95 років – ще не вечір. Секрети довголіття довгожителя з Дібрівки, що на Рівненщині
Джерело: RvNews
Скільки життів, стільки й доль. Усі неповторні. Й історія в кожної людини своя. Але є люди, про яких хочеться розповідати. При згадці про них стає тепліше на душі. Вони є цікавими особистостями і часто слугують прикладом для наслідування. Сьогодні наша розповідь про жителя села Дібрівка Рівненського району Івана Кондратюка, який, відсвяткувавши вже 95 рік народження, живе насиченим і наповненим подіями життям.
Ось і днями завітав на презентацію книг «У жорнах історії» та «Енциклопедичний словник Холмщини», присвячених депортації українців з Холмщини у 1944-1946 роках до Радянської України, що днями відбулася у обласній книгозбірні. Для нього ця тема, як болюча рана, адже разом із родиною також пережив цю страшну сторінку історії.
У те, що Іван Кондратюк вже розміняв найближчий до сотні десяток, не відразу й повірила, адже, зупинивши свій погляд на чоловікові, подумала: більше 80-ти й не даси. А ще варто зазначити, що Іван Степанович має феноменальну пам’ять та у спогадах до подробиць зберігає найдрібніші деталі зі свого минулого.
– Невже мені оце вже дев’яносто п’ять років? – запитально-ствердно розмірковує чоловік. – Пролетіли вони, як один день! Наче вчора я ще був молодий. А от виховали з дружиною трьох дітей, маємо шестеро онуків, восьмеро правнуків, яких дуже любимо. Це щастя, коли така велика родина.
– А як Ваші предки потрапили на Холмщину? – запитую.
– То дуже давня історія… – почав свою розповідь Іван Степанович. – Ще доволі давно мій дід служив на Черкащині у пана кучером. А коли пан, спродавши все майно, надумав перебратися за Віслу, то забрав і мого діда. На бричці вони проїхали Хмельниччину, Волинь, вже й Холмщину минали. Дід почув, що мова українська майже вже не лунає, й тоді вирішив втекти. Оселився в Новосілках біля Грубешева, потім там одружився, пішли діти-внуки. Дід був великим трудягою, навчав цьому й батька. Я ж народився в сусідньому селі Кайтанівка, де переважно жили поляки. Отож товаришував із дітьми поляків, ходив до польської школи, та й спілкувалися там усі польською. Коли мені було 12 років, померла мама. А так як без господині хата – не хата, батько одружився вдруге, а мачуха була з українського села. Отож поволі вона нас привчила до української.
– Зневажливе ставлення до русинів, саме так нас називали поляки, – розповів Іван Степанович, – ми в школі відчували. Часто чули слова: тобі місце на сході. Я успішно закінчив сім класів школи, а далі батько сказав, що достатньо, є господарство і треба працювати. У 1939 році, коли почалася війна в Європі, життя наше почало змінюватися. Недалечко від нас, за сім кілометрів, по річці Буг, так званій лінії Керзона, проліг кордон. А поряд із нашим селом була німецька колонія, то я, прислухаючись до їхньої мови, теж дечому навчився, і коли прийшли німці, то вже чимало розумів. Про те, що вони готуються до війни, багато що говорило. Спочатку вони зробили ретельну топографію місцевості, здійснили перепис населення, постійно проводили навчання зі стрільби, робили мати з дерев, знаючи, що на Поліссі багато боліт, правда, ними так і не скористалися. А з суботи на неділю, коли почалася війна, вся родина прокинулася від шаленого гуркоту літаків і вибухів снарядів та бомб. Німці швидко пішли далі, але кордон тримали, адже боялися міграції жителів із радянської сторони Бугу.
Як розповідав Іван Кондратюк, в роки війни жилося складно. Були великі податки, різні обов’язкові роботи.
– А ось коли почала наступати радянська армія, то й поляки стали українців притискати, – продовжив розповідь Іван Степанович. – Тільки й чулося: там когось обікрали, там застрелили, спалювали й цілі села. Страшне життя почалося. І коли прийшли радянські війська, нам було рекомендовано перебиратися в Україну. Нашій родині була визначена Дніпропетровська область. Переїхали ми туди у 1944 році. Звикати до нових умов було важко. Єдине добре, що я там зміг закінчити курси спочатку трактористів, а згодом і водійські. Був випадок, що я ледь не «загримів» до рук оперативників. Саме їхали ми на курси водіїв. У поїзді спочатку затримали одного знайомого, бо, бачиш, у нього кучеряве волосся, то може бути завербованим агентом, а в мене їм не сподобався кашкет, бо він був іншого, ніж у більшості покрою. Не припало до душі нам життя на Дніпропетровщині, отож батько поїхав на західну Україну. Спочатку оселилися в Решуцьку, а вже згодом перебралися в Дубрівку. Тут за обміном отримали хату, яка залишилася від чеських переселенців. Ось і нині ми в ній живемо. Будівлі вже понад сто років, але ще досить добротна.
Іван Кондратюк зазначив, що отримані водійські права дали йому можливість закінчити курси машиністів баштових кранів. Перший кран, який потрапив до Рівного, був у нього. На цій машині чоловік пропрацював понад 15 років. Об’їздив вздовж і впоперек всю Рівненщину. Побував скрізь, де потребували його навиків і вміння. За хорошу роботу отримав звання «Майстер – золоті руки».
– Якими секретами довголіття можете поділитися?
– Та які там секрети… – розмірковує. – Не курив і не курю, не пив алкоголю, за винятком хіба що червоного вина на великі свята. Ще фізична робота й розумне ставлення до всіх подій, що відбуваються навкруги – ось і всі мої секрети.
– Ви зі своєю дружиною прожили чимало літ разом?
– Побралися ми з Ольгою Семенівною у 1949 році. Вона теж переселенка з Холмщини, і наші долі в дечому схожі. Я скажу так: щасливе подружнє життя залежить від обох. Дружину потрібно поважати. Поважаючи її, поважаєш себе. А ще треба вміти поступатися одне одному, тоді й буде все вдаватися.
Отож послухавши роздуми Івана Степановича про життя, ставлення до роботи, повагу до жінок, повагу до світу й людей, то переконалася, що вроджену шляхетність та вихованість ніякі системи і шаблони не викоренять – вони назавжди.
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews