Про цю неординарну, я б навіть сказала, непересічну особистість знають чимало тернополян. Отець Євген Заплетнюк, він і священнослужитель, і ключар кафедрального собору свв. рівноапп. Костянтина та Єлени, і місіонер, і публіцист… Напередодні Різдвяних свят ми зустрілися зі священником, щоб поговорити про його непростий життєвий шлях, пороздувати над буденним та про те, як йому вдалося відновити сили після важкої хвороби. Адже він, молодий чоловік, у розквіті сил буквально заново вчився ходити, говорити, радіти життю…

«Вас, напевно, цікавить, в якій сааме родині народжуються митрофорні протоієреї та ключарі кафедрального собору?» – жартівливо розпочав інтерв’ю отець.

«Насправді, народився я в типовій радянській родині медиків за 13 років до розпаду СРСР. Однак, найбільшим секретом мого духовного становлення була людина, яка привела мене до храму – блаженної пам’яті моя хрещена мати Орися Василівна. Вона була моєю першою вчителькою в прямому й у переносному значенні. Навчала молитви та любові до храму і сама показувала приклад цього», – розповів він.

На запитання як і коли вирішив стати священником, отець Євген відповідає, що це не він вибрав такий шлях, це Господь його обрав.

«Як християнин, може, й не дуже добрий, вірю що священників собі обирає Сам Господь. Тому це питання швидше до Нього, а не до мене. Коли Він мене вибрав і за що, не уявляю. Скажу тільки, що «ксьондзом» друзі мене кликали ще в школі», – каже.

Побачивши моє здивоване обличчя, продовжив: «Тут все просто. Я ще зі шкільних років прислуговував у церкві, був чи не єдиним підлітком у храмі в часи міжконфесійних воєн. Не пропускав не лише служби, а й похорони на нашій парафії. Іноді залишався читати псалтир над покійником на всю ніч.

Звісно, що така поведінка не могла, м’яко кажучи, не дивувати моїх однокласників і друзів. Часто я із захопленням розповідав про свою віру під час уроків. Нерідко сперечався з учителями, які на той час ще не встигли «перефарбуватися» з комуністів у палких християн. Таким чином моє реноме було очевидними: перед нами чистий ксьондз. Хоча поки ще підліток…»

З часом проповідувати Слово Боже стало не лише юнацьким захопленням, а й справою життя. З тих пір отець Євген щодня намагається донести до християн Божу науку. Однак, у сучасному меркантильному світі, де панує шалений ритм, не залишається місця для Бога, храму, для душі. Тож чи вдається достукатися до їхніх заклопотаних сердець?

«Не хочу приписувати собі особливі героїчні заслуги за те, що є моїм прямим щоденним обов’язком. Хоча дійсно, одне зі значень слова меркантильний це – дріб’язковий. Сучасний світ реально метушиться та клопочеться про «багато що», у той час, коли «одне лише треба». Переконувати людей, у тому, що їхні губи, брови, вії, нігті на руках і ногах, целюліт та зачіски не варті такої уваги, яку їм надають сучасні жіночки, на порозі 2020 року немає жодного сенсу. Праця священника полягає саме в тому, щоб зробити життя людей більш повним і щасливим, а щастя це точно не залежить від нігтів і марки телефону. Тому доводиться, направду, нелегко… До кожної людини намагаюся знайти свій підхід. Адже у кожного свої проблеми, бажання, цінності. Кожному треба чути від мене «щось своє». Комусь те, що Богу не байдужі його проблеми, іншому, що у нашому щасті та горі винні лише ми самі. Комусь те, що потрібно молитися, а комусь те, що мовчання Бога може бути цілком повноцінною відповіддю на наші молитви…»

Отець Євген приділяє дуже велику частину свого часу спілкуванню з людьми, надто молоддю. Та не варто забувати, що окрім того, що він священник, він ще й звичайна людина зі своїми буденними проблемами, труднощами та клопотами. Не оминають його й хвороби. До слова, торік священник стяв на порозі життя і смерті. Просто у маршрутці отцю Євгену стало зле. У нього трапився інсульт. Лікарі доклали титанічних зусиль, щоб врятувати йому життя. Опритомнівши в лікарні, після тривалих маніпуляцій, отець зрозумів, що йому доведеться заново навчитися ходити, говорити, їсти, та що там – жити.

«Так, дійсно, трохи більш як півроку тому я пережив крововилив, який змінив звичний ритм життя, але я не помер, хоча це було цілком ймовірно. Не вважаю це своєю особливою заслугою. Радше, це досягнення лікарів, які місяць витягували мене з того світу. А також друзів та родичів, які підтримували матеріально та морально. Вдячний за молитви священникам, які молилися за мене як тоді, коли я був у реанімації, так і донині, щоб я швидше повернувся до свого звичного стану.
Знаєте, як би це кумедно не звучало, але саме ця недуга дала поштовх до переосмислення багатьох цінностей. Багато речей, які я вважав важливими, в одну мить втратили сенс. У мене змінилися пріоритети та плани на майбутнє.

Які? Певна річ, насамперед я мрію остаточно відновитися після хвороби, набратися сил, аби знову багато писати, виступати, служити та допомагати людям. Ще маю мрію дочекатися зведення нашого собору, який будується в Тернополі четвертий рік, та служити там Богу. Звісно, це не єдине ймовірне місце мого служіння. Якщо Богу буде вгодно, то я служитиму скрізь, де буде потреба. Ні я не пропаду без собору, ні він без мене не рухне… Все ж дуже хотілося б, щоб наш союз продовжився, бо разом ми зможемо принести людям ще більше користі, ніж поодинці. Для мене, як і для наших соборних отців, ця святиня – не годівничка за 25 млн, а сенс та наснага до життя», – сказав ключар кафедрального собору.

Наприкінці нашої розмови отець Євген вирішив привітати читачів із прийдешніми Різдвяними святами і побажати, на його думку, найголовнішого:

«Щиро вітаю всіх наших читачів із грядущими Різдвяними святами. Нехай Новонароджене Немовля-Христос народжується і в наших серцях, щоб освятити та обожити нас. Не забуваймо, чиє це Різдво. Це свято – не елемент народних святкувань чи традиційного фольклору. Це – головна подія в історії людства, яка повинна змінити наші вчинки, слова та наміри вже сьогодні. Бог стає людиною, щоб людина стала Богом. Нині точаться запальні суперечки про потребу переходу на новий календар. На мою думку, рішення про це можуть приймати лише ті, хто веде активне церковне життя та причащається не рідше двох разів на місяць, бо тим, хто духовно лінивий і ніколи не молиться, все одно коли «не святкувати» – 7 січня чи 25 грудня… Тож впустімо Різдво Христа не в оселі, на свої багаті столи, а у свої душі!»

Зоряна ДЕРКАЧ