Ця історія давно просилася на папір, і лише у ці пасхальні дні я зібралася з думками… Восени пощастило мандрувати Європою з письменницьким «Книжковим двориком». Спочатку була Чехія (Прага), потім Австрія (Відень), потім Італія (Флоренція, Рим, Венеція) і Словенія (Любляна).

Про Рим спогади особливі, про них можна писати й писати. Ватикан. Площа святого Петра. Величезна, простора, і, водночас, затишна. Навіть не знаю, чому так. Тиша? Можливо. Спокій. Так, спокій. Площа святого Петра напоєна ним і настояна на ньому. Ми зайняли чергу до собору святого Петра. Черга така довжелезна! Перша думка була: «Мабуть півдня доведеться стояти». Але я помилилась. Все відбувалось якось само собою: непомітно і рухливо. І раптом чую жіночий голос, українською:

- А чи є тут хтось із Тернополя? (всі відразу показали на мене). – Ви часом не знали Петра Сороку?

Розговорились. Жінка з Тернопілля, в Італії давно, працює тут.

- Та хто ж його не знав. Відомий письменник. Знала добре. Це ж він наполіг, щоб я документи подавала на вступ до спілки, і рекомендацію писав. Спілкувались часто…

У цьому місці черга раптом роздвоюється. А ми через поспіх навіть до ладу не познайомились.

- Від кого передати його дружині Галі привіт? – гукаю вже над головами інших людей.

- Від Олі Остапенко! Ми з Петром з одного села, і наші діти товаришують.

Добре, що на початку зустрічі нас хтось сфотографував.

Собор Святого Петра буквально «накрив» своєю величчю і я забула за все на світі, тим більше, за те несподіване знайомство…

Після відвідин храму душу переповнювали особливі відчуття, але зосередитись в думках не довелось: небо над площею враз затягнули темні хмари, почало гриміти… Люди розбігались хто куди, я встигла заховатись між багатотонних колон, що підпирали дах старовинної будівлі. Зробила це дуже вчасно, бо такий вперіщив дощ, що годі! З цього місця було зручно фотографувати. На площі залишались ті, хто мав із собою парасольку. І тут я знову згадала за зустріч і подумки «прокрутила» в пам’яті – Оля Остапенко, Оля Остапенко… щоб не забути. Охопили дивні відчуття: «Площа святого Петра, Собор святого Петра, і… несподівана розмова про спільного знайомого з таким самим ім’ям!».

P.S. А сьогодні трапилось диво. Вирішила (нарешті!) впорядкувати свою електронну пошту. Ось пошта від світлої пам’яті Петра Івановича Сороки. Захотілось перечитати – і це вже з відстані прожитого часу. Відкриваю перший лист, а там – привітання із Воскресінням Христовим… Збіг обставин? Містика? Для себе розумію – Великоднє Диво! Не поділитись не можу. Надзвичайно надихаючий і життєдайний, зворушливий текст. І який важливий для прочитання особливо зараз, сьогодні.

«Дорогі Валю і Борисе, ваша родина!

Весна приходить у наші оселі, весна наповнює світ новими барвами, новими сподіваннями, дарує крила сонячним мріям. Весна дає людям справжню благодать, благодать очищення, дає сили стати добрішими, зрости духом, зміцніти у вірі. Напередодні великого свята – Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, коли серце тішиться розмаєм життя, а душа схиляється перед неоціненним даром, даром Спасіння, –  забудьмо про щоденні клопоти, відчуймо висоту свого духу, зазирнімо у глибини власного єства. Бог щедро обдарував кожного, зронивши в кожну душу часточку Своєї любові й мудрості, і тому ми можемо насолоджуватися красою життя. Підготуймося достойно прийняти радість небесного Воскресіння, пам’ятаючи, що на землі людина вічна тільки своїми добрими справами, а багата чистими помислами.

Віриться, що в кожен дім Великдень принесе все те, чого ми прагнули, до чого йшли, на що сподівалися. Хто сіяв добро, нехай благословиться гарним урожаєм, хто будував міцну родину, нехай тішиться щастям рідних і близьких, хто творив красу, нехай відчує її в собі. Адже Великдень – це не просто свято, це ще один етап людського життя, це час бути чесним із собою, зі своїми близькими, із Богом. Тож нехай сила Воскресіння допоможе нам пережити всі негаразди, забути образи, зрозуміти просту істину: справжнє щастя – це дарувати щастя.

Зустріньмо свято радісно, бо Господь воскрес для любові й радості в кожному серці.

Зустріньмо свято без нарікань, бо кожен шлях дається людині для того, аби вона пройшла його гідно, долаючи перешкоди і не втрачаючи віри.

Зустріньмо свято із вдячністю, бо тільки в умінні дякувати є справжня мудрість.

Весна приходить у наші оселі, весна несе світло, весна вчить бачити небесне в буденному й звичному. Нехай Великдень подарує всім родинний затишок і злагоду, творчий неспокій і розважливість, непохитну віру у велич людського духу.

З повагою Петро Сорока, фото Валентини Семеняк