Скільки зламаних доль, розірваних шлюбів та втрачених без смерті дітей та матерів. Заробітчанська доля… Яка вона? Спочатку думається, що на рік чи два, а пролітають десятки. І вже й на в Україні, здається, не чекають, та і у чужій країні дому нема. Загублені в просторі та часі – заробітчани. Ціна, яку вони платять за добробут своїх родин іноді виявляється вкрай великою – втрата цієї ж таки родини.

Пані Оксана Кузьмович поїхала до Італії ще в ті часи, коли почався масовий виїзд українців закордон. Тоді, коли, аби виїхати, ще ризикували життям – їхали схованими в автівках з товаром чи в спальному відсіку у машині далекобійника.

“Звичайно, страшно було пересікати кордон. Знаю, був випадок, коли жінка мало не задихнулася в прицепі з товаром, бо на кордоні довго тримали, а спека була страшенна. Мені пощастило набагато більше. Перший раз я виїхала з далекобійником. Я сиділа тихо у спальному відсіку кабіни. Той страх, що пережила, то здавалося, що серце стане. Були такі, що їх ловили і відправляли назад. Ну, а гроші ж то мало кому поверталися. І зазвичай, ті долари були позиченими під відсотки. Ну, дав Бог і я добре доїхала”, – розповідає Оксана Іванівна.

Жінка залишала домівку ненадовго. Думала, максимум на два роки. Пройшло 18. Син виріс, донька також. У кожного з них вже свої сім’ї. Вони знають, що мама є – десь там, закордоном. Проте, відвикли від її присутності вдома, як чогось життєвонеобхідного, на жаль.

“Коли я їхала закордон, сину було 6, доньці 8. Лишала дітей, як і більшість, на чоловіка та батьків. Чоловік згодом пішов до іншої. Діти ж знайшли собі пару і також мають вже своє. Одного разу, коли я приїхала на два тижні додому, я зрозуміла, що мене тут не чекають як маму. Ні, вони добре ставилися, але… То не можливо пояснити словами, то відчувалося у повітрі. То як гості, які надовго затрималися, хоча їм вже давно пора додому. Так і в домі було. Ніхто нічого не казав поганого, але я сама бачила, що вже мені пора б знати честь”, – каже пані Оксана.

До нашої з Оксаною Іванівною розмови долучилася її подруга Олена. Також заробітчанка. Прізвище жінка не захотіла називати. Каже, що зараз вже проживає постійно на Україні, через стан здоров’я закордон більше не їздить. Тому не хоче, аби й без того не прості стосунки з сином, ще більше зіпсувалися.

“Закордон поїхала. Згодом повернулася, дитина навіть не хотіла мене знати. То дуже страшно. Чотири роки, ніби як мить пролетіли, а він втроє виріс і змінився, ненависті повна душа. Як то все виправити не знаю. Всі кажуть, з роками зміниться, а вже пройшло 10 років і відносини ще гірші. І це при тому, що я поїхала заробляти для нього. Він мав все, що хотів. Діти того не мали, що він. Але я на нього не маю зла. Є діти, яким треба гроші і різні цяцьки, а є такі, які через брак материнської любові раз і назавжди зненавиділи ті зелені папірці. От так і мій син – хотів маму. За все треба платити в цьому житті – грішми чи душею. Я втратила сина. Він є, і я є – та хто ми один для одного?”, – додає пані Олена.

В обох жінок по різному склалися відносини з дітьми. Оксана Кузьмович продовжує жити в Італії, пані Олена – вдома, на Україні. Та в обох жінок одна доля – обидві вони стали чужими і загубленими у просторі. Закордоном – ще не дім, а в Україні – вже не дім.

“Нитка розривається і скільки ти її не зв’язуй докупки, нічого не вийде. Є певні цінні миті, які діти з батьками мають проживати разом. Не прожили – рахуйте втратили. Хто винен? Не знаю, важко сказати. Там праця нелегка, тут тих грошей не заробиш. Та і якщо чесно, то в нашій державі вже настільки ціни виросли на все, що і тих заробітчанських грошей не завжди хватає. От так і микаємося – я і такі як я. Їдемо додому з думкою, що все, більше не поїду, а побудемо і повертаємося на чужину. Бо кому ми тут треба. І не кажіть, що не так. Бо то до першої проблеми з грішми, а далі все вилазить – спочатку словечко, а потім чуємо на свою адресу цілі тексти”, – каже пані Оксана.

Через карантин Оксана Кузьмович не змогла приїхати на свята додому. Планує восени. Каже, що бодай на тиждень-два. На кладовище до рідних сходити, поріг дому переступити – і вже на серці легше.