Нічого не забути

Якщо Бучач – місто повернення, то я повернувся вчасно. 

Хіба не для мене у вуличках над Стрипою – облущені і не отиньковані – фасади будинків? 

Зважаючи на те, як парадні входи до них уже замінено пластиковими дверми, то колись – у майбутньому – настане час й для фасадів. Зникне іржа необлаштованого Бучача, а з нею зникне золота пилюга історії, котру ще нині можна повсюди розгледіти. Усі під’їзди старих дво- чи чотирьохповерхових будинків поки що відчинено для сторонніх. Ти можеш без перешкод увійти і відчути особливий запах стін, пропахлих квашеною капустою, наче її винесли із квартир у діжах і спеціально виставили на коридор. Але ніякої капусти нема. Сезон заготівлі на зиму тільки-но починається, тому сікти та квасити її будуть пізніше. Але звідки цей кислуватий до нудоти квашений запах?

У під’їзді з ґвинтовими сходами падають крізь забруднене скло вікон важкі потоки вересневого світла. Цілими снопами жовтизни устелено сходи і ти, у жовтій по котики пилюзі, стоїш наче у водах Стрипи, забрівши аж на середину річки. На шворках, протягнутих на балкончиках, сушиться білизна. Білизна на шворках у будь-якому місті – особливий знак життя.  Я бачив, як тріпотіло прання в арабських кварталах Яффи чи як власниця помешкання в Стамбулі вивішувала щойно попрані фіранки, або як сушилися пончо в нікараґуанській Гранаді, чи жінок у Мумбаї з пластиковими мидницями на головах, наповненими пранням. Запах праної білизни, наче озон після дощу, вдаряє у ніс. З під’їзду виходити не хочеться. Таке відчуття, наче ти зайшов не в чужий будинок, а в інший час. Ну, роздивися-роздивися. Ну, постій ще. Принюхайся. Запам’ятай. Зачерпни долонею густий потік світла разом з присохлими на підвіконнях мухами – сховай його до кишені, запхай за пазуху так, як дитинстві талував влежані підгнилі грушки. 

Діти поверталися зі школи. Йшли з лівого берега Стрипи, виходячи з величної будівлі колишньої гімназії – тепер це також гімназія. Дістатися до центру школярам можна двома шляхами, обидва через мости: один — пішохідний, а інший – автомобільний з вузькими доріжками, на яких навіть важко розминутися двом. Якщо школярі йдуть пішохідним, то проминають парк із дитячим майданчиком і вицвілим муралом Шевченка. У парку порожньо. В найближчому кафе п’ють пиво. А біля фонтану – пожовані життям місцеві алкоголіки в товаристві бездомних псів про щось жваво сперечаються. Вересневе повітря заливає уголовину над Стрипою та найближчі вулички жовтим обліпиховим маслом.

Таким масним, як давно некроплена дощами жирна пилюга. А ті школярі, що прямують до автомобільного, – неодмінно звернуть, перейшовши міст, до лавок біля пам’ятника Аґнону. У цьому тихому місці, над річкою, де з пологого берега місцеві коти носять річкових щурів, підлітки всідаються на лавки. Хлопці й дівчата теревенять про свої дурниці, які блискавично зринають в їхніх повітряних головах. Щоразу заглядають у телефони, пишуть есемески. Мені нікуди було подітися, тому й сидів побіч пам’ятника Аґнону і дивився на течію Стрипи. Мимоволі ставав свідком підліткових секретів, якими вони обмінювалися, не звертаючи уваги на мене, а тим паче на бронзове погруддя. До їхніх невеличких компаній за якийсь час під’їхали роверами кілька їхніх знайомих – і усі зірвалися з місць, наче сполохані птахи.

Центр Бучача обліплено різноманітною рекламою. Отже, до Бучача повернулася колишня слава міста купців. Було воно ще й містом мудреців й книжників. Мабуть, тепер залишки книжної мудрості зібрано в районній бібліотеці, при Літературному центрі Аґнона та ще у міфології про Пінзеля. Почувається павою відреставрована барокова Ратуша, навколо якої асфальтні вирви і в пилюзі яких так добре дрімається місцевим псам. У крамницях жваво кипить торгівля. Біля банкомата «Приватбанку» черга, бо приїхали сільські мешканці, потребують готівки.

В центральній частині власники помешкань в австрійських будинках спродують свою власність. Десь вгорі над містом скалічіла фортеця, до якої нікому нема діла, проковтнула у своєму камінному мовчанні значну частку міської історії. Мовчить і не хоче ні з ким про це ділитися. А хіба там, у долині, де сновигають авта і маршрутки, голосно регочуть підлітки і пахнуть осінні помідори і сливи, це комусь потрібно? Провінційна нудота, в існуванні якої – свої доцільність й привабливість, вливається першими сутінками до бучацьких вуличок. За Федір-горою, коли вересневе сонце, описавши щоденне коло, скочується у свій нічліг, починається ніч. Місцеві когути чекатимуть ранку, щоби зголосити Бучачеві про народження нового дня.

Протягом усіх днів у Бучачі я обмацував очима криві вулички – точні лінії простору і майбутніх слів. Може й справді, заради них, цих слів, варто повертатися, щоби нічого не забути.