Якщо зібрати всі повнометражні ігрові фільми, присвячені життю Тараса Шевченка, а також екранізації його творів – набереться близько двадцяти картин. Більше половини яких – ідеологічні агітки півстолітньої давності. Для порівняння: за творами Шекспіра знято близько 850 екранізацій, а за Львом Толстим – близько 200. І це не враховуючи десятків байопіків про життя як першого, так і другого. Словом, не щастить Тарасу Григоровичу з кінематографом.

Єдине, в чому Шевченко може дати фору абсолютно будь-якому іншому письменнику – кількість пам’ятників. У всьому світі налічується близько 1100 пам’ятників, присвячених Кобзарю. Більше, напевне, тільки у Ісуса, Будди і невідомого солдата.

Ось і виходить, що в ХХІ столітті, коли підростаюче покоління освоює комп’ютер раніше, ніж вчиться читати, пам’ять про Шевченка застигла в архаїчних скульптурних формах. Почасти саме через таке ретроградство Шевченко випадає з кругозору сучасної людини. Ось і виходить, що про його твори згадують в основному в школах і на офіціозних святах-ювілеях.

А з присутністю Шевченка в кіно все набагато сумніше. Остання на сьогоднішній день повнометражна стрічка про життя і творчість Кобзаря була знята ще в 1999 році. А до цього був байопік аж у 1964 році. Ну, а з екранізаціями його творів ситуація і зовсім безнадійна. Якщо не брати до уваги телемувіки і телеверсії вистав, то останній на сьогодні ігровий повнометражний фільм за його твором з’явився в далекому 1963 році.

Виходить, що найбільш виразним екранним відображенням Шевченка залишаються багато в чому брехливі, вульгарні і наповнені ідеологічними маніпуляціями радянські фільми.

Ситуація обіцяє змінитися в 2020-му році, коли вийде на екрани фільм Олександра Денисенка «Тарас. Повернення». Він розповість про непростий період в житті поета – коли завершувалася його солдатська служба в Новопетрівській фортеці (Мангишлак, Казахстан).

А вже 12 березня відбудеться прем’єра фільму Михайла Іллєнка «Толока». В основу його сюжету покладено вірш Шевченка «У тієї Катерини хата на помості…». Ця стрічка мала охопити 400 років історії нашої країни – така собі фантасмагорична панорама нації.

Першою ж в історії екранізацією твору Шевченка став фільм «Катерина» (1911). Як і більшість інших вітчизняних стрічок 1910-х років, вона поки що не воскресла з архівів. Можливо, вона і зовсім втрачена.

У 1926 році на екрани вийшла двосерійна картина Петра Чардиніна «Тарас Шевченко», що стала першим українським байопіком. Сюжет фільму ілюструє ключові епізоди з життя і творчості Кобзаря. Головну роль в ньому зіграв один із найбільш яскравих акторів свого часу Амвросій Бучма.

А художнім оформленням стрічки займався видатний художник Василь Кричевський, який зробив тут ставку на автентичність. Крім того спеціально для роботи над фільмом були запрошені фахівці з етнографії та історії – подія екстраординарна для того часу. В результаті ця картина стала одним із найдорожчих кінопроектів СРСР 1920-х років.

Зусилля в роботі над картиною не були марними – вона стала найбільш касовою серед усіх прем’єр року, а також з успіхом йшла в зарубіжному прокаті. Сьогодні ж цей фільм виглядає, як лист у пляшці, кинутій з тонучого корабля української інтелігенції 1930-х.

У 1929 році художник Іван Кавалерідзе знімає фільм «Злива», сюжет якого заснований на поемі «Гайдамаки». Хитромудро-естетська мова цієї стрічки багато в чому випереджала свій час. Акцент в ній був поставлено на пластику, а формотворчим елементом в цьому вишуканому видовищі було освітлення. Художня мова цієї стрічки, за спогадами очевидців, балансувала десь на межі скульптури і кінематографа.

У 1933 році Кавалерідзе знімає «Коліївщину», сценарій для якої йому довелося переписувати 17 разів. Чавунний ідеологічний пресинг був закономірним наслідком сталінського терору, який набирав обертів у ті роки. Однак саме цей фільм багато критиків вважають кращим у творчості режисера.

Через три роки скульптор-режисер знімає стрічку, в якій вільно інтерпретується поема «Кавказ». Назвав він фільм «Прометей». У центрі його сюжету – кріпак, якого пан віддає в солдати на Кавказ, а його наречену – жене в бордель. Після повернення хлопець організовує селянське повстання. Явна алегорія на радянську тиранію в цій картині розлютила самого Сталіна. Та незважаючи навіть на це, вона вийшла в прокат. Правда, «загадковим чином» до наших днів не збереглися епізоди стрічки, в яких з’являється сам Тарас Шевченко.

Це зникнення поета стало в певній мірі символічним – наступного разу не фальшивий екранний образ Кобзаря з’явиться лише через 56 років. У стрічці «Поет і княжна» (1999).

Те, як ставилися до творчості Шевченка в СРСР протягом наступних двадцяти років красномовно показують два варіанти екранізації його п’єси «Назар Стодоля». Незважаючи на трагічні події 1937 року – саме тоді вийшла найбільш правдоподібна і добротно зроблена стрічка режисера Георгія Тасіна. Ну, а однойменна стрічка 1955-го Віктора Івченко – у порівнянні з вищезгаданої – лише припудрений маскарад.

Якщо у фільмі 1937 року козаки показані реалістично, то в стрічці 1955-го – карикатурно. І якщо в першому зроблено акцент на автентику і драматизм, то в другому – на зовнішню декоративність. Словом, якщо фільм 1937 року – відгомін українського Розстріляного Відродження, то картина 1955 року – солодка отрута для патріота.

Окрім того, в «Назарі Стодолі» тридцятих років майнув один провокаційний натяк. Фатальна угода, яку підписує головний герой з сотником Кічатим – немов алюзія на те, наскільки підступно вільні люди в ті часи заганялись в колгоспи. Не дивно, що стрічка була заборонена.

Яскравим прикладом радянських маніпуляцій з образом Кобзаря став фільм Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» (1951). Головну роль у ньому зіграв Сергій Бондарчук. Ця стрічка безбожно спотворює біографію поета. Створювалася вона немов лише для того, щоби вписати образ Кобзаря в матрицю радянської ідеології.

Щоб не витрачати час на опис всієї фальші, від якої фільм просто-таки тріщить по швах, зазначу лише фінальну, кульмінаційну сцену картини. У ній Тарас Григорович слізно дякує своїм «російських друзям» за те, що вони вручили йому російськомовні переклади його поезії.

Похитнути цей образ лже-Шевченка спробував режисер Володимир Денисенко. У 1964 році він зняв картину «Сон» з Іваном Миколайчуком у головній ролі. Цей фільм далекий від ідеалу. Його автори намагалися створити не виразний образ Кобзаря, а всього лиш актуалізувати його для своєї епохи. Показовою в цьому плані є перша сцена фільму, в якій російські чиновники допитують Шевченка. Подібні питання доводилося чути в ті роки і українським дисидентам від співробітників КДБ.

Проте в цій картині багато просто образливих маніпуляцій з біографією поета.

Заповіт був написаний Шевченко через вісім років після смерті Пушкіна. Хоч він і любив Пушкіна і був у Петербурзі в рік смерті Пушкіна. Але не хникав на його похоронах.

У 1959 році вийшов фільм-балет «Лілея», поставлений за мотивами «Кобзаря». Незважаючи на свій монументально-епічний розмах – він так і залишився лише естетською забавкою. Тут наводиться уривок не з самого балету, а з телерепортажу про нього 1949 року.

У 1963 році за мотивами опери Михайла Вериківського був знятий фільм «Наймичка», сюжет якого грунтувався на однойменному творі Шевченко. Сільська дівчина, яка завагітніла від заїжджого солдата, залишається в повних злиднях. Щоби врятувати своє немовля, вона підкидає його до багатої бездітної сім’ї. А з часом і сама наймається в цю сім’ю наймичкою, щоби бути ближче до свого сина.

За виконання головної ролі в цій картині Віра Донська-Присяжнюк була удостоєна першої премії Всесоюзного кінофестивалю в Ленінграді.

Є всі підстави вважати цю стрічку алегорією свого часу. Вся українська культура 60-х років виглядала подібною зґвалтованою «наймичкою», що прислужувала «заможному і бездітному сімейству» радянських республік (цікаво, що б зробили зі мною, напиши я ці рядки в ті роки?)

У 1964 році з’являється телевізійний байопік «Сторінки життя», в якому Шевченка зіграв Дмитро Франько. Цей фільм сьогодні не переглядають. Він застряг в архівах. Там йому і місце.

І лише після більш ніж двадцятирічної перерви з’являється фільм-спектакль Бориса Квашньова «Капітанша» (1987). Головну роль в ньому виконав Богдан Ступка. Картина розповідає про мандрівного письменника, який знайомиться з ефектною жінкою. Чоловік називає її капітаншею. Письменник всіляко намагається побільше дізнатися про неї і в результаті дізнається дивовижну історію її життя.

За роки незалежної України Шевченко з’являвся на екранах завдяки одному лише режисерові Станіславу Клименко. У період з 1992 по 1997 роки він зняв 12-ти серійний просвітницький серіал «Тарас Шевченко. Заповіт».

Це була перша за довгі роки детальна і правдива біографія Шевченка на широких екранах. Через те, що творцям картини доводилося економити – лише окремі епізоди в цьому серіалі були ігровими.

Шевченка завжди грали знакові для свого часу актори. У цьому серіалі кобзаря зіграв Тарас Денисенко. Символічно, що в одній з останніх кіноробіт цього актора йому також довелося зіграти поета («Звичайна справа» Валентина Васяновича). Його персонаж постає жебраком, кинутим та божеволіючим. У цьому прочитується натяк на деградацію образу кобзаря.

На основі останніх трьох серій Клименко змонтував повнометражну картину «Поет і княжна» (1999). Фільм присвячений періоду «Трьох літ», протягом яких Шевченко написав левову частку своїх віршів.

Відсутність Тараса Шевченка в кіно і в популярній культурі в цілому призводить, іноді до справжніх курйозів. Наприклад, у 17 серії сьомого сезону «Доктора Хауса» головний герой плутає Кобзаря з бабусею своєї коханої Домініки Петрової.

Виключити подібні образливі ситуації може лише популяризація Шевченко. За допомогою кіно, в першу чергу. Адже численні офіціозні свята і величезна кількість пам’ятників – як бачимо – ситуацію не поліпшують.