У Секторі Гази відбулася непересічна подія. Ізраїльські спецпризначенці провели операцію і місті Нусейраті і звільнили чотирьох заручників, які перебували в полоні ХАМАСівців (та пов’язаних із ними людьми, причому ці люди виявилися не якимись там маргіналами, а, скажімо, лікарем та журналістом каналу «Аль Джазіра»).

Ця тема, звісно ж, викликала відповідну реакцію медіасвіту – прекрасний інформпривід, топ-тема дня, працівники ЗМІ розуміють, про що я. І от представниця відомого, вагомого, якщо хочете, «стандартотвірного» медіахолдингу Великої Британії – BBC – взяла коментар у представника ізраїльської армії. Задавши йому питання, яке, з одного боку, можна вважати лише показником рівня розвитку й адекватного оцінювання реальності з боку цієї журналістки. А з іншого – її слова є маркером значно глибших процесів.

Питання було просте – чому ізраїльська армія, плануючи свою операцію в Нусейраті, не повідомила про неї цивільне населення Сектору Гази, щоб спробувати зменшити кількість гіпотетичних жертв серед цього населення. Ізраїльський військовий, звісна річ, залишився в рамках ефірної пристойності і максимально стримано пояснив, що такий крок просто зруйнував би усі плани, а заручники миттєво були б знищені. І на цьому історія з представницею BBC завершилася б, перейшовши в іронічно-саркастичний формат обговорення «стандартів BBC». Та насправді ситуація, як вже було сказано, є значно глибшою.

Річ у тім, що Ізраїль – сильний. Ізраїль сильніший за ХАМАС. Так, звісно, ЦАХАЛ проґавив момент підготовки й атаки, це факт, із цим можуть сперечатися хіба відверті прихильники тамтешнього прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу – усім іншим же зрозуміло, що ізраїльська розвідка в цьому моменті катастрофічно провалилася. Але якщо брати ситуацію загалом, то, звісно ж, армія Ізраїлю є сильнішою, потужнішою, сучаснішою за ХАМАС.

І саме тому вона зараз веде свою війну на території Сектору Гази – у районі міста Рафах, Філадельфійського коридору (а це вже на кордоні Сектору з Єгиптом). А Україна не веде бойових дій на території Росії – є тільки дронові атаки та, в останні тижні, після дозволу західних країн, ракетні обстріли прикордонних територій. Саме тому Ізраїль в очах великої частини західного світу, частини, охопленої лівими ідеями (де палестинські терористи є борцями за незалежність), є країною-агресором. А не країною, яка усю свою сучасну історію бореться навіть не за незалежність, а просто за виживання. Виживання і країни, і людей, які в ній мешкають.

Саме тому мають місце усі ці студентські протести (тих людей, які ніколи в житті не були в Секторі Гази і ніколи там не будуть, бо вони ж не ідіоти міняти свій комфортний американський світ на країну третього чи вісімнадцятого світу), усі ці санкції чи спроби санкцій, аж до намагання оголосити керівництво Ізраїлю в міжнародний розшук.

Україні це не загрожує (поки що) з однієї простої причини. Ми слабші за Росію. Ми відбиваємося – або, щонайбільше, звільняємо власну територію. А от якби ми мали достатньо сил, щоб зайти на територію Росії і вести там зачистку всіх тих опорних пунктів, баз та інших об’єктів окупаційної армії під Бєлгородом, Курськом, Ростовом чи навіть на Волгоградщині (де на аеродромі в Ахтубінську українські дрони успішно атакували надсучасний літак Су-57, який, здається, лише кілька разів підлітав до українського кордону і завдавав ракетних ударів), – отоді б ми побачили до себе, до своєї армії зовсім інше ставлення.

Власне, а чому «отоді б»? Ми вже чули заклики про те, що «мирні російські громадяни не мають постраждати» – коли тільки починалися розмови про достатньої потужності західну зброю для ЗСУ. При цьому мирні громадяни України – вони не просто страждали. Їх убивали цілими пачками. Як ізраїльтян 7 жовтня 2023 року. І Захід про це знає, назву «Бучі» не чув і не бачив тільки сліпоглухонімий адепт дружби з Росією.

Та, попри Бучу, Ірпінь, Ізюм, Херсон, Маріуполь та інші міста, ми б неодмінно почули на свою адресу те, що чує Ізраїль. І це добре. Добре для Ізраїлю. Бо це означає, що він сильний. Він достатньо сильний, щоб розібратися зі своїми ворогами – незважаючи навіть на спроби його зупинити з боку нібито партнерів по західному, демократичному, цивілізованому світу. Отакою треба стати й Україні. Сильною, яка може не зважати на те, що хтось там на Заході ну так переживає за мирне населення Білгородщини, що готовий назвати нас «агресором».

Як показує приклад Ізраїлю, який живе в оточенні цих варварів усі роки свого існування – тільки така власна позиція дозволить вижити. І не просто вижити, а в перервах між війнами ще й непогано розвиватися. Розвиватися так, щоб Німеччина і Фінляндія, при всіх своїх показних турбуваннях за цивільне населення Сектору Гази, відмахувалися від санкцій проти Ізраїлю, бо вони співпрацюють з Єрусалимом у таких галузях, в яких альтернативи цій співпраці просто немає. А коли у справу включається економіка – усі ці полум’яні гасла різко згортаються і ховаються в куточок. І в такій ситуації це тільки на користь усьому демократичному світу. Як і перемога (у вигляді насамперед виживання як такого) України.

Артур Левченко. zaxid.net.