Нещодавно побачила світ нова збірка поезій тернопільської поетеси, членкині НСПУ Ольги Кміт. Коли світ самоізолювався, Ольга заговорила до нього мовою серця, душі і… конвалій. «Конвалії та сюжети» – так називається книга молодої поетки, куди увійшли вибрані поезії, написані упродовж року. Це глибока філософська лірика, яка змушує дивитись на світ не поверхнево, а з позицій вищого «Я».

Є люди, які по особливому дивляться на світ. Їх називають поетами. Кожний із них – окрема перлина у Божественному світі. Спільне і цілісне, що їх об’єднує – це Слово. Зрозуміло, що у кожного з них воно своє і неповторне, яке притаманне тільки його душі. Особливий поетичний світ і в тернопільської поетеси Ольги Кміт. Адже її поезія тяжіє більше до філософічності, до роздумів. Її слово самозаглиблююче. Поетка має дар бачити велике у малому, значне – у дрібному. Пам’ятаєте, у Довженка є вислів, який давно став крилатим: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому». Про Олю. Вона бачить – зорі, а ще – конвалії.

У її поезії багато сповідальності. Читаючи окремі рядки, я дивувалася: так відкрито, так щиро, як на сповіді. Нічого дивного, коли душа в пориві творчого надиху відкривається, вона не фальшивить, вона одночасно виповідається і звіряється. Є такий стан. Катарсис, очищення. Іншими словами – це за один крок до пізнання і відкриття самого себе… в собі. /Виросте в серці дерево/, /Там, де колись померли ми/ Ми народились знову/, /Осінній ренесанс – відродження душі/, /Байдужість – найбільша з отрут/ /У серці смертельний холод/, /У кожному серці є вічні джерела/, /Зима приходить так ледве-чутно – /Серцебиття/, /У кого спитатись чого я хочу?/ /Душа на поличці скніє/, /В тій темноті ти вчилась бачити / /І як ніколи зряча/, /Це важкість в грудях… чи моя душа?/ /Чи цілий Всесвіт падає на плечі?/ тощо. А ще молода авторка із зрілою душею вправно оперує метафізичним поняттям Світла. Це усвідомлюєш, читаючи ось тут: /Віра зростає з найбільших глибин зневіри:/ Для звуку потрібна тиша, для світла темінь./ Словами із світла зашиєш у серці діри,/ Що вони зоставались, раніше від слів даремних./ /І зростає знання з найбільших глибин невідань,/ /Пробудження – з снів, розуміння з усіх ілюзій/ /І віра зростає із найбільших глибин зневіри/ /Для того, щоб знову стати на злетній смузі/.

Після «Пригорщі ілюзій» настає «Кришталевий світанок». Ось такий несподіваний перехід від першого розділу («На рубежі») до другого «Кришталевий світанок». До слова, що таке ілюзії? Нездійсненні мрії, просторова і душевна невизначеність? А світанок? Та ще й – кришталевий? Насправді, вдаючись до образного мовлення, це досвітній танок світла і темряви. Та межа, коли вже не ніч, але ще й не день. Перемога дістається першому. /Аж поки світанок витре із неба загаслі зорі/. Бо коли перемагає Світло нового дня, тоді викристалізовується нове бачення світу і себе в ньому, а це – прихід нових знань, які сховані всередині кожного з нас. /Ця кришталевість до ранку розтане – рахую секунди…/. Дістати їх на «поверхню» – під силу не кожному. Це дуже копітка і настирлива праця: «шліфувати» грані власної душі упродовж… 24-х годин. Мова про духовний ріст через трасформацію світобачення, відтак думок, дій і вчинків. /В комусь залишаю частину душі,/ /Й не вмію прощатись…/.Філігранні своєю витонченістю думки про кохання прочитуються по-новому. /Я виймаю зі свого плеча/ /Твою золоту стрілу//Спасибі тобі, я кажу однак,/ /Бо не можу сказать «люблю»/. У стані закоханості світ довкола видозмінений. Хіба це не про нас з вами каже лірична героїня: «Я намалюю вітер у тебе на балконі//На арфі він зіграє під вікнами пісні/, /Розкажи мені казку, милий, я в будь-яку казку вірю…/, /Ти біле вино в бокалі/ /У кожну липневу спеку/, /Доторкнися до мене думкою, я так хочу…/, /Дай ще хоч раз почути/ /Твоєї душі акорди/.

Метафізична надчутливість проглядається у багатьох творах, де лірична героїня легко спілкується із самим сонцем /Мов шмат одежі приміряю сонце/ і в роздумах /Розвішати б душу в цю негоду/. А ви вмієте проходити крізь миті? Ось як розважливо розповідає про це авторка: «Проходжу крізь миті, а миті проходять крізь мене,/ /Не спиняю несамовито, не назбирую їх в кишені,//Не наповнюю ними простір, і в них не живу шалено/». Як на мене, то ці рядки символізують не лише творчість Ольги Кміт, а й її життєствердні переконання». Це надважливо. Така людина вільна у всьому, вона «позарамкова», вона «не від світу цього». Що таке Мить? На думку спадають слова пісні із відомого фільму «Біле сонце пустелі»: «Є тільки мить між минулим і майбутнім, саме вона йменується життям». Як важливо не пропустити життя, яке складається із безлічі миттєвостей! До слова. У збірці використано потужний арсенал художньо-виражальних засобів, які не просто пробуджують уяву, а й спонукають її бачити довколишній світ у найкращих і найпозитивніших його проявах.

Читала книгу і час від часу мене наздоганяла думка: «Чому така назва –  «Конвалії та сюжети»? Відповідь отримала  аж на останній сторінці в поезії з ідентичною назвою.  «Я зрощую цілий букет конвалій/ /Зі слів, що переконливо-земні,/ /Що проростають у мені ще далі». Збірка з’явилась незадовго до Міжнародного Дня конвалій. І хоча свято бере свої витоки із Франції, воно прийшлося до душі багатьом іншим народам.  Букетик конвалій став символом весни, кохання і просто приязного ставлення. Згідно давнього повір’я, конвалії, зірвані в ніч на 1 травня мають чудодійну силу й приносять щастя. У згаданій книжці багато світлих щасливинок  якими поетка, яка іноді дослухається до мови дерев і яка знає, що воно (лавандове щастя) пульсує у її зап’ястях Словом, щедро ділиться ним із читачами /П’ю каву, читаю Іздрика/ Все, що для щастя треба…/.

Погодьтесь, в авторки, яка переймається «Як вогнем у степу залишитись/Й бути певним, що хтось зігріється» – багатообіцяюче майбутнє. Усі найкращі земні і неземні її строфи ще попереду, вони щойно зачинаються в ній, як зачинається досвіток, як вбирається дерево новим листям, як бентежиться виноградна лоза першим весняно-пробудженим соком.