Безсмертний твір Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я" не збирається сходити з українських сцен і на 146 році існування заходить на нове коло популярності. Найзнаменитіша українська родина збиратиме цього сезону глядачів двох театрів Франка – київського і прикарпатського, а також львівського Театру Заньковецької. Прем’єра в останньому відбулась наприкінці серпня.

Театральна оглядачка Мар’яна Семенишин відвідала постановку і розповідає, якою епічною виявилась нинішня львівська інтерпретація класичного твору.

Родина Кайдашів не є чужою директору Театру Заньковецької. 2019-го Максим Голенко ставив "Кайдаші 2.0" за п’єсою Наталки Ворожбит в столичному "Дикому театрі". Згодом ця драматургиня зняла серіальний гіт за твором Нечуя-Левицького – 12-серійний "Спіймати Кайдаша" на телеканалі СТБ.

Нині ж Голенко довірив життя сім’ї Омелька і Марусі Кайдашів іншому режисеру – Ігорю Білицю. Разом зі сценографкою Анною Шкрогаль, постановниками пластики Юрієм Радіоновим і музики – Володимиром Помірко і Оксаною Цимбаліст вони розселили "Кайдашів" одразу на трьох сценах Національного театру Заньковецької.

Білиць пропонує незвичне прочитання класичного твору. Він поєднує Дантівське уявлення потойбіччя, соціальний реалізм ХІХ століття та українське сьогодення у просторі трьох сцен театру. Звивисті переплетення сюжетних ліній у спектаклі можуть конкурувати лише зі складною логістикою переміщень із зали до зали колишнього театру Скарбека (а нині – Національного театру імені Марії Заньковецької), ніби нагадуючи про непросту та цікаву історію самого театру.

У повісті Нечуя-Левицького смерть, лихо і несподівані біди об’єднують сім’ю Кайдашів. Ігор Білиць робить "всіх помиряючу смерть" Омелька Кайдаша точкою відліку для свого дійства. Вистава відбувається у потойбічному житті, де Омелько (Степан Глова), Маруся (Альбіна Сотнікова), Карпо (Артем Слюсаренко), Мотря (Єлизавета Цілик), Лаврін (Іван Білаш), Мелашка (Шорена Шонія) снують між "пеклом" (підземеллям-сховищем), "чистилищем" (камерною сценою) та "раєм" ("Блакитною залою" театру).

Такий хід виділяє виставу від більшості інсценізацій, які можна побачити чи не в кожному українському театрі. І в самому театрі імені Марії Заньковецької постановка Вадима Сікорського "Кайдашева сім’я" 2003 року мала неабиякий успіх. Інтерактивне трактування цього класичного твору видається ще одним кроком назустріч новому глядачу, про що анонсував Максим Голенко минулоріч.

Тимчасове пекло

Вистава народжується, за словами режисера Білиця, із його власного протесту, який обертається відходом від оригінальної структури твору: смерть старого Кайдаша примушує інших членів сімейства задуматись над власною поведінкою та пройти нелегкий шлях від пекельного лімбу до емпірей раю.

У підземеллі, слідуючи Дантівському уявленню про пекло, але й віддаючи належне Нечуєвому тонкому розумінню традиційного українського уявлення про чортовиння, Кайдаші по-язичницьки мало не святкують смерть батька. Втім вона стала нагодою до саморефлексії та звільнення від зовнішніх умовностей, свідомо чи ні слідуючи відсилаючись до ідеї "смерті Бога".

За режисерським задумом у лімбі персонажі роздумують над своїми життями, актори не слідують завченому тексту, тому кожен склад вистави (а їх є три!) може пропонувати трохи інше трактування ситуації. Так, Маруся Кайдашиха впевнена, що хоче для своїх дітей лише добра, Карпо перебуває ж на межі нервового зриву, Лаврін пожадливо рахує батьківську спадщину, Мотря згадує привілля дівування, а Мелашка, ніжна та беззахисна натура, прямо на очах по-кафкіанськи нарощує захисний панцир та перетворюється на Кайдашівну.

Ідеальне чистилище

Після випробування пеклом сімʼя возʼєднується у чистилищі з Кайдашем, який переважно відсторонено спостерігає за колотнечею. Похила сцена, імітуючи, мабуть, хресний шлях покаяння, обтяжує і так нелегку спокуту. Заставлена димарями, вона відсилає чи то до третього кола чистилища (того, що в диму, де нічого не видно за Данте), чи імітує дах перенаселеного будинку, в якому не можуть вжитися декілька поколінь сімʼї, чи нагадує про пекельні горнила, з яких щойно вийшли персонажі.

Саме в "чистилищі", на камерній сцені театру, відбувається кульмінація вистави: розпад традиційного укладу сімейного життя представлений падінням авторитету батька. ʼСмерть богаʼ по-українськи ніби вивільняє відчуття відповідальності у решти героїв. Вони, видається починають розуміти, що у власних бідах винні лише вони самі і виправдання, як і порятунку, марно чекати десь ззовні.

У цій сцені відбувається не так очищення (хоч і персонажі демонстративно позбуваються своїх язичницьких шат), як емоційне дорослішання персонажів. Вони немов би готові прийняти себе і недоліки одне одного (одної). Пластичне і візуальне рішення роблять цю частину вистави дуже цілісною і виразною.

Сумнівний рай

Остання частина дійства повертає нас на початок оригінального твору: в ній - пасторальна ідилія, зародження стосунків Карпа та Мотрі, Мелашки та Лавріна, безтурботні Омелько та Маруся, не обтяжені важкою печаттю панщини. Повернення до тексту повісті відбувається раптово, а райська безтурботність видається не наслідком усвідомлення помилок, над якими ще нещодавно поздумували персонажі, а несподіваним подарунком долі.

Втім навіть якщо так, то Кайдаші щедро діляться ним з глядачами, ангажуючи їх у дійство: мало кому вдасться вийти із вистави, обділеним/-ою акторською увагою.

Вибудовуючи складну систему сімейного життя, вистава залишає відчуття незавершеності: "пекло", "чистилище" та "рай" не надто повʼязані одне з одним. Власне тому деколи складається враження, що, змінюючи сцени, ти піднімаєшся хиткими сходами вавилонської вежі, а не прямуєш в Едем. Багатий на сенси і символи спектакль, в намаганні поєднати всі кола і сфери потойбіччя, видається невпорядкованим.

У пошуку формули ідеального співжиття, вистава відсилає нас до початку повісті "Кайдашева сім’я". Проте, чи можна назвати ідеальними стосунки Кайдашів до того, коли різні покоління сім’ї з’єднались під одним дахом? Чи не криє із початку кожен і кожна із персонажів зародок протиріч у самому(-ій) собі? І, зрештою, чи насправді варто абсолютизувати стосунки раєм?

Життя у чистилищі, в усвідомленому пошуку і наближенні до ідеалу, виглядає набагато цікавішим. У виставі "Кайдаші" зокрема.