Віктор Козорог – представник молодого покоління української політичної еліти. У нього не було ані великих статків, ні впливових знайомих, фактично себе він зробив сам. Про своє життя, роботу на посаді голови Тернопільської районної ради і про ставлення до реформи децентралізації він розповів журналістам газети «Номер один» в ексклюзивному інтерв’ю.

«На фронт потрапив не одразу, але бачачи, що відбувається на сході, не міг всидіти вдома. І розумів, що мені буде соромно перед собою, якщо я цього не зроблю»

– Ви нове обличчя на політичному полі регіону незважаючи на те, що тривалий час є членом ВО «Свобода», тож мешканці району, наші читачі цікавляться, звідки Ви родом, де працювали до того, як стали головою Тернопільської районної ради. Тож розкажіть трішки про себе.

– Народився 23 березня 1990 року в Тернополі. Навчався у 3-й школі, після її закінчення вступив до Галицького коледжу, потім продовжив навчання у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де здобув освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр права» за спеціальністю «правознавство». У подальшому продовжив навчання в цьому ж навчальному закладі у 2014 році та отримав підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за цією ж спеціальністю. Працював секретарем судового засідання в Господарському суді Тернопільської області. Згодом був заступником керівника з питань безпеки Кобиловолоцького МПД ДП «Укрспирт», потім працював інспектором з безпеки відділу забезпечення безпеки місць провадження діяльності ДП «Укрспирт». З 2018 року і до обрання мене на посаду голови Тернопільської районної ради був заступником директора з адміністративно-господарської діяльності Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації.

– Мені відомо, що Ви є ветераном російсько-української війни. Чому пішли на фронт і що Вас до цього підштовхнуло?

– Я тривалий час провів на Майдані у Києві, після революції Гідності повернувся  до Тернополя. На фронт потрапив не одразу, але бачачи, що відбувається там (на сході, – авт.), не міг всидіти вдома. І розумів, що мені буде соромно перед собою, якщо я цього не зроблю. Тому разом із друзями поїхав добровольцем на схід у складі добровольчої чоти «Карпатська Січ». Згодом, щоби продовжувати свою боротьбу з окупантом, потрібно було укласти контракт із ЗСУ. Ми з побратимами обрали 93 Окрему механізовану бригаду оперативного командування «Схід», у межах відповідальності якої функціонували як добровольчий підрозділ, а вже згодом у складі єдиного формування як зведена штурмова рота. Там я пройшов шлях від солдата до лейтенанта. Так було до весни 2016 року, потім роту розформували і ми розійшлися по інших підрозділах. Я потрапив до артилерійської розвідки, де закінчив відповідні курси та отримав звання. Територіально об’їхав усю лінію фронту. Після закінчення контракту повернувся до Тернополя, ще трохи попрацював у Тернопільському обласному центрі комплексної реабілітації  і вже тут був обраний депутатом районної ради, а згодом мене обрали головою.

– Робота на посаді голови районної ради для Вас нова. Якщо не вникати у деталі, то чи були складнощі, пов’язані зі зміною поля діяльності?

– Вони і зараз виникають (сміється, – авт.). Є багато моментів, які не врегульовані. Ми зараз знаходимось на етапі реформування, децентралізації. Цей процес було розпочато старою владою і продовжується новою. На превеликий жаль, законодавцем не до кінця сформовано етапи та не визначено алгоритму дій, які мають відбуватися в умовах реформи. Не завжди хтось дивиться вперед і намагається побачити наслідки певних процесів. В основному складнощі виникають у частині фінансування. Бо зараз Тернопільська районна рада його фактично позбавлена. Та попри це у нас на балансі залишаються заклади, які потрібно утримувати. Немає чіткого бачення, хто має закривати питання в частині їхнього фінансування, тут витрати на заробітну плату, енергоносії. Нас поставили в такі умови, що скоріш за все нам потрібно буде обирати, кого фінансувати. Також є проблеми і в організаційно-штатних питаннях, що стосуються технічної частини, як проводити фінансові розрахунки. Бо ми, набуваючи прав стосовно районів, які перебувають у стані ліквідації, не можемо їх прямо фінансувати, бо чинні нормативно-правові акти в умовах децентралізації не дозволяють цього зробити.

«Сам початок реформи децентралізації було закладено неправильно»

– Особисто Ви як ставитеся до реформи децентралізації?

– Я за децентралізацію. Потрібно розширювати повноваження громад, але сам процес треба організовувати розумно і починати його правильно. Моя думка така, що самий початок реформи децентралізації було закладено неправильно. Сьогодні ми багато в чому пожинаємо плоди неправильного старту. Якщо відкинути дрібні складові, то глобальний зміст децентралізації в тому, щоб утворилися громади, які будуть самостійними й самодостатніми у всіх питаннях самобутності свого існування. Але зараз це не так. Спочатку було добровільне об’єднання, коли об’єднувались за принципом надходжень до бюджетів і брали за основу населені пункти, де провадять свою діяльність юридичні особи і є відповідно надходження до бюджету, а сусідні села, на території яких не здійснюють своєї діяльності юридичні особи і фактично вони є бідними та витратними, до фінансово успішних ОТГ не потрапляли. Це у свою чергу спровокувало створення, так би мовити, бідних громад.  Я прогнозую, що деякі громади з часом не витримають конкуренції і не зможуть фінансувати своїх потреб. І це насправді дуже болісно, адже ми втратимо заклади культури, освіти,  охорони здоров’я. Цей процес мав би бути врегульований спочатку згідно з плануванням та рівнем самоокупності, формувати ці одиниці. Але так не сталося і ми виходимо з того, що маємо.

– Якщо не заглиблюватись, що в умовах децентралізації змінилося в роботі Тернопільської районної ради?

– До 8 каденції Тернопільська районна рада мала свій бюджет, який формувався з реальних надходжень ПДФо та інших податків. Станом на сьогодні бюджет райради формується із залишків минулих каденцій, і це є ненормально. У нас на балансі велика частина закладів, і є питання щодо увільнення працівників. Законодавець багато чим не врегулював питання передачі майна, працівників, юридичних осіб тощо. Приміром, громада розуміє, що не має можливості для утримання певних установ та їхніх працівників і не хоче їх переймати, бо законодавець цього питання не врегулював. Механізму, який би забезпечив безперебійне фінансування установ, організацій, які досі перебувають на утриманні районних рад та щодо яких громади досі не прийняли рішення про взяття на своє утримання, поки що, на жаль, немає. І виходить, що законодавець підводить нас до того, що нам доведеться обирати, що важливіше – оплата праці працівникам закладів охорони здоров’я чи, приміром, закладів освіти або культури. Але ж вони всі рівноцінні і повинні функціонувати та мати фінансування.

Не кожна громада може дозволити собі утримувати територіальний центр чи бібліотечну систему, яка надавала послуги цілому району, і ці заклади будуть знищуватися. Для чого це було робити? Треба було продумати і, можливо, утворювати одиниці більшого рівня, ніж громади, які б могли координувати роботу цих закладів.

– На Вашу думку, що найважливіше на посаді?

– Сьогодні найважливішим є виваженість і неприйняття поспішних рішень. Десь потрібно витримати паузу, десь обдумати кожен крок, щоби не прийняти рішення, яке призведе до незворотного процесу.

– Чи звертаються до Вас за допомогою мешканці району, якщо так, то вирішення яких проблем потребують?

– В умовах децентралізації зараз є велика кількість звернень від громадських організацій, яких турбує питання фінансування певних програм. Для прикладу, спортивні організації чи благодійні, як от «Червоний Хрест», який виконує великий об’єм роботи і надає допомогу соціально незахищеним верствам населення, закриваючи прогалини там, де держава не в силі допомогти. У них були програми підтримки, а зараз у зв’язку з фінансуванням, а точніше його відсутністю існує загроза призупинення. Ми не усуваємося від процесу допомоги, а намагаємося їх підтримати, організаційно залучаємо громади до цього. Також за допомогою часто звертаються громадяни, які потребують дороговартісного лікування, та на жаль, у нас відсутній такий механізм, який має, приміром, обласна чи міська ради, де депутат має свій фонд і вирішує питання щодо виділення коштів для вирішення тієї чи іншої проблеми. Зараз ми супроводжуємо людей по дружніх нам радах – міській та обласній, домовляємося про співпрацюя з депутатами, які можуть допомогти.

– Чому саме Вас, а не, скажімо, багаторічного голову обласного осередку «Свободи» партія делегувала на посаду голови районної ради?

– Цікаве запитання. Я ніколи не задумувався над цим глобально. Це рішення було спочатку партійним, потім фракційним, його підтримали більшість депутатів. І десь на кожному рівні були свої аргументи стосовно цього приводу. Їх визначати особисто я не можу.

– Коли Ви погоджувались на те, аби Вашу кандидатуру висунули на голову районної ради, то, безперечно, розуміли, з чим Вам доведеться зіштовхнутися. Чи не боялися цієї відповідальності?

– І досі боюся (сміється, – авт.).  Насправді страху не було, просто досі є нерозуміння майбутнього тих самих рад, не до кінця чітка позиція законодавця щодо функціонування закладів, які перебувають на балансі ради і про які я вже неодноразово згадував у нашій розмові. Мені хочеться їх зберегти, щоби вони й надалі працювали, бо найлегше зруйнувати, а як потім бути з відбудовою? Якщо ми підемо на цей крок, то нам навряд чи вдасться відновити їхню роботу найближчим часом.

– Якщо говорити про співпрацю із фракціями, чи є взаєморозуміння з депутатським корпусом?

– Наразі з депутатами є таке розуміння, адже є господарські питання, які потрібно вирішити. Є інтереси жителів району, які необхідно відстояти, і відповідно до цього працюємо. Ми відкриті до діалогу і при прийнятті рішень звертаємося до всіх фракцій і закликаємо їх до співпраці. Наразі з депутатським корпусом у нас конструктивна робота.

– Ви молодий голова районної ради, чи немає якогось зверхнього ставлення, мовляв, він ще молодий і без досвіду?

-Я не відчуваю якогось вікового цензу, утисків чи прояву дискримінації. Звичайно, є моменти, де немає досвіду, але він набувається.

– Які проблемні питання Ви визначили для себе пріоритетними в перший рік на посаді?

– Збереження закладів освіти, культури та охорони здоров’я, їхнє безперебійне функціонування, оплата праці працівників, за яких ми відповідаємо. Ми повинні забезпечити людей робочими місцями навіть тоді, якщо заклади буде ліквідовано, тому працюємо над тим, аби мати домовленість щодо їхнього працевлаштування в ОТГ чи аналогічних закладах. Також багато працюємо над тим, аби ОТГ все ж таки взяли собі на баланси ті установи, які територіально перебувають у них в громаді.

«Хочу, щоби ми, як нація нарешті отримали те, чого прагнемо, за що боремося і чого заслуговуємо»

– На Вашу думку, пандемія коронавірусу вплинула на роботу районної ради?

– Мені здається, що карантин вплинув на все, але найбільше на свідомість людей. Не хотілось би, щоб у думках людей закарбувалися якісь обмеження  та й, зрештою, щоб не набули нових у вигляді свободи слова чи свободи пересування. Ми живемо на стику століть, у період, коли розвивається демократія та суспільство. Тому моє головне побоювання, щоби пандемія і карантин не обмежили нашої свідомості.

– Наскільки мені відомо, Ваше призначення на голову районної ради припало на народження сина. Як вдається поєднувати роль батька, чоловіка та чиновника, адже роботи багато?

– У мене дуже розуміюча дружина і все це завдяки їй. Зараз вона більше часу проводить із сином. Мій робочий день не завжди закінчується о тій годині, яка зазначена в штатному розписі, буває таке, що затримуюсь. Намагаюсь якомога більше приділити уваги синові ввечері.

– Який найщасливіший момент у Вашому житті?

– Важко виокремити, але, мабуть, це народження сина.

– Наскільки мені відомо, Вашого спадкоємця звати Мирослав. Чому саме таке ім’я?

– У мене був товариш Мирослав Мисла. Він загинув від множинних вогнепальних поранень під час мінометного обстрілу поблизу села Кримське Луганської області у жовтні 2016 року. Це пам’ять про друга.

– Є якась фраза чи девіз, з яким Ви крокуєте по житті?

– Як такої цитати немає, є лише основні загальнолюдські принципи, яких дотримуюсь. Вважаю, що кожен має чинити у відповідності до моралі та правил поведінки у суспільстві.

– Про що мрієте?

– Мабуть, прозвучить трохи утопічно, але хотілось би добробуту, аби суспільство розвивалося гармонійно. Хочу бачити загальне процвітання і більше позитивних новин. Бо зараз, приходячи додому і вмикаючи телевізор, ми отримуємо велику кількість інформації про війну, пандемію, ДТП, вбивства та інші злочини, а хочеться більше хороших новин. Нарешті хочеться відчути це покращення, а не нагнітаючу інформацію про постійний дефіцит бюджету. Хочу, щоби люди не виїжджали за кордон, щоби була позитивна динаміка у прирості населення, створювалися робочі місця, збільшувався прожитковий рівень та можливості людей у купівельній спроможності, щоб українці жили добре, могли поїхати на відпочинок і забезпечити сім’ю, щоби ми нарешті як нація отримали те, чого прагнемо, за що боремося і чого заслуговуємо.

Вікторія Ушакова