«Усі кажуть, що ми дуже різні за характерами, але зовні – схожі. Хоча мені здається, що зовсім не схожі. Та й взагалі – я ніколи не подумала б, що ми з Іваном можемо стати парою!» – зізнається з усмішкою 27-річна Ольга Кізюк.
Вони планували влаштувати розкішну забаву для 250 гостей. Уже замовили ресторан, весільних музик, але карантин вмить зруйнував усі плани. Та зміцнив найголовніше – кохання.

Приїхав на ровері опівночі і під зливою

Півтора року тому Оля Фірман почала працювати прессекретарем Тернопільського осередку Української галицької партії. Там і познайомилася з Іваном Кізюком.

– З першого погляду Іван мені видався дуже доброю людиною. Коли потрібно допомогти – завжди відгукнеться. Відкритий, щирий. Але я зовсім не бачила його своїм хлопцем! Як думала тоді – не мій типаж, – усміхається Оля. – Сприймала, як друга, і нічого більше. Ми дружили, зрозуміло, що проводили разом багато часу, бо ж на одній роботі. Він мене часто проводжав додому, ми ходили гуляти. Але то все було по-дружньому. То я собі так гадала… А потім він почав виявляти мені не тільки дружні знаки уваги. Це помічали всі, окрім мене. Я просто не хотіла цього помічати і категорично боролася з тим, щоб у нас були якісь романтичні стосунки. Не хотіла псувати дружбу, як то часто буває.

Якось ми з друзями пішли у кіно. Іван провів мене додому. Вперто не хотів йти, хоча я всіляко натякала. Врешті здалася і запросила на чай. Ми довго розмовляли і раптом Іван сказав, що я йому подобаюся і він би хотів зі мною зустрічатися. А я в цю мить тільки подумала: «Ну от навіщо це робити? Адже очевидно, що між нами нічого не може бути».

Словом, я не відповіла тоді взаємністю, але й не сказала нічого категоричного. Та він мені уже спокою не давав. Постійно дзвонив, хотів зустрітися, приходив до мене. Робив це з одного боку наполегливо, та водночас дуже легко, не нав’язливо.

Пригадую один дуже яскравий і, може, визначальний для мене момент. Я тоді саме дописувала кандидатську дисертацію. Була вже фінішна пряма, багато рутинної роботи. Сиджу за столом, вже десь дванадцята ночі, на вулиці такий дощ, а мені так хочеться чогось солодкого! Ми розмовляли з Іваном по телефону, і я обмовилася йому про це. І ось за якийсь час він приїхав до мене ровером. Привіз святково запакований тортик з кондитерської Блажевських, гарну листівку і повітряну кульку. І каже: «Ти хотіла свята – ось тобі». Я тоді була дуже приємно здивована! Запросила його на чай. Він відмовився зі словами: «Ні, я приніс це тільки для тебе. З’їж тортик, і нехай тобі буде весело». І ось такими моментами – з одного боку делікатними, а з іншого наполегливими, він прихилив мене до себе.

Освідчення… на троні

— Отож, ми таки почали зустрічатися. У нас не було жодних квітково-цукеркових романтичних періодів. Певно, через те, що на роботі дуже багато часу проводили разом. Вся наша романтика зводилася до вуличної їжі – їли шаурму і хотдоги, – сміється Оля. – Кілька разів ми їздили на лижі, бо Іван любить активний відпочинок. А якось він мені запропонував поїхати з ним у Німеччину разом з друзями з Молодіжного націоналістичного конгресу, до якого Іван належить вже років 12.

Перед тим я підозрювала, що він начебто хоче освідчитися мені, але щоразу, коли мені здавалося, що от-от це станеться, то нічого з того не було… Тож я вже зневірилася. Думала: «Хлопцеві 33 роки, він уже перегорів бажанням одружуватися. Цікаво, чим же завершаться наші стосунки…»

Наша подорож тривала тиждень, спочатку були у Відні, тоді у Мюнхені, тоді знову у Відні і на завершення відвідали Прагу. На Прагу залишився лише один день. Ми ходили нею вже такі невиспані, втомлені і голодні… Біля одного із стародавніх костелів традиційно стояли столики з різними сувенірами й фотозони. В одній із таких фотозон розмістили трон, де можна було приміряти різні обладунки, королівське вбрання і, звичайно, корону й зробити фото на згадку. І раптом Іван каже: «Я би дуже хотів тут сфотографуватися». Мене це розізлило! Бо я вже давно хотіла відпочити і поїсти, а тут ще у нього якісь дивні бажання. А він пішов, сів собі на той трон, його гарно одягнули, сфотографували. Ще й мене покликав фотографуватися. Я була така зла, але ж куди діватися? На мене накинули дуже гарне вбрання, поклали корону, сиджу я на тому троні, вже сфотографувалася і раптом дивлюся – Іван стоїть переді мною на коліні і тримає перстень! Я навіть не пам’ятаю, що саме він казав, бо була просто шокована! Ну, уявіть: ще хвилину тому думала про їжу, а тут він з обручкою – доля моя вирішується (сміється – авт.). Звичайно, я сказала: «Так!» Повернулися додому ми вже заручені.

Макіяж не потік, кучері не розпустилися, коханий – поряд

– Зареєстрували стосунки ми у січні, а 16 травня планували відгуляти велике весілля – на 250 людей. Це більше було бажання батьків, але ми не опиралися, адже маємо велику родину, багато друзів, чудових співробітників. Вже замовили і ресторан, і музикантів, фото- та відеозйомку. І ось починається карантин – і такий жорсткий… Ми чекаємо-чекаємо, батьки хвилюються, мами сумують, бо так хотіли того весілля. Зрозуміли, що з наших планів нічого не вийде, бо переносити – ненадійний варіант, адже невідомо, коли дозволять організовувати велелюдні заходи. Тож вирішили, що просто повінчаємося у родинному колі, без великих святкувань і численних гостей. І вже чекали, коли священник дасть «добро», тобто можна буде прийти до церкви нам і найближчим родичам.
Спочатку думали брати шлюб у тернопільському Катедральному соборі, це би було десь посередині між нашими селами, бо Іванове рідне село – Трибухівці на Бучаччині, а моє – Раштівці Гусятинського району. Але моя мама дуже хотіла, щоб вінчання відбулося в селі, адже, за нашими традиціями, шлюб беруть там, де виросла дівчина. Тож на тому і зійшлися.

Усе відбулося дуже стрімко. У суботу, 30 травня, у нас було вінчання, а за кілька днів, у середу, ми купили сукню для мене і костюм Іванові. У четвер закрили організаційні питання: замовили собі у нас в селі ресторанчик з відкритою терасою. Запросили тільки найближчих родичів.

А погода тоді так зіпсувалася! У суботу цілий день лив дощ, був жахливий вітер. Але це жодним чином не вплинуло на наш настрій. Ми повінчалися, посиділи у ресторанчику, потанцювали. А тепер будемо продовжувати святкування ще протягом тривалого часу, поки не зустрінемося з усіма друзями, та робити щось грандіозне вже точно не плануємо. Водночас я відчула усі плюси такого маленького весілля. Хоча й у тісному колі, проте весело, по-родинному тепло, не було багато хвилювань, зайвих стресів і, звичайно, значно менше витрат.

Тож зовнішні фактори настрою мені абсолютно не зіпсували. Погоди для мене ніколи поганої немає. І це не тому, що я себе змушую чи перелаштовую. Просто у мене таке світосприйняття. Все, що зі мною добре має відбутися, то воно все одно відбудеться. Незважаючи ні на погоду, ні на карантин, ні на якісь інші речі. Близькі люди були поряд, макіяж мій не потік, кучері не розпустилися, – усміхається Оля. – Надійний коханий чоловік – біля мене. Що ще потрібно для щасливої нареченої?