Шалений біг часу не завжди дає зосередитись на багатьох чудових миттєвостях нашого буття. А поміж тим є на світі люди, які упродовж свого життя творили (творять) ці миті для нас з вами. Це вони, представники світу мистецтва, робили і роблять його кращим і добрішим. Особливо ті з них, кому більшу частину життя довелось працювати у недалекому минулому сторіччі. Один з таких особистостей – заслужений працівник культури України Юліан Кройтор, якому 12 січня виповнюється 90 років з дня народження.   

Громадський і культурний діяч, публіцист, член Спілки театральних діячів України. Засновник і директор Тернопільського обласного театру ляльок (академічний театр актора і ляльки). Співорганізатор і режисер перших на Тернопільщині свят пісні, музики і танцю, творчих звітів, масових культурно-мистецьких заходів у районах області, Тернополі, Києві. Це сьогодні нас з вами нікого не здивуєш різноманітними концертними шоу-програмами, а тоді… доводилось нелегко та ще й починати все з нуля.  Трудовий шлях Юліана Георгійовича розпочався із невеличкої Мельнице-Подільської, де працював завідувачем відділу культурно-освітньої роботи та відділу культури райвиконкому (нині Борщівський район). Після рідних Чернівців, де минули дитинство і юність, звісно, масштаби вже були не такими величними. Але яскраве гроно працелюбних і талановитих вчителів, з якими хлопцеві пощастило зустрітись і навчатись під їхнім керівництвом у легендарному Теребовлянському технікумі з підготовки культурно-освітніх працівників (нині вище училище культури) – згодом дало чудовий результат.

Відомо ж, що у досконалості не має меж. Де тільки себе не шукав Юліан Георгійович: працював директором Тернопільського міського Будинку культури та ансамблю танцю «Надзбручанка», директором обласного Будинку народної творчості, певний період був першим заступником начальника обласного управління культури, режисером обласної філармонії. Накопиченим досвідом щедро ділився під час організації масштабних різноманітних святкувань на обласному рівні. У Будинку культури (1960) працювала театральна студія, ансамбль народного танцю, згодом створили естрадний оркестр. Згадує пан Юрій: «А ще у нас був театр маріонеток. Керував і виступав у ньому І. Попов. Він сам виготовляв ляльки, особливо любив демонструвати своє мистецтво перед дітьми. За рахунок Будинку народної творчості проводили курси підготовки артистів для майбутнього ансамблю народного танцю. Керував ними досвідчений балетмейстер-постановник В. Дяконов зі Львова. Нараховувалося 14 пар танцюристів, їхні виступи відбувалися під супровід оркестру. Навчання танцюристів закінчилося на початку 1961 року. Колектив із 45 осіб віддали міському Будинку культури. Управління культури виділило дві вантажні криті автомашини, щоб виїжджати на гастролі. Колектив назвали «Надзбручанкою». З цього часу почалась історія цього чудового самобутнього ансамблю танцю і я став його першим директором. Відчувалась підтримка місцевої влади. Артистам виділили місця в гуртожитках. Вони давали концерти у навчальних закладах, на підприємствах, у школах, колгоспах».

Історія народження театру ляльок – вражає. Його запланували розмістити у добудованому приміщенні міського Палацу піонерів,  – згадує Юліан Георгійович. – Першими акторами стали випускники 1980 року Харківського інституту мистецтв, Дніпропетровського театрального училища. Режисера «виписали» аж із Челябінська, нашого краянина Євгена Ткаченка. Перша вистава готувалась  з величезними труднощами. Це була казка «Сембо» Ю. Єлісеєва. Поступово формували колектив. Тож перший театральний сезон відкрили у «Березолі». Потім були «Русалонька» за Г.Х. Андерсеном, «Куди ти, лоша?» (Р. Москова), «Палаючі вітрила» Л. Браусевича…Перш, ніж лялькарі поселились у власному приміщенні, їм довелось три роки поневірятись у непристосованих для театральної гри приміщеннях. Ось як пише про це у своїх спогадах Юліан Георгійович: «Реконструкція та добудова приміщення тривали мляво. Приємно, що в цей час обласна молодіжна газета «Ровесник» (1985) оголосила шефство над театром ляльок. У своїй статті «Турбота не лише будівельників» кореспондент З. Фрис гостро поставив питання про те, щоб посильну допомогу надали члени студентського будівельного загону. І справді, на будівництво прийшло чимало молоді. Це пожвавило роботу. І згодом у лютому 1986 року відкрився стаціонар: зручний гардероб, просторе фойє з театральним музеєм і живим куточком, і, найголовніше, чудовий глядацький зал на 250 місць. Сцену обладнано у відповідності до вимог театральної техніки, устаткована сучасною звуковою та освітлювальною апаратурою...»

Спогади, спогади, спогади… Їх багато, вони різноманітні, бо таке багатолике життя у кожного з нас. Переді мною книга Юліана Кройтора «Понад півстоліття у культурі Тернопілля» – своєрідний, насичений фактами й іменами життєпис, спогади автора про пам’ятні події та чудових людей, професійних мистців та аматорів, які сприяли становленню й розвитку музичної та театральної культури, художньої самодіяльності на Тернопіллі. Незважаючи на поважний вік, пан Юліан продовжує жити життям театру і це додає йому сил і снаги. Він часто телефонує до керівника театру Івана Васильовича Шелепа, адже першого директора  цікавить абсолютно все: що в репертуарі очікується нового, що ставитимуть на ці вихідні, хто і кого грає, скільки глядачів було під час перегляду? Отже, життя прекрасне, коли вміти його любити по-справжньому, щиро і відкрито, так, як це вміє Юліан Кройтор. З Днем народження, Маестро!