Традиції коровайництва на Рівненщині - одні з найдавніших, каже Ірина Рачковська, доктор філософії, директорка КЗ "Рівненський обласний центр народної творчості" РОР.

 

"Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку!" - так замовляли собі швидкий шлюб наші бабусі і прабабусі на свято Покрови. Бо ж, власне, осінь - пора весіль. А яке весілля без короваю?! Іноді за традицією прикрашання та елементів декорування цього обрядового хліба можна було визначити регіон, а то й ціле село звідки йде весільна церемонія - "трепетухи" із Городця чи Вараша, "рала" - зі Степаня, Кузьмівки, "шишки" з Острожчини і т. д.

 

У своїх експедиційних дослідженнях Рівненщиною я знайомилася із жінками - носійками весільних традицій, які розповідали про обряди замішування, випікання, ділення короваю. Зокрема, для представлення традицій південних районів Рівненщини, розповім про знайомство у с. Кузьмівка, що у Степанській громаді із Котелюх Людмилою Василівною, 1955 р.н., яка занурила у тонкощі коровайної традиції свого краю:

- На коровай збирали коровайниць, які пекли коровай, там місили цей хліб, все, і дівчат, молодих дівчат, я дружок своїх, друзів, які там в мене були, дівчата збирала на квєткі, ми робили, сиділи всі з бумаги о цеї такеї, в рулонах така продавалась бумага, от робили квєткі. Робили квєткі на коровай, бо робили ж рала, коровай тільки з ралами був.

- А що то за рала? Які на вигляд? - допитуюся у своєї співрозмовниці. Жінка посміхається і починає розповідати, у повітрі вимальовуючи схеми тих прикрас:

- Було дві раллі у цьому короваї – в одному три голлі, а в другому чотири голлі. О це було так сім рал. Ці рала, коровай печеться, перед ти баба така вже хитра, балакуча стоїть біля печи пече ше калачики, калачики випікають, то тими калачиками вбирать коровай треба буле, калачики випікає, а діти стоять, роти пороззявляють, ця баба тим дітям все тиє калачики…

А ось на Острожчині, а саме у с. Межиріч, познайомилася теж із цікавою жінкою, яка пам'ятає все про весілля і короваї, бо за молоду ходила коровайницею по селі - Білецькою Вірою Василівною, 1940 р. н., яка розповіла про традиції коровайництва у південній частині нашої Рівненщини:

- Ну начинається, мати просить на коровай в суботу. Молода з дружками ходить тожу в суботу просить. Начинається коровай… тута вже в молодої, коровайниці є, коровай печуть і все. Співають гарно:

На коровай я йшла

Коробочку яєць несла

Передибав мене медвідь

Тай хотів мене з’їсти

Я мусіла молоденька сісти

Ой медведе медведеньку

Не їж мене молоденьку

А з’їж тую стару бабуї

Шо телепається ззаду…

- Ну коровай виймають з печі вже, мати виймає його із форми… нє, кухарка виймає із форми і матері у фартух. - продовжує далі моя співбесідниця. - Тоді мати з фартуха кладе його на шось м’ягке, шоб він не сів. Тоді вже він трошки схолов, а ті співають люде, а сіх пару душ біля печі. То трошки схолов і тоді на поднос беруть сьой коровай і вже ці коровайниці, шо його місили там шість чи штири, бо то береться до пари, і шоб не були не розведяни, не вдовиці.

А от розповсюдженим по всій Рівненщині елементом декору короваїв були "шишки", про які розповіла мені  старожилка  Немовицької громади Одарчук Марія Данилівна, 1944 р. н.:

Шишки вбіралі… накрутят, попечут тиє шишкі, потом втикають у бо хон тиє шишки, о, дружок утикає, а коровайніци несут, коровайніци в вишитих сорочках, у фартухах, у білих хустках, жонко зав’язані тако, молодиць, о таке було. О, то було і весіллє інтересне. А того, гето в суботу шишки печут, в неділю венчаєтса йде до церкви. У понеділок коровая делят, несуть єсти молодой, а дружки йдут хату замітают, перебіраютса, гармошка йде і бубен – ідуть замєтать хату. І тих дівчат вже намажут, перебіраютса, літом набівают валлонки бітиє наложвают, таке чверят. Куртку вивернуть навиворот, вже намажутса сажою і таке робілі в нас. Такий обичай був в Немовичах, такий був і в Зносичах. Колісь інтересний було, тепер пойде, дасть три тисячі чи штири, посидить три часа і вийшла, вже нема никого, не танцю. А то і «Яблучко», і «Краков’як», була полька.

Так, традиції зникають, бо часи змінюються. Проте, багато чого лишилося і плекається нашими земляками й до нині, а подекуди відроджується із забуття віків. Тому хочеться згадати про сучасну коровайницю Оксану Клюйко, що родом із Дубровиці, але вже більше двадцяти років живе закордоном та пече короваї для молодят із українських діаспор. Таким чином жінка пропагує українську культуру і розповідає про наші традиції наочним прикладом їх збереження та поширення. Бо, як казав Василь Симоненко, можна вибрати все окрім Батьківщини, яку завжди носиш у серці із звуками колисанки мами та запахом домашнього хліба. І де б ми не були, українські верби і тополі йдуть за нами...

Кондитерка з Дубровиччини Оксана Клюйко

Коровай від  Оксани Клюйко

Ірина Рачковська,

доктор філософії, директорка КЗ "Рівненський обласний

центр народної творчості" РОР