Cелище міського типу Ми­кулинці розляглося на річці Серет. Микулин (стара назва селища. — Г. Я.) вважають найдавнішим не лише на Тернопільщині, а й у Західній Україні. Лише з огляду на це тут варто побувати. У Ми­кулинцях є кам’яний замок, мури якого збереглися ще з ХУІ століття, у якому досі… живуть люди. Це, мабуть, єдиний замок не лише в Укра­їні, а може, й у світі, у якому вставлено склопакети на місці дерев’яних чи метале­вих вікон! Ще одна родзинка Микулинців — броварня, де варять смачнюще пиво.

Коли ми в’їхали у селище, нас вже чекали дві тернопільські красуні — Андріана і Хрис­тина — гіди замку і пам’яток архі­тектури, які збереглися з прадав­ніх часів. Про Микулинці ще1096 року вперше згадав у своєму «По­вчанні дітям» великий князь київ­ський Володимир Мономах. Село заснували ченці, які збудували у цій місцевості церкву Святого Миколая, звідси село отримало свою назву. У княжі часи населен­ня Микулинців було зобов’язане утримувати дружину теребовлян­ського князя. У 1387 р. містечко захопили поляки.

Кам’яний замок почали бу­дувати у 1550 році за наказом тодішньої власниці Микулинців Анни з Йорданів, дочки гетьма­на Миколая Сенявського — влас­ника Бережанського замку. З роками замок переходив з рук в руки — спочатку Сенявським, згодом Любомирським і наре­шті Потоцьким. Останньою його власницею була графиня Юзе­фа Рей, яка заволоділа замком у 20-х роках минулого століття.

У неї була улюблена служ­ниця, яка не лише прислугову­вала графині, а й допомагала вести домашнє господарство, бо була письменною. Графиня колись взяла на виховання до себе сільську дівчину-сироту. Коли Анна виросла, закохала­ся і хотіла вийти заміж. Тоді ста­ра графиня, щоб не розлучатися із улюбленою покоївкою, запро­понувала їй з чоловіком жити разом із нею, допоки моло­де подружжя не збудує власну хату. Юзефа Рей навіть виділи­ла їм деякі будівельні матеріа­ли для будівництва житла, однак здійснитися цій мрії не судило­ся. Розпочалася війна, чоловік Анни пішов на фронт, залишив­ши дружину з двома діточками на руках. З фронту не повернув­ся. Навічно забрала війна і рід­ного сина графині. Від тифу по­мерла графська донька. А через деякий час померла і сама Юзе­фа Рей. З того часу замок і його приміщення перейшли у розпо­рядження Анни, бо інших спад­коємців у цієї родини не було.

Коли Микулинці захопили ні­мецькі війська, то за старезними замковими мурами розмістили­ся танки, а в самому замку квар­тирували солдати. За радян­ських військ у Микулинецькому замку була організована ветери­нарна лікарня, в якій доглядали поранених. За совєтів залишки муру та веж влада внесла у ре­єстр пам’яток архітектури, але поселенців звідти не виганяла.

Андріана і Христина розпові­ли, що служниці покійної графи­ні — Анні — запропонували пра­цювати сторожем у замку. Анна померла, однак тут досі живе її донька Стефанія. Звісно, мені хотілося поспілкуватися з пані Стефанією, але Андріана ска­зала, що жінка не дає інтерв’ю і не виходить, коли бачить турис­тичний автобус. Коли наша гру­па пішла на оглядини руїн замку, я побачила, що з воріт вийшла старша пані. «Це і є пані Стефа», — сказала мені Христинка.

Пані Стефанія Болой вияви­лася балакучим співрозмовни­ком.

— Мені у вересні буде 87 ро­ків. У цей замок, точніше, фор­тецю, я переселилася у 1933 році. А народилася у палаці, що за 200 метрів від фортеці, де жила грабіна (так пані Стефа називала графиню Юзефу Рей. — Г. Я.). Там народилася і моя сестра. Мама служила у грабі­ни. Це була дуже добра люди­на. Дозволяла нам бавитися у замку. Ми ходили по всіх кімна­тах, але шкоди не робили. Гра­біна нас не виганяла. У Юзефи були донька і син. Син у 17-му році загинув на війні. На війні та­кож загинув кавалер грабіниної доньки. Сама дочка померла у 1929 році. Після того, як загинув її кавалер, сказала, що заміж не буде виходити. А люди у селі і в навколишніх селах плели такі дурниці, казали, що на подвір’ї перед палацом грабіни поса­дили дерево догори коренем, і якщо воно прийметься, то донь­ка грабіни вийде заміж. Може, навіть і за конюха. Коли я то ска­зала мамі, вона мене дуже гань­била. Моя мама її дуже любила і захищала. Бо ж грабіна взяла її до себе, коли мамі було лише 17 років. І ніколи не робила їй крив­ди. Моя мама не скінчила навіть три класи, але була мудра і гра­мотна. Ходила з чеками на по­шту, бо вміла читати. Грабіна да­вала їй гроші, і мама ходила у магазин.

За словами пані Стефанії, магазини були у власності єв­реїв. Євреї давали їй лоскутки матерії, щоб Анна показувала графині Юзефі зразки. Графи­ня вибирала, і з обраної ткани­ни шили дівчатам-служницям на свята нові сукні.

Пам’ятає пані Стефанія, як вранці перед ворітьми палацу вишиковувалися старенькі люди з навколишніх сіл. Комусь були потрібні дрова на зиму, хтось ще якоїсь допомоги потребував. Анна це бачила. Запитувала у Юзефи Рей дозволу — чи можна впустити. Кожен з прохачів мав право зайти до палацу і розпові­сти про свою проблему.

— Двох дівчат грабіна вивчи­ла на вчительок, — продовжує жінка. — Любила товариство. Римо-католицький і греко-ка­толицький священники прихо­дили часто до неї на підвечірок.

Коли на теренах панував тиф, люди падали як мухи. За­хворіла і дочка графині. Юзефа Рей сказала: як донька вийде з хвороби, збудує для бідних лі­карню. Слова дотримала. Донь­ка одужала, і у селі почали бу­дувати лікарню. Вона ще й досі стоїть, але як закинута будівля.

— У цьому будинку можна по­містити три-чотири сім’ї, — бід­кається пані Стефа. — Але ніхто про це не дбає. От так і стоїть з розбитими вікнами.

У 1929 році у молодшої гра­фині стався серцевий напад. Лікар, який жив поблизу, вряту­вав її від смерті. Так само й на­ступного разу. Але втретє до­бру графиню не врятували. Це було взимку. Пані Стефа каже, такі сніги страшні тоді були, ку­чугури високі понамітало — аж до комина (димаря. — Г. Я.). Батько пані Стефи і ще один сільський чоловік робили спе­ціальний тунель, щоб дістатися до кладовища. Не могли добра­тися до Тернополя, щоб купи­ти бронзову труну, поховали її у дерев’яній. А у палаці, де ко­лись жила графська родина, те­пер санаторій.

Потім почалася війна. Коли батька забрали на фронт, малій Стефанії було лише вісім ро­ків. Пані Стефанія пригадує, що німці, які прийшли у село, крив­ди нікому не робили. Навпаки, підгодовували дітей і дорослих зупкою з сочевиці, частували шоколадом.

— Вздовж муру замку стоя­ли танки, — каже пані Стефанія. — Залишилися ми з мамою і се­строю. Було страшно, але німці до нас добре ставилися, мама з ними спілкувалася, і все нам дорікала: «Що з того, що ви за­кінчили по десять класів? Я три не закінчила, але з німцями мо­гла поговорити». Німці посе­лилися у нас. Спали на підло­зі одягнуті, взуті і тримали біля себе зброю.

Запитую у пані Стефи, чому досі живе у цьому замку. Чи не страшно, адже такі мури пам’ятають 500-літню історію. Може, й привиди тут живуть.

— У цьому замку три кварти­ри: одна внизу, дві нагорі. В од­ній з них живу я. Мені пропонува­ли перейти деінде. Але тут — мій дім. Тут я прожила життя. І звідси піду тільки у далеку дорогу…