Бідкатися з приводу своєї нещасливої історичної долі для українців святе, це бідкання і волання гучно чути в історичній, публіцистичній і художній літературі України останніх декількох століть. Добре, що хоч зараз цього не роблять, бо нема коли, треба просто вистояти і не загинути у цій страшній війни з кацапським монстром.

Утім щойно в будь-якій формі припиняться воєнні дії, на тому перехідному історичному етапі, коли тимчасово (сто відсотків, що лише тимчасово) буде втрачено частину українських земель, знову безсумнівно почнеться пошук винних: чому ми «профукали» тридцять років новітньої незалежності, чому «ми виховали тих, хто не хоче захищати свою Батьківщину» (Роман Костенко), чому так недолуго й боягузливо, майже по-зрадницькому вчиняють наші союзники і т. д. і т. п. Тобто, як і завжди в нашій історії, лиха доля б’є нас нещадно.

Якихось більш чи менш притомно-зрозумілих пояснень цієї фактично відвічної лихої долі, яка переслідує нас і донині, ми навряд чи знайдемо у тисячах томів, написаних про історію України, але наявність цієї лихої долі – це факт, і це наш фатум і наша приреченість…

Розпачливо волає про долю України Дмитро Донцов: «Чому і за що звалилися на нас ці апокаліптичні часи?» І знаходить відповідь – це кара за гріхи: «На кожному кроці в літературі козацької доби стрічаємося з тими самими поясненнями не однієї нашої катастрофи: як кара за гріхи. Де занепадає моральна духовна сила, розпадається і гине матерія, гинуть народи від засланої «зневаженим Божеством кари». І якраз ті самі гріхи випоминали землякам і наші літописці, починаючи від київських і закінчуючи козацькими. За ті самі гріхи карає своїх земляків і Шевченко. Він теж знав, що Господь «люті зла не діє без вини нікому».

Нехай так, але цікаво, чому, наприклад, Російська імперія, знищивши за свою історію мільйони невинних людей, не «зневажила Божество», не зазнала кари і «люті зла» за свої нелюдські злочини, а виявилася фактично історично безгрішною, і навіть доволі безболісно пережила дві свої найбільші «геополітичні катастрофи XX століття» – 1917 і 1991 років, і двічі відродилася для того, аби виконувати свою головну історичну місію – все навколо знищувати, руйнувати і вбивати. І чому навіть зараз ця імперія зла порівняно м’яко і безболісно переживає свої найгірші «апокаліптичні часи», не зовсім зрозуміло. Утім щодо покараної Господом України, Донцову, вочевидь, відкрилися якісь невідомі страшні гріхи українців, але констатуючи їх наявність, він чомусь не говорить про них конкретно.

Найбільший європейський історик сучасності Норман Дейвіс у своїй епохальній і титанічній праці «Європа. Історія» досить обтічно, толерантно й співчутливо говорить про гірку долю України: «Ситуація з українцями – просто розпачлива. Потенційно українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці ніде не змогли скористатися своєю чисельністю, зостаючись нацією бездержавною», – і продовжує, – «…українці рідко мали нагоду керувати своєю долею… і стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду». Коментатор одного з російських інтернет-сайтів, відкидаючи академічні евфемізми, коротко і ясно говорить практично те ж саме: «Історія їхня ганебна», з чим загалом не можна не погодитися.

Найбільш розповсюджена теза неприхильної історичної долі до України є та, що українці начебто мирні, працьовиті хлібороби, на відміну від войовничих кочівників, і з цієї причини вони завжди програвали останнім. Розвиток рільництва вимагає рівнин, і логічно така ж лиха доля мала б спіткати усі, чи принаймні більшість рівнинних народів. Утім той самий Норман Дейвіс пише: «Люди, які оселялися на рівнині, страждали від постійної біди – не могли знайти природних кордонів території, яку надумали посісти. Їм доводилось битися за неї. Мешканці долин зазвичай вважають себе за мирних хліборобів, на відміну від диких, хижих горян. Насправді саме мешканці рівнин мусили опановувати мистецтво військової організації. На рівнинах училися бити першими або падати під чужими ударами. Мабуть не випадково, що на рівнині довгий час не було постійних поселень, а згодом там виросли наймогутніші військові потуги в історії Європи: Франція, Пруссія і Росія. Всі ці держави набирали сили в нескінченних війнах на рівнинах, усі вони розвинули військову традицію, яка відповідала їхньому тяжкому становищу. Саме на рівнинах розгорталися найзапекліші битви. Позаяк на рівнині завжди панувала політика сили…»

Отож чомусь рівнинні Франція, Прусія і Росія навчилися «бити першими», а не менш рівнинні українці, які «за числом не поступалися французам чи англійцям», не змігши опанувати «політику сили», лише «падали під чужими ударами».

Тему мирних і незлобливих хліборобів-українців залюбки мусують багато істориків, зокрема красномовно покепкувати з українського селюка любив Дмитро Донцов:

«Це були, за Щербаківським, люди «смирні і добросовісні виконавці обов’язків», прекрасні слухняні раби. Мали вони, як бачимо з розкопок, не культуру зброї і меча, а культуру кераміки і горщиків, садівництва, збіжжя, господарських рослин і овочів; були, як свідчать греки, дуже добрі раби. Такими самим прикметами наділяють їх західноєвропейські й візантійські літописці, що подорожували Україною під час її залежності від хозарів і від Атілли. Була це раса, яка ніколи не підносилася з мечем проти чужої навали, лише старалася пересидіти кожну, причаївшись і пристосувавшись. Михайловський у своїй книзі пам’ятників оповідає, що за часів повстання Хмельницького частина плебсу перейшла до Хмельницького, а інша сиділа, незважаючи на те, що хліборобам, які лишалися вдома, грозила жорстока кара… (нічого не нагадує? – І. Л.) Про цих смердів оповідали у тім самім дусі візантійські хроніки. Цісар Маврикій пише, що жили вони, вдовольняючись тим, що мали, не прагнули чужого, не воювали з сусідами. Жили в спокою, без боїв, грали на гуслях, бо не вміли трубити у воєнні сурми, співали. Для Прокопія це були «добродушні, щирі і скромні» смерди. Для Маврикія знову «свій маєток вони радо ділять з іншими, їхні двері не замикаються перед чужинцями, з подорожніми ввічливі».

Павло Штепа наголошує: «Серед народів рільничої культури зневажається жорстокість. Осілість життя, прив'язаність і любов до своєї землі виховували у цих народів домосидів, незагарбників чужих земель. Загарбництво (імперіалізм) чуже, гидке народам рільничої культури».

Ментальність рільника-українця нещадно змальовує Донцов: «Великий працівник безперечно, але рівночасно погній в руках завойовника, якого протекцію над його плугом і працею купує не раз зміною релігії, мови, історичного імені, не раз втратою честі… Вони воліють сидіти осторонь від великих шляхів, не терплять міста з його тривогами і хвилюваннями, воліють, як Куліш, «чмихнути… на хутір, де солов’ї, борщ, вареники… бо це ж чудовий стан душі нічого не бажати». Врешті ідеолог українського націоналізму вбивчо резюмує: «З їх бездумного спокою не могли їх вивести ні татарські орди, ні більшовизм».

Щодо останньої думки про більшовизм, то її правильність підтвердив феноменальний «пофігізм» українців після Жовтневого перевороту і під час Громадянської війни в Україні, коли завойовники у Києві мінялися з карколомною швидкістю і все завершилося комуністичним терором, а народ у своїй більшості не підтримав український уряд і практично не протестував проти більшовицького гніту.

Донцов, посилаючись на Ортеґу-і-Ґассета, називає українську ментальність «андалузькою», що на його думку, є квінтесенцією такого собі світового селюка на противагу завойовникові. Така паралель спочатку здається доволі натягнутою, та почитавши «Дона Кіхота» Сервантеса, переконуєшся, що Донцов таки має цілковиту рацію. Санчо Панса, ставши губернатором фантастичного острова Баратарія і спробувавши губернаторського хліба, розпачливо волає: «Дозвольте мені повернутися до моєї попередньої свободи. Я не народжений бути губернатором і захищати острови і міста від вторгнення ворожих полчищ. Я набагато краще вмію орати землю, садити і підрізати виноград, аніж видавати закони й обороняти провінції і королівство. Апостолові Петру добре в Римі – я хочу сказати, що кожен повинен займатися тою справою, для якої він народжений. Мені більш пасує тримати в руці серп, аніж берло губернатора». З цієї точки зору Санчо Панса – ідеальний українець, як бачить його Дмитро Донцов.

Та існує й зовсім інший, часом протилежний погляд на давню українську ментальність, який розглянемо згодом.