Відоме для навколишніх сіл урочище Заболотці, що ділить навпіл борсуківські та синовецькі землі, зустрічає подорожніх тишею, спокоєм, оповитим таїнством свого життя. Навіть не віриться, що на цій місцевості у сиву давнину, в непролазних болотах (від цього і назва) росли густий очерет, рогоза, вербові хащі, а на узвишші – ліси. Між двома пагорбками, що тягнуться наввипередки більше кілометра, протікала річка, назва якої залишилась у пам’яті померлих пращурів. Свої води вона брала з невеличкої річки Зелена Криниця, потічками – з джерел села Великі Кусківці та заболотецького кутка Вили. Вже повноводною вливалась у річку Жирак. Навколо водилась різноманітна фауна. З часом урочище міняло своє обличчя, красивішало, ставало зручним і доступним, що сподобалось пращурам. Заради щедрої, плодовитої землі вони розтягнулись, щоб збудувати вздовж берега річки, на пагорбах, свої оселі. Залежні торфу використовували для палива, а річка дарувала багаті запаси риби, яку ще на початку ХХ століття ловили кошиками, цілющі трави використовували для годівлі худоби, а їхні пасіки, що були майже в кожному обійсті, бджоли наповнювали медом. Можливо, поповненню населення, збільшенню хуторів сприяли у різні періоди так звана «столипінська аграрна реформа» у 1906-1911 рр. та у 30-ті роки ХХ століття, коли влада Другої Речі Посполитої вирішила у Синівцях розбудувати своєрідний майдан (навіть з хокейним полем) і жителів центральної частини на вигідних умовах переселили на Заболотці. У другій половині ХІХ століття, за переказами старожилів, вздовж берега з правого боку проходила залізнична вузькоколійка із західної сторони на Ланівці.

Урочище поділилось на кутки: Вили, Гребельки, Яськові, біля Химки, Водяні та інші. До речі, заболотецькі парубки різнились серед інших тим, що більшість одружувались з дівчатами своїх кутків, збудувавши хати, виховували нове покоління хуторян. Щоб не розривати родинні зв’язки, переселені сім’ї будували нові оселі кожний зокрема. Так робили брати Лука і Семен, Себастян Хаблюки, Олексій, Симон, Іван та Филимон Гродські, Яків, Назар, Василь Грині та інші. Один із найстаріших жителів Заболотець, 87-річний Федір Хаблюк, що проживає на кутку Вили, розповідає, що його батько, Сава Дмитрович, поселився на хуторі, коли одружився з хуторянкою Галиною Петрівною, бо сам з Малих Кусковець. Мав 3 га поля, садок, пасіку, а для обробітку землі позичав коні у свого тестя, який проживав на західно-північній стороні Заболотець. У роки Другої світової війни сюди часто навідувався командир кущової боївки Сильвестр Басюк “Борець”, застерігаючи батька не їхати на рабські роботи у Німеччину. Сім’я була багаточисельна – 4 сини та дочка. Старший син, Федір, закінчивши ФЗО, понад тридцять років працював у колгоспі бригадиром рільничої і будівельної бригад. З малих літ захопився бджільництвом і, незважаючи на похилий вік та стан здоров’я, улюбленої справи не покидає досі. Худоби не утримує, бо не дає ради.

Жителі заболотецьких хуторів відчували і були свідками бурхливих, стратегічних подій, що колихали Україну в різні віки і часи. Йшли на війни, гинули, а живі поверталися в рідні місця, щоб продовжувати рід. Зокрема, у Другій світовій війні зазнавали поранень їхні діти, як це було з Олександром Саверковичем Черняком, коли німецький артилерійський снаряд розірвався на подвір’ї, поранивши осколком ногу. У роки національно-визвольних змагань хутір ставав місцем відпочинку та прикриття для повстанців. Часто тут тривали перестрілки з солдатами НКВД. Це тут енкаведисти арештували молоду зв’язкову загону «Яворенка» Ганну Хом’як «Ксеня», родом з села Борсуки, яка вирвалася з рук ворога, але загинула, стрибнувши в криницю на рідній вулиці Козаковій. А 4 бійці боївки Сильвестра Басюка «Борець», які переховувались у криївці, були етаповані на довгі роки у далеку Північ та Сибір Росії.

Замикали поселення хуторян зі східної сторони обійстя Цюхів, Лукащуків та Темрія. У Максима Цюха виросло семеро дітей: сини Володимир, Степан, Іван і Роман, дочки Олена, Марія, Лідія. Допомагали батькові по господарству, а вже дорослі сини організували власну ручну лісопильню, яка доповнювала сімейний бюджет. Дочка Степана Максимовича, Марія Рольська, згадує, що поруч з ними жила одна з найбагатших на Заболотцях родин Володимира Лукащука, яка доглядала велику пасіку, мед від якої продавали у дерев’яних бочках, а за отримані кошти скуповували землю, худобу, реманент. Батько Марії за радянських часів купив хату в Борсуках, а дочки повиходили заміж. Дід Максим довгий час працював у борсуківському млині.

Один з найстарших жителів хуторів Федір Савович Хаблюк

Сьогодні у новій ще хаті, збудованій за радянської влади, між колишніми сусідами Басій Ф.Ф. та Блащук Ф.С. живе сім’я одного з наймолодших хуторян – Ярослава Івановича Хаблюка. Довгий час працював у колгоспі електриком, дружина Віра – продавчинею у Ланівцях. Вийшовши на пенсію, ще деякий час утримували корову, пару коней, але продали, бо роки даються взнаки. Недалеко від них, на пагорбі, видніється, мов примара, колишнє господарство Григорія Герасимовича Тетери – доброзичливого, завжди усміхненого, хорошого муляра. З дружиною Надією Василівною, як і він – членом ОУН, за що отримали по 10 років ув’язнення, одружився, коли обидвоє їхали із заслання. Побудували хату, виростили троє дочок. Поховані на синовецькому цвинтарі. До речі, на Заболотцях жили висококваліфіковані будівельники. Так, батько Ярослава Хаблюка, повернувшись з німецько-радянських боїв, організував бригаду мулярів-хуторян, а була ще і друга. За кілька десятків метрів від хутора Тетери височить могила з кам’яним хрестом із стертими на ньому віками написами. Її називають «козацькою», але старожили одностайно стверджують, що це поховання від 600 до 1000 пращурів, померлих від пошесті чуми десь у другій половині ХVІІІ або на початку ХІХ століття.

Сінокоси, якими колись володіли борсуківляни Гарієнтові (Андрощук) та Чернухові у кутку Гребельки, давали у період колективізації високі врожаї, а зі всіх заболотецьких лугів колгоспники заготовляли на зиму три скирти цього корму.

У 50-ті роки двадцятого століття з числа хуторських жінок було створено буряківничу ланку з 33 трудівницями. Ланковими в різні часи обирали Ольгу Волохату, Марію Гродську. Слід згадати про хуторянську ланкову, вмілу організаторку, принципову, але справедливу Надію Василівну Дейнегу, до  якої, вже пізніше, приєдналися жінки з села Синівці.

У 60-ті роки на Заболотцях частково з’явилась цивілізація: радянська влада за рахунок держави провела електроенергію, що дало можливість використовувати побутові електроприлади, в тому числі телевізори. У ці ж роки діти, а їх було 32, долаючи нелегкий шлях, ходили до Синівецької восьмирічної школи. Але надалі їх манив, спокушав невідомий світ і вони, шукаючи нове життя, залишали хуторський, спокійний, утверджений віковими традиціями уклад.

…Де-не-де, мов сховавшись від сорому, безнадії, в обіймах старих дерев стоять похилі підсліпуваті оселі хуторян і ще намагаються жити криниці, очікуючи своїх господарів. Невже заболотецькі хутори чекає занепад!? Та ні, бо місцеве ПСП а/ф «Горинь», очолюване відомим господарником О.А.Гасюком, вже зараз проводить реконструкцію колишнього сиротливого ставу, де буде зона відпочинку, а від неї, вздовж південної сторони Заболотець, планується великий плодовий сад.

Григорій ВОЛЯНЮК