Калина – один з головних українських символів. Про калину складають пісні, легенди, вірші, оповідання. Калина отримала свою назву від старослов’янської назви Сонця – Коло.

Нині калинові кущі є не лише в природі, а й по українських селах та містечках геть чи не на кожному людському обійстю. Чому ж це так? Бо здавна українці помітили, що кущ калини біля хати – то до добра, злагоди, а біля криниці – до чистої та смачної водиці. Про калину є багато давніх переказів, легенд, пісень, віршів, байок, приказок(наприклад, - не рубай калину…) і т.п. Ось декілька з них.

Переказ, почутий автором біля 50 років тому від однієї бабусі років 80-90 на Прикарпатті

В далекі часи на нашу Неньку нападали різні вороги, в тому числі й татарські орди(пр.. авт..: від 50 до 100 тисяч і більше кінних та піших татар-воїнів з обозом великим). Вони грабували, вбивали немічних, а здорових дорослих та дітей забирали, як ясир(пр.. авт..: давнє татарське - здобич). Та найбільше потерпали красиві дівчата та молодиці. Їх потім продавали в Кафі на невільницькому ринку в різні куточки світу. Йшли орди декількома протореними своїми військами шляхами. Один з них – це «Чорний шлях», який пролягав частково і через наш край(пр.. авт..: до речі, він перетинав і все Тернопілля). Валка з ясирем простягалася на багато десятків верст(пр.. авт..: верста = 1, 0668 км) і втекти звідти було практично неможливо, бо з боків пильно стежила татарська озброєна охорона. Непокірних вони сікли колючою таволгою(пр.. авт..: гілки від колючих чагарників, наприклад, терну), а то й карали на горло. Та багато не всі бранки змирилися із своєю долею і всіляко намагалися уникнути продажу в гареми. Одні накладали на себе руки, інші дряпали та різали своє обличчя,  ламали руки, ноги і таким чином спотворювали себе. Зате людолови їх карали жорстоко: різали-шаткували ступні кинджалами, а потім ті рани посипали дрібно січеним кінським волоссям, це щоб більше не втікали. Такі рани довго не заживали та кровоточили, не давали швидко пересуватись. Тож шлях нелюдів ставав червоним в буквальному сенсі від крові бранок. Старі люди розповідали, що такої рослини, як калина раніше на Україні не було. Вона повиростала по тому Чорному шляху . Де падала на землю краплина крові бранок, там і зростала калина. Калина дозрівала, ставала криваво-червоною, її дзьобали різні птахи, але потім всі вони перетворювалися на таких, у яких груди були червоними. Цих птахів нині називають снігурами.

Пропоную читачам цікавий уривок з «участю» калини із ще неопублікованої книги автора для дітей  «Оповідання про життя та пізнання навколишнього світу галицьким хлопчиком Круть-Вертьком», з глави «На весіллі вуйка Миколи»: «…Крутько(пр.. авт.. : йому йшов лише шостий рік) найбільше себе проявив під час обряду «дарування». Це коли рідні й гості дарували молодим подарунки, гроші із щирими побажаннями. За свою кмітливість він отримав навіть приз від старости – повну торбу цукерок. Спостерігаючи за тим даруванням, Крутькові в голові вертілося: «Що ж то мені вдарувати, що?» І таки придумав, метнувся додому, невдовзі повернувся із великим оберемком гілок червоної калини. Ото йде широким килимом до молодих, які сиділи на чільному місці за столом та й мовить у раптовій тиші: - Вуйцю Миколо і цьоцю Ганю, ось, дарую вам символ України, правда, я ще добре не знаю, що то означає «символ», але думаю, що то напевно все таки кавальчик України, бо так мене вчили тато й неня. Щоб ви в злагоді прожили стільки літ, скільки оце є бубок червоних на калині. А ще я вам бажаю, ще… ото…, ага, щоб ви мали стільки грошей, скільки є бліх у нашого пса Бровка!..»  

Козацька легенда про калину

Билися козаки за волю, за рідну країну. І був серед них Іван – козак. Дуже гарно грав на сопілці хлопець. Одного разу смертельно поранили його в бою. Скликав він друзів і попросив: «Побратими, в чистім полі насипте могилу мені по смерті. Посадіть в головах червону калину: «Будуть птахи пролітать, калиноньку їсти, будуть мені приносити від родини вісті».

Поховали козаки Івана і встромили у головах сопілку. Прилітали пташки, приходила старенька ненька – плакати над могилою сина. Від сліз її проросла калинова сопілка – виріс гарний кущ. Навесні нагадував він Івану наречену, восени – рідну матінку. 

Як горда дівчина перетворилася на калину

В давні часи дівчат називали не так, як тепер. Одну дівчину звали Калина. Йшла вона мимо городів, левад, лугів. А ось і криниця. Задивилася Калинка на свою красу, а була дуже гарна. А тут чує голос з криниці:

— Не дивись довго у воду, бо калиною станеш.

Не послухалась дівчина та й зачерпнула водички. І перетворилася в калину, гарний, густий кущ. Зашуміла листям, всіма своїми стеблами-суглобами потяглася до людей, до сонця, вітру, хмар:

— Верніть мені дівочу вроду.

Але ніхто її не хотів слухати, всім було байдуже.

Минав час. Якось пролітав повз журавель, задивився він на калину, зажурену та одиноку. Накинув він на неї червоне намисто і стала вона краща, як була. Так і залишився він з нею до цих пір. Напував її водою і беріг від всього злого. А в народі криниця, журавель і калина — символи краси, добра, вічності природи і кохання.

Нині бубки калини набули вже свого природнього червоного кольору, але, як кажуть, вони повністю дозрівають тільки після перших приморозків.