікою, щойно спало на гадку, а ріка у часовому вимірі – це глибокий сакральний символ. Тільки уявіть! У кожного з нас є якась своя символіка. Секрет творчості цього мистця у його всеохопності: він будував дороги, працював на висотному крані, був журналістом, тепер «мережить» і карбує Слово. Ви розумієте, про що я? Ріка, дороги, безмежний простір. Ну, що ще треба, аби в душі пробудився поетичний талант? Звісно, Бережани! Це така місцина на планеті Земля, яка, немов магніт, притягує до себе най-, най-, най-. І як тільки це стається, Ти все одно… залишаєшся «золотолипівцем». Бо у кожного з нас своя ріка дитинства. І вона нікуди не зникає, вона, як той поводир, веде крізь час і літа.

«Мистецтво слова, як і кожне мистецтво, повинно вказувати людині шляхетні цілі, підіймати її дух, її духовність» – написав колись у листі до Михайла Павлика Іван Франко. Гадаю, Слово Василя Савчука тільки підтверджує цю думку, бо має здатність (за Франком) вказувати людині шляхетні цілі, підіймати її дух, її духовність.

Валентина Семеняк, письменниця