Легенда повністю вигадана автором, але існує ймовірність, що якраз на місці того «Гніздечка» пізніше виріс Підгорянський монастир, а од нащадків князя Сонцезара зачався рід Ростиславовичів…

В сиву давнину, більше 1000 літ тому, на кручах р.Серету, у середній його течії, молодий і вродливий русочубий князь Сонцезар звив своє сімейне гніздо. Він його так і нарік – «Гніздо моєї Любки», в честь коханої дружини неписаної краси. Мав князь й інше ймення – «Шайтан», та то лише для ворогів, його так половці прозвали через бойову майстерність та безпощадність.

Легіню ще третього десятка не виповнилося, а зазнав він в житті чимало чого: і зраду першої дружини, друзів, був він і в полоні у степовиків, через свою чесність і правдивість не міг вжитися посеред знаті, які його й зневажали за це. Зрубав князь фортецю невелику із загострених паль-колод буків, тисів, дубів та й зажив щасливо з коханою Любкою. Від палкої любові в них невдовзі з‘явилося трійко діточок – два синки-близнюки й маленька білявка , донечка Зоря, вся в маму. Як князь не любив свою Любку та діточок, все ж більше бував у походах, переважно морських, адже і фльоти мав за десять літ до 100 лодій. Вів торг в заморських країнах, знав Руське море(Чорне море) мов свою п‘ятірню.

До «Гнізда» відразу з перших років потягнулися люди звідусіль й будували свої житла, вели господарство, зі своєї охоти йшли до княжої дружини. Князь до всіх ставився рівно та близьких друзів не заводив, пам‘ять ятрили попередні зради. А простий біглий люд любив свого князя й славив його всіляко, про кохану Любку нема, що й говорити.

Так «Гніздо» стояло рівно 12 літ, все в ньому було злагоджене, завжди більше лунав сміх ніж ридання. Того року численна княжа дружина йшла верхи і піша аж до берегів Богу(р. Південний Буг), нищила половецькі улуси, частки орди. Князь так захопився перемогами, що й не спам‘ятався, як опинився перед 100-тисячною хмарою половецькою. Його військо було в десять разів менше та прийняло нерівний бій. Коротконогі й волохаті коні тисячами з косоокими вершниками закручували княжу дружину, пускали сотні тисяч стріл. Та русичі стояли твердо, захищались сталевими щитами, підносили їх купно догори, таким чином ще й сліпили очі ворогам відбитим сонячним промінням. Бій тривав дві седмиці, мужньо та вперто захищались Сонцезарові вої, а далі дружина стала журавлиним клином й за лічені години розірвала вороже кільце. А ще далі великий клин розпався на десяток малих й почали таранити, трощити нанівець ворожі лави. Тяжко було, ой тяжко…, третя частина витязів полягла, а половців знищено було ледь не половина. На 13-у добу битви, зранку, ледь засіріло, сталося диво: степовики раптом ніби розчинилися у травах неозорої рівнини. Князю щось гупнуло тяжко в серці, правицею злапався за лівий бік і так стояв білісінький посеред гриднів, лапаючи ротом повітря й неможучи мовити хоч слівця. Та вже за годину дружина йшла несамовитим кроком в напрямку «Гнізда» без зупинок, майже без їжі і питва. За десять діб подолали довгий шлях, ось і останній горб, за ним мало на узвишші скелі з‘явитися «Гніздо», та… Та лише місце те курилося чадом з чорним димом… Зчорнілий та раптово зсивілий князь знайшов свою Любку посеред майдану вщент знівечену – живого місця на тілі не було. Правиця задубілими пальцями стискала довжелезний двобічно-гострий меч, а лівиця з кинджалом, впертим в рідну землю,  застигла напівзігнута, ніби кохана в останню мить життя намагалася ще хоч крок проповзти. Поряд Любки застигли понівечені її дванадцятирічні синки, кожен також з дорослим мечем, вони до остатку захищали свою неню, рідне «Гніздечко». Зіроньки ніде не було, несамовитий князь перевернув кожен куточок в рідному обійстю – пустка. Заволав з кручі гучно на всі боки, сусідні скелі від того потріскалися, дерева похилилися… Можливо то від того крику душі пробудилося з непритомності десятирічне курносе дівча з білим німбом волосся, що ось вже добу лежала в критці під долівкою хліва.

Князь, який вже і неживим рахувався, ожив, засвітився всею утробою, пестив донечку свою, пестив, поїв та годував, нікого не підпускав. Таки ожила Зіронька – вона ж Зоря, вона не могла згаснути! Вона ще розгориться полум‘ям багряним! І так сталося, і так довго-довго було: 40-річний князь з обличчям старця та силою десятьох богатурів і його Зоря, частинка Любки, до кінця днів своїх нищили ворогів, десятки тисяч їх уклали. І хоч з роками вони обоє зрозуміли, що помста не задовольнить їх ніколи, ніколи не поверне втрачену частку серця, все ж продовжували захищати свій рідний край із мужем Зорі, пізніше з її сімома синками й дочкою. Де проходила по ворожій території Зоря, там полум‘я палало, там кожен нападник ішов назавжди в землю сиру… А нове «Гніздечко» стояло ще не одну сотню літ!

Віктор Аверкієв

Фото надані Ярославом Ярошевським із сайту «Старі фото Теребовлі та її околиць»