Ось він і настав, цей день, якого хтось чекав, а хтось боявся. День п’ятиріччя президентської інавгурації Володимира Зеленського. День, коли, на думку частини українського суспільства, взагалі нічого не має відбутися, день, коли, як вважає інша частина цього ж суспільства, Зеленський має залишити свій офіс на Банковій і відправитися на політичну пенсію. (Або в тюрму – тут думки цієї частини відрізняються, але ми зараз не про таку деталізацію, вистачить й основної причини.), пише Артур Левченко для блогу Zahid.net.

Так, справді, рівно п’ять років тому чинний глава Української держави вступив на посаду. Так, згідно з чинним законодавством президент України обирається терміном саме на п’ять років. Але от ці п’ять років збігли – і що робити далі, не знає ніхто. Бо навіть Конституція, яка мала б урегулювати це питання – теж не знає.

Тобто, звісно ж, можна звернутися з цим питанням до Основного закону. Але в тім-то й річ, що він спочатку, у статті 103, вам розкаже про те, що «президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років». (У цей момент мають закричати «Уррра!» ті, хто вважає, що Зеленський має якимось чином залишити посаду.) А потім, у статті 108, Конституція зазначить, що «президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України». (Тепер уже з криком «А що ми вам казали!» в чат мають увірватися прихильники продовження правління Зеленського до настання відповідного моменту.)

І головний висновок з усієї цієї історії – у нас погано написана Конституція. Дуже погано. Так, навіть попри прекрасні слова в першому розділі, оці от:

- носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ;

- ніхто не може узурпувати державну владу;

- в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

І навіть моє улюблене – «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Тільки от, прочитавши усе це, усі ці рядки з Основного закону Української держави, ми не можемо отримати відповіді на елементарне, здавалося б, запитання. Зеленський після 20.05.2024 – президент, в.о. президента чи хто? І хто має виконувати його обов’язки після цієї дати – він сам, Стефанчук чи хтось третій? І, головне – на підставі чого усе це має відбуватися?

…І в цей момент мені згадався день, точніше, ранок 28 червня 1996 року. Коли Верховна Рада ІІ скликання після безсонної ночі таки ухвалила Конституцію України. Які це були емоції, який це був пафос у виконанні законотворців, «батьків Конституції». Серед яких я б виділив двох – Михайла Сироту (він був ще й головою Комісії з доопрацювання та узгодження проєкту Конституції України 1998 року) і Олександра Мороза.

А тепер, через майже 28 років, цей радянський метод робити усе в авральному режимі, в останній момент – цілій Україні виходить боком. Щонайменше тому, що частина українців, яка упевнена, що Зеленський після 20 травня уже не має бути президентом – є дуже ласим шматком для російських інтернет-маніпуляторів. Яким тільки дай роздмухати чергову пожежу в українських соцмережах.

Звісно, ніхто тоді, у 1996-му, не міг подумати, що Україна воюватиме з Росією, що в країні буде запроваджено воєнний стан і не буде мови про жодні вибори. (Хоча – чому не міг? 1996 рік – це дуже свіжі спогади, з одного боку, про Першу чеченську війну, по-друге, про мєшковщину в Криму. Люди зі стратегічним мисленням – якщо такі були в українській владі у той момент – мали б звести докупи ці дві події, додати туди Чорноморський флот РФ на території українського Криму і відсутність українсько-російського договору про визнання територіальної цілісності й непорушності кордонів…)

Та річ у тому, що закони, вони якраз і пишуться для особливих ситуацій. Взагалі цей інструментарій був вигаданий саме для розв’язання проблем, яких ніяк інакше вирішити неможливо. І для того, щоб у всіх сторін у тій чи іншій проблемі не було своєї правди – і має існувати чітке й однозначне законне трактування цієї проблеми.

Як, скажімо, у Конституції США. Де до 1947 року не було жодної згадки про те, що одну й ту саму особу не можна обрати президентом більше, ніж двічі. Жодної. Бо всі попередні півтораста з гаком років така ідея неухильно дотримувалася всіма політичними силами Сполучених Штатів. Аж до 1940 року, коли президентом утретє був обраний Франклін Делано Рузвельт. А 1944-го – вчетверте.

І відразу після смерті Рузвельта (себто зміни господаря Білого дому) у Конгресі була розроблена 22-га поправка до Конституції – а вже 1947-го, ще до завершення першого президентського строку чинного на той момент президента Гаррі Трумена, проголосована. Причому сам Трумен мав можливість – востаннє – бути обраним утретє, але відмовився від цього права.

Ну от, скажете ви – навіть у США не догледіли. Але, по-перше, не нам їм дорікати – їм, які понад 150 років дотримувалися неписаного правила. Причому частині президентів хотілося піти на третій термін, це ніякий не секрет – але жоден з них так і не зробив цього кроку. Порівняйте це з тим самим Морозом, який 2006-го кинув усю країну заради посади навіть не президента, а всього лиш голови ВР (у ситуації, коли вона практично нічого не вирішувала), зрадивши свіжі коаліційні домовленості.

А по-друге, Конституція України писалася 1996 , а не 1787-го. Американцям просто не було на що спертися. А українці мали зразки для наслідування. Та обрали найгірший з них – радянську конституцію (ну, чи українського її клона).

Та Конституція СРСР взагалі не мала жодного значення, бо її і ніхто не збирався дотримувати, і фактична система влади працювала поза межами Основного закону СРСР. Тому що там було написано у сталінській, а потім брежнєвській Конституції – не мало ніякого значення. А в українських реаліях – має.

І от ми дійшли до того моменту, до того дня, коли Конституція продемонструвала усе своє безсилля. Настільки велике (можна навіть сказати «величне»), що навіть Конституційний Суд із цього питання зберігає повну мовчанку.

Ні, звісно ж, Зеленський і надалі працюватиме президентом, від цього нікому – ні його симпатикам, ні його прихильникам – не дітися. Але рано чи пізно війна завершиться. Принаймні буде скасований воєнний стан. Відбудуться нові вибори. Україна отримає новий парламент. Який і має зайнятися цим неподобством, яке так красиво декларує «право українців на усе на світі», але не може врегулювати елементарне питання – станом на сьогодні в Україні є президент чи ні.