Віктор Аверкієв

Віктор Аверкієв

кореспондент, м. Теребовля

Палаюча Зоря

01.11.2019 21:43   Автор : Віктор Аверкієв
Джерело: TeNews

Легенда повністю вигадана автором, але існує ймовірність, що якраз на місці того «Гніздечка» пізніше виріс Підгорянський монастир, а од нащадків князя Сонцезара зачався рід Ростиславовичів…

В сиву давнину, більше 1000 літ тому, на кручах р.Серету, у середній його течії, молодий і вродливий русочубий князь Сонцезар звив своє сімейне гніздо. Він його так і нарік – «Гніздо моєї Любки», в честь коханої дружини неписаної краси. Мав князь й інше ймення – «Шайтан», та то лише для ворогів, його так половці прозвали через бойову майстерність та безпощадність.

Легіню ще третього десятка не виповнилося, а зазнав він в житті чимало чого: і зраду першої дружини, друзів, був він і в полоні у степовиків, через свою чесність і правдивість не міг вжитися посеред знаті, які його й зневажали за це. Зрубав князь фортецю невелику із загострених паль-колод буків, тисів, дубів та й зажив щасливо з коханою Любкою. Від палкої любові в них невдовзі з‘явилося трійко діточок – два синки-близнюки й маленька білявка , донечка Зоря, вся в маму. Як князь не любив свою Любку та діточок, все ж більше бував у походах, переважно морських, адже і фльоти мав за десять літ до 100 лодій. Вів торг в заморських країнах, знав Руське море(Чорне море) мов свою п‘ятірню.

До «Гнізда» відразу з перших років потягнулися люди звідусіль й будували свої житла, вели господарство, зі своєї охоти йшли до княжої дружини. Князь до всіх ставився рівно та близьких друзів не заводив, пам‘ять ятрили попередні зради. А простий біглий люд любив свого князя й славив його всіляко, про кохану Любку нема, що й говорити.

Так «Гніздо» стояло рівно 12 літ, все в ньому було злагоджене, завжди більше лунав сміх ніж ридання. Того року численна княжа дружина йшла верхи і піша аж до берегів Богу(р. Південний Буг), нищила половецькі улуси, частки орди. Князь так захопився перемогами, що й не спам‘ятався, як опинився перед 100-тисячною хмарою половецькою. Його військо було в десять разів менше та прийняло нерівний бій. Коротконогі й волохаті коні тисячами з косоокими вершниками закручували княжу дружину, пускали сотні тисяч стріл. Та русичі стояли твердо, захищались сталевими щитами, підносили їх купно догори, таким чином ще й сліпили очі ворогам відбитим сонячним промінням. Бій тривав дві седмиці, мужньо та вперто захищались Сонцезарові вої, а далі дружина стала журавлиним клином й за лічені години розірвала вороже кільце. А ще далі великий клин розпався на десяток малих й почали таранити, трощити нанівець ворожі лави. Тяжко було, ой тяжко…, третя частина витязів полягла, а половців знищено було ледь не половина. На 13-у добу битви, зранку, ледь засіріло, сталося диво: степовики раптом ніби розчинилися у травах неозорої рівнини. Князю щось гупнуло тяжко в серці, правицею злапався за лівий бік і так стояв білісінький посеред гриднів, лапаючи ротом повітря й неможучи мовити хоч слівця. Та вже за годину дружина йшла несамовитим кроком в напрямку «Гнізда» без зупинок, майже без їжі і питва. За десять діб подолали довгий шлях, ось і останній горб, за ним мало на узвишші скелі з‘явитися «Гніздо», та… Та лише місце те курилося чадом з чорним димом… Зчорнілий та раптово зсивілий князь знайшов свою Любку посеред майдану вщент знівечену – живого місця на тілі не було. Правиця задубілими пальцями стискала довжелезний двобічно-гострий меч, а лівиця з кинджалом, впертим в рідну землю,  застигла напівзігнута, ніби кохана в останню мить життя намагалася ще хоч крок проповзти. Поряд Любки застигли понівечені її дванадцятирічні синки, кожен також з дорослим мечем, вони до остатку захищали свою неню, рідне «Гніздечко». Зіроньки ніде не було, несамовитий князь перевернув кожен куточок в рідному обійстю – пустка. Заволав з кручі гучно на всі боки, сусідні скелі від того потріскалися, дерева похилилися… Можливо то від того крику душі пробудилося з непритомності десятирічне курносе дівча з білим німбом волосся, що ось вже добу лежала в критці під долівкою хліва.

Князь, який вже і неживим рахувався, ожив, засвітився всею утробою, пестив донечку свою, пестив, поїв та годував, нікого не підпускав. Таки ожила Зіронька – вона ж Зоря, вона не могла згаснути! Вона ще розгориться полум‘ям багряним! І так сталося, і так довго-довго було: 40-річний князь з обличчям старця та силою десятьох богатурів і його Зоря, частинка Любки, до кінця днів своїх нищили ворогів, десятки тисяч їх уклали. І хоч з роками вони обоє зрозуміли, що помста не задовольнить їх ніколи, ніколи не поверне втрачену частку серця, все ж продовжували захищати свій рідний край із мужем Зорі, пізніше з її сімома синками й дочкою. Де проходила по ворожій території Зоря, там полум‘я палало, там кожен нападник ішов назавжди в землю сиру… А нове «Гніздечко» стояло ще не одну сотню літ!

null

 

null

 

null

 

null

 

null

Віктор Аверкієв

Фото надані Ярославом Ярошевським із сайту «Старі фото Теребовлі та її околиць»


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews  

Загрузка...