Чи замислювалися ви над тим, де живе влітку казка, особливо якщо це місто, хай хоч невеличке? Зізнаюсь чесно, у шаленому ритмі сучасного життя, особисто мене, такі думки не відвідували. Тим часом скільки разів пробігаю цією вуличкою – повз масивні візерункові ворота з важкого кованого металу, за яким розкинулось ошатне подвір’я із зручними дерев’яними лавками, сучасною стрімкою будівлею, вимощене акуратною бруківкою…

Мова про наш Тернопільський театр актора і ляльки, який цьогоріч відзначає 40 років від дня його становлення і створення. І треба ж такому статися: тільки зібралася навесні знайомити своїх маленьких онук із репертуаром згаданого театру, як усіх нас несподівано «накрила» тотальна пандемія вірусу… Театральна емблема із маскою на воротах зацікавила вперше, чомусь раніше ніколи не звертала на неї увагу: оригінальна і водночас – на своєму місці. Заходжу. Помічаю праворуч будинку на високому і міцному стовпцю мультяшну пташину хатинку. Уявляю, скільком пташатам вона стала затишним прихистком і доброю годівницею торік.  Що не кажіть, міським пернатим друзям невимовно пощастило. А якщо це ще й бачить невгамовна й всюдисуща малеча – який чудовий урок доброти мають перед очима і батьки, і діти! Зустрічаю директора Івана Васильовича Шелепа. Він приязно реагує на мій візит і залюбки показує свою «господарку». А вона чимала: окрім основних приміщень ще є бутафорний і столярний цехи.

- Хатинку для птахів зробив наш талановитий столяр Борис Кітура. Це територія дітей, тому все довкола має бути незвичайним,  – розказує пан Іван про оригінальну годівницю. – Ходімо, покажу вам нашу Джульку.

- А це ще хто? – здивовано перепитую.

- Колись давно прихистили собачку, яка до нас «прибилася», згодом вона привела на світ цуценят. Після неї залишилося одне. Відтоді живе у нас. Справжня охорона!

Поки ми йдемо тінистою алеєю, пан Іван показує на розкішні квіти, які  милують очі, і з гордістю каже: «Це наші працівники виростили. Вони ще з весни піклуються про все, що тут росте, доглядають за всім». Довкола напрочуд гарно: цвітуть пишні серпневі троянди, квітнуть розкішні декоративні кущі. А ось і Джулька! Вона радісно стрибає, виляє хвостом, тулиться до «шефа»… І я починаю розуміти: працювати у ляльковому театрі – це не тільки сцена (на відміну від класичного дорослого театру), це любов і доброта до довколишнього світу. Бо ляльковий театр – то не якась конкретна і сфокусована територія. Всі, хто там працюють, мають мати живу пам'ять про власне дитинство. Інакше ніяк. Саме тому їм легко «балансувати» між світом дорослих і світом дітей. Через те для них не складає особливих зусиль повсякчас перебувати у такому стані. А що це саме так, зрозуміла  під час спілкування з паном Іваном. Ну, а оті казкові ворота перед театром? Вони просто зачарували мене. Бо ворота (брама) – у світі символів означають: вхід-вихід, нові відкриття, відтак – отримання нових знань. Не без того – особлива атмосфера домашнього затишку і захищеності. Саме тому сюди хочеться і хочеться приходити, навіть якщо ти сам давно маєш купу років. Десь віддалено починаю розуміти світил всесвітньої літератури – Жорж Санд, Анатоля Франса, Моріса Метерлінка і Бернарда Шоу, які знаходили час і писали п’єси для лялькових театрів. Уявляєте, яке це особливе мистецтво, адже має бути цікавим водночас від двох років і до поважного віку.

До слова. Непомітно проминає серпень, а разом з ним – і сонячне літо. Не за горами вересень і (як ми вже звикли) традиційне і довгоочікуване відкриття театрального сезону. Щоправда цьогоріч (через пандемію) з визначенням конкретної дати сказати щось важко. Та, незважаючи ні на що, тернопільська казка живе. Її невидиму і незгасиму іскру любові леліють  й оберігають, як зіницю ока, віддані театральній справі тернопільські актори-лялькарі разом із своїм очільником і наставником Іваном Шелепом. Днями відбувся допрем’єрний показ вистави за п’єсою Херманіса Паукша «Урок для Ослика», режисера-постановника Олега Бокова. Хочеться вірити , що у скорому часі все лихе мине і у затишній залі знову залунають здивовано-радісні дитячі вигуки та щедрі оплески.

Валентина Семеняк.
Фото авторки.