У кінці 80-х років XIX століття двоє офіцерів австро-угорської армії піднялися на найвищу гору Львова – Високий Замок, аби подивитися на роботи з насипання величного штучного кургану, які велися тут уже понад двадцять років і викликали велике зацікавлення усіх львів’ян. Біля старовинного кам’яного лева Лоренцовича, перенесеного сюди 1874 року з надією врешті увінчати цією фігурою новостворений штучний пагорб, вони побачили старого дідугана з величезними сивими вусами, який совав важезну тачку, вщерть наповнену землею.

– Що, батьку, – досить фамільярно зауважив один із офіцерів, – важко заробляти на хліб насущний? А чи давно ви тут працюєте?

Дідусь на мить зупинися, витер піт із чола, з посмішкою подивився на офіцерів і приязно відповів:

– Так, мої панове, працюю тут давно, але лише у час, вільний від роботи президента австрійського парламенту.

Офіцери-невігласи були ошелешені і присоромлені: у вбранні робітника вони не впізнали самого Францішка Смольку (на титульному фото), діяча, який мав чи не найбільший авторитет серед усіх політиків Австро-Угорщини XIX століття, його президентство сучасники називали «золотим віком австрійського парламентаризму». Він володів такою харизмою, що ставив свої умови навіть найяснішому цісареві: коли Франц Йосиф I нагородив Смольку найвищим титулом імперії – таємного радника, той прийняв титул з умовою, що ніколи не вдягатиме позолоченого мундира.

Францішек (Франц) Смолька народився 5 листопада 1810 року в Калуші у родині австрійського офіцера, прибулого до Львова з Сілезії. Батько хлопця – Вінцент Шмольке – був німцем, мати – Анна Неметі – угоркою, але досить важко відшукати в історії Польщі етнічного поляка, здатного зрівнятися у польському патріотизмі зі Смолькою. Францішек закінчив правничі студії у Львові, згодом отримав роботу у фінансовому управлінні. Втягнутий своїми товаришами у польський конспіративний рух, він вступає у члени таємної організації «Друзі народу», кидає державну службу і стає приватним адвокатом, майже усі свої зароблені гроші віддаючи на справу польських патріотів. 1837 року Смолька стає керівником змовницької організації у Львові, відтоді багато разів був заарештований, просидів три роки в ув’язнені у вузенькій келії покармелітського монастиря і врешті 21 січня 1845 року разом із дванадцятьма своїми товаришами був засуджений до страти через повішання. Утім одночасно з вироком було видано монаршу амністію, і Смольку відпустили на волю, відібравши проте ступінь доктора і заборонивши займатися адвокатською діяльністю.

Людина залізної волі, великого розуму, непорушних переконань і високих моральних засад Смолька викликав захоплення навіть у найзатятіших своїх опонентів. Він робить карколомну політичну кар’єру і під час революції 1848 року стає президентом австрійського парламенту. Поразка «весни народів» пригнітила Смольку, і він повертається до адвокатської діяльності. Проте у 60-70-х роках він знову з головою кидається в політику, плекаючи ідею федералізації Австро-Угорщини, де би знайшлося місце і для Галичини, як суб’єкта федерації. Після чергової політичної невдачі Смолька впав у депресію, до цього додалися ще й провали бізнесових проєктів і великі борги.

Рятуючи своє чесне ім’я, Смолька вирішує накласти на себе руки, перерізавши горло лезом бритви. Врятований лікарями, він лише завдяки матеріальній допомозі відомого мецената, графа Володимира Дідушицького зміг розплатитися з боргами, але все ж при цьому змушений був продати всі свої маєтки (Моршин, Корчин і Крушельницю). Доля ще неодноразово даруватиме Смольці щасливі миті: він повертається до керівництва австрійським парламентом, оточений великою повагою усіх без винятку політичних сил держави і незмінною прихильністю цісаря. 1893 року у віці 83 років Смолька залишає керівництво парламентом, який після цього, на думку багатьох політиків, перетворюється на суцільний балаган. Цісар нагороджує Смольку кріслом у Палаті Вельмож, але той відмовляється від почесті.

Францішек Смолька залишив про себе пам’ять у Львові на віки спорудженням Кургану Люблінської Унії на Високому Замку, оглядового майданчика над містом, звідки відкривається неперевершений вигляд на столицю Галичини. Ідея спорудити цю штучну гору народилася у нього з нагоди святкування 300-ліття Люблінської Унії, державного союзу Польщі і Литви, укладеного 1569 року. Від часів розбору її земель наприкінці XVIII століття Польща перебувала під владою іноземних держав, і тому відродження Речі Посполитої Смолька бачив не інакше, як утіленням так званої «ягеллонської ідеї», яку проповідував історик Кароль Шайноха.

На думку політика, Польща мала відродитися, як федерація трьох народів – поляків, литовців і українців, тому на пам’ятному камені, спорудженому під майбутньою горою зробили напис: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь, об’єднані Люблінською Унією 1569 року». Напис дещо хибив історичною неточністю, бо тоді об’єдналися лише Польща і Литва, про українців не було й мови, але нібито їм така нагода надавалася тепер, у другій половині XIX століття.

Наскільки була реалістичною і дієвою ця ідея-фікс, можна сперечатися, але однозначно не можна не подивуватися демократизму, лібералізму і толерантності Австро-Угорської монархії, яка дозволяла полякам такі антидержавницькі ремінісценції, а навіть і більше: спорудження у Львові обеліску заколотникам проти влади цісаря, страченим 1847 року у Львові, Вісьньовському і Капусцінському, а також зведення пам’ятників діячам польського національного руху за відновлення Речі Посполитої Кілінському і Ґловацькому. Про майбутній пагорб на Високому Замку Смолька писав: «Такий пам’ятник відповідає престарій слов’янській традиції. Піраміди фараонів упадуть, а наш пагорб стоятиме вічно, нагадуючи майбутнім поколінням почесну засаду братньої любові: вільні з вільними, рівні з рівними».

На першу толоку з нагоди закладення пагорба прибули тисячі людей з усієї Галичини. Ентузіазм був величезний: коли для цієї мети забракло тачок, землю носили в шапках, хустках і навіть у долонях. В основу пагорба заклали капсулу зі звітом про підготовку урочистостей, монети і книжки, землю з могил видатних польських літераторів: Міцкевича, Словацького, Нємцевича, Островського, генерала Князевича, а також зі Соловіївки на Київщині, де було вбито польських повстанців 1863 року.

Смолька на спорудження пагорба Люблінської Унії витратив величезну суму – 80 тисяч гульденів своєї високої державної пенсії. Проте патріотичний ентузіазм поляків призвів до непередбачуваних наслідків. Було майже остаточно зруйновано залишки старовинного замку, і якби не втручання австрійських чиновників, то до нас не дійшов би навіть невеликий фрагмент оборонної стіни, який ми маємо можливість спостерігати нині. Окрім патріотичних поривань, серед львівських поляків ходили легенди про величезні скарби, заховані у підвалах замку. Навіть сам Смолька свято вірив у те, що обов’язково знайде тут скарб, який хоча б частково міг покрити витрати, пов’язані з будівництвом кургану.

Жадоба скарбів дощенту знищила замкові руїни без жодної думки про те, аби для нащадків залишити хоча б опис чи план стародавнього замку. Скарбів так і не знайшли, а просто знищили безліч археологічних пам’яток. Новітні вандали трощили глиняний посуд часів короля Данила і князя Лева, шукаючи всередині золото, нищили стародавню зброю. Багато знахідок лишилися закопаними всередині горба, багато розтягнули робітники на забавки для дітей.

Цю гору насипали пів століття, неодноразово вона обвалювалась, як було це, наприклад, під час сильної зливи 1906 року. Смолька помер у день свого народження 5 листопада 1899 року, а за декілька років зі значною допомогою львівського магістрату його справу було завершено. Гора Люблінської унії дала можливість підняти найвище точку Львова ще метрів на двадцять до висоти 413 метрів над рівнем моря. За останні десятиліття було упорядковано гору, прокладено кам’яні сходи і влаштовано прогулянкові асфальтові доріжки. Нова реставрація оглядового майданчика здійснювалася у 2010-х роках.

Життя Францішка Смольки залишилося найвищим зразком польського «кресового патріотизму». 1885 року ще за життя політика львівський магістрат назвав його ім’ям площу, де мешкав Смолька, тепер це площа Генерала Григоренка. 1913 року тут встановили пам’ятник Смольці, який простояв до повоєнних часів. У кінці 1940-х років радянська влада запропонувала полякам забрати пам’ятник до себе, утім польська комуністична влада, вочевидь вважаючи Смольку діячем регіонального масштабу і в регіоні, який вже тим більше не належав Польщі, відмовилася від пропозиції, відтак цей доволі гарний монумент авторства відомого львівського скульптора Тадеуша Блотніцького просто знищили. Нині у Польщі ім’ям Францішка Смольки названі вулиці у Варшаві, Перемишлі, Битомі, Ілаві і площа в центрі Бєльсько-Бялої.