Ключ звично легенько прокрунувся в отворі замка. Вхідні двері відчинилися. Віра Гнатівна з онукою Оленкою нарешті опинилися у рідних пенатах після святкової мандрівки до родичів. Різдвяні свята скінчились, залишивши по собі приємні спогади. Весь шлях додому в електропотязі між бабусею та 17-річною онукою точилися розмови про те, як їх гарно зустрічали київські родичі: тітки й дядьки, двоюрідні сестри та племінники. Кияни приділили їм достатньо уваги, заздалегідь потурбувавшись  про білети в оперний театр та на циркову виставу. І надзвичайно щедро в останній день гостювання нагородили подарунками, отож настрій з почуттям світлої вдячності був гарний. Присмак свята й досі витав у повітрі.

Сумки, пакети та невеличка валіза заступили увесь прохід у передпокої. Подорожні із задоволенням знімали з себе одяг, роззувалися, намагались якнайшвидше вивільнити свої втомлені ноги з зимових чобіт і встромити їх у затишні домашні капці. Рідна домівка здавалася ще ріднішою і привітнішою після їх тижневої в ній відсутності.

Господиня хазяйновито поклала у холодильник привезені продукти, примістивши на окрему полицю «Київський торт» – традиційний подарунок старшої доньки. «Будемо тепер з Оленкою смакувати цей кулінарний шедевр за чаюванням не один вечір», – міркувала вона, передчуваючи майбутню насолоду від смаколика.

Оленка ж попрямувала до своєї кімнати, мимохідь минаючи невеличку комірчину. Раптом вона голосно зойкнула, миттєво кинулася в кухню. Її вираз обличчя, враз змінившись, відбивав відвертий переляк. Вона тихесенько таємничо вимовила:

– Бабусю, в нашій коморі хтось є. Я щойно чула легкий дзвін скляних слоїків. Ось послухай сама!

Гнатівна недовірливо подивилась на онуку:

– Ну, що ти вигадуєш? Хто там може бути? – Посміхнулась лагідно:

– Хіба що потужний землетрус, спроможний спричинити дзвін порожніх слоїків? – І жартома додала :

– Та ніби про землетрус не попереджали. Оленко, не вигадуй, краще допоможи розібрати сумки і розкласти речі на свої місця.

Але лишень бабуся завершила свою безапеляційну риторику, як раптом у коморі дійсно щось дзенькнуло, заворушилося і наразі почувся чіткий дзвінкий звук розбитого скла. Гнатівна сторопіла, миттєво озброїлася шваброю. На обличчях законних мешканок квартири з’явився ступор-переляк, а їх злякані дощенту душі зіщулились у маленькі енергетичні кульки і стрімголов влетіли у п’ятки господинь.

– Оленко, швидко біжи до тітки Клави, поклич її. Та швиденько ж, – прошепотіла бабуся.

За хвилину сусідка та потерпілі були на підступах до «окупованої» невідомим «диверсантом» території. Всі були «озброєні»: тітка Клава в руках тримала надійну величеньку качалку, яка нагадувала справжню біту, а Оленка – сучасну ефективну зброю – газовий балончик. Напоготові була і стара розхитана швабра Гнатівни.

Послуговуючись специфічними таємними знаками, немов досвідчені розвідники, жінки стали повільно наближатись до комори – «театру військових дій»: Гнатівна і сусідка посувалися з обох флангів, Оленка – головна ударна сила – посередині.

Далі події розгорталися з непередбачуваною швидкістю та сюжетним казуїстичним спрямуванням. Сусідка, зробивши крок уперед і нарихтувавши для оборони качалку, подала знак: «за мною!» На мить шурхотіння у квадратному двометровому приміщенні припинилося. На обличчі тітки Клави вималювалась іронічна усмішка і вона майже беззвучно зауважила:

– Дівчата, так це ж, мабуть, ваша кицька там нишпорить!»

– Яка кицька? Вона вже два місяці, як сконала! – прошепотіла Гнатівна.

– О! А я й не знала. А хто ж тоді там? – Показавши пальцем у бік комори, розгублено мовила сусідка.

– Ось у тому-то й річ! Чого б ми тебе кликали, якщо б не було б так лячно. Дідько його знає, хто там засів, – з виглядом невдоволення промовила господиня квартири.

Тим часом шурхіт припинився. Гнатівна знаками показала, що слід змінити дислокацію, щоб порадившись на кухні, обрати надалі правильну тактику і стратегію. І «оборонці» навшпиньки, шнурочком, одна за одною попрямували на «раду»: чи йти у контрнаступ, чи почекати на підтримку чоловіка тітки Клави  Кузьмича, який ось-ось має повернутися з магазину.

Час минав, але Кузьмича не було.

– От чуперадло! Мабуть, по дорозі зустрів когось із друзяк, та й пішов на пиво, – втрачаючи надію на чоловікову підтримку, мовила сусідка. – Хай-но тільки прийде! Ох і отримаєш ти від мене, халамиднику, на горіхи! Качалка вже занудилася без діла!

В цю мить з комори знову почулося дивне шурхотіння, і раптом… Там щось гучно перекинулося, вдарилося по чомусь металевому і, як град, почало розсипатися зі звуком барабанних паличок дрібно та ритмічно. Очі в Оленки поповзли вгору, вона схопилася за голову і повторювала одне те ж саме: « Ось бачиш, бабуню, я ж тобі казала!»

– Люди добрі! Та що ж там таке коїться? – Сплеснула руками Гнатівна. Я більше не можу! Вона зробила крок уперед, налаштувавши швабру, як гвинтівку в положення – «приготуватись!», «вогонь!». Але тітка Клава мовчки потягнула за хвіст її халата, даючи господині «задній хід», і змовницьким тоном чітко прошепотіла:

– Стоп! Куди ти сунешся, гаряча твоя голово! А раптом там п’яний нахабний волоцюга? Може, заснув, поворухнувся зненацька, та й наробив шуму. У тебе – швабра, а у нього – ніж! Ні, дорогенькі! Слід викликати поліцію! Я не наважусь сама відчинити двері комори і вам не раджу. Вас не було тиждень, за цей час в квартиру хто хоч міг вдертися. Життя дорожче, –  резюмувала тітка Клава.

Поліція прибула за сім хвилин. Пояснивши причину виклику поліцейського екіпажу, Гнатівна надала фахівцям-правоохоронцям на затримання диверсанта-інкогніто повну свободу.

Ознайомившись із нестандартною ситуацією, старший наряду зі знанням справи наказав потерпілим вийти на кухню і не заважати операції по затриманню злочинця. І коли поліцейські оголили свою вогнепальну зброю і тихенько наблизились до дверей комори, щоб різким рухом її відчинити й нарешті затримати правопорушника, звідти раптом почувся якийсь важкий пригальмований дивний шурхіт і легкий дзенькіт скла. Правоохоронці завмерли напоготові – «зброю – до бою!» Аж раптом у суцільній тиші всі почули ледь вловимий жалібний писк. Потім звук посилився і набув міці, до нього приєднались ще кілька його «виконавців», тепер усі почули кілька писклявих голосів, які між собою спліталися  в загальному різнобарвному хаосі специфічних звуків.  Воно   рухалося, шурхотіло і водночас несамовито пищало-верещало.

Старший наряду, атлетичної статури чоловік, перший визначив «особистість» таємничого «терориста» і «нахабного волоцюгу». Чоловік голосно і щиро розсміявся, продемонструвавши оточуючим свою голлівудську усмішку. Відтоді опустив додолу дуло пістолета і демонстративно спокійно відчинив комору.

Фото з мережі Інтернет

Усі присутні разом так і ойкнули! Вони побачили у щойно відчиненому приміщенні живописно-розгромну картину: на полицях, де колись з гордістю Гнатівна виставляла стрункими рядами літрові банки з огірочками, помідорчиками і маринованими грибочками, наразі спостерігався суцільний безлад. Дрібні шматочки паперу, порох від нього вкривали слоїки, полиці, підлогу. Так мишасті прибульці розтрощили пакети, в яких були загорнені білі сухі гриби. Грецькі горіхи, які раніше покоїлися на горішній полиці у кошику, тепер були розсипані на долівці, а кошик беззахисно непритомнів на підлозі. Соняшникове насіння, яке господиня старанно зсипала у пошиті крамні мішечки, тепер строкато заполонило увесь  простір комори. На долівці – кілька розбитих півлітрових слоїків.  І ще: найгостросюжетніша специфічна деталь завершувала картину небаченого гардимеру: одна пола старого халата господині, який висів на цвяшку, чомусь дивним містичним способом розхитувалася, як стрілка стінного годинника. Максимально наблизившись до імпровізованої гойдалки, давлячись від сміху, другий член екіпажу – симпатяга-лейтенант – голосно інформував про обстановку, що склалася:

– Отакої! Чесно кажу: такого виклику в нас ще не було! Сміх та й годі! Уявляю, як тут без хазяїв кайфували мишасті! Ви лишень подивіться, як розгулялися? А один навіть ускочив у кишеню халата і подивіться, що виробляє! Не може звідти вибратися. Еквілібрист!

А старший наряду вдавано серйозно запитав:

– Пані! Так що це? Виходить у нас був фейковий виклик? Господиня має якось залагодити це неподобство. І ось вам моя порада – швидко  купляйте мишоловки, замазуйте дірки у підлозі. І «буде вам щастя», як кажуть в Одесі. – Засміявся, знову демонструючи оточуючим свою білозубу бездоганну усмішку, – зразок стоматологічної завершеності.

Фото з мережі Інтернет

Апофеозом прецеденту, що зненацька трапився, було жваве чаювання всіх причетних до сьогоднішньої «спецоперації» зі смачнючим «Київським тортом». А старший екіпажу завершив розмову про сьогоднішній нетривіальний випадок з притаманним йому природним почуттям гумору: «Це ж треба таке? Такі малі створіння, а який гармидер вчинили, якого розголосу завдали?!» І лагідно посміхнувшись, примружив око і жартома продовжив: «Зізнавайтесь-но, Гнатівно, може в вашій коморі було щось із градусами? Мишасті розбили зненацька пляшку, понапивались, нанюхались – ось вам і результат? Влаштували собі теж Різдвяні свята. Чим вам не «Дикі танці» в коморі? Сама співачка Руслана темпераменту мишастих позаздрить!»

Всі дружно засміялися заливистим дзвінким сміхом. Оленка, майбутній психолог, про себе зауважила: «Сміх – захисна реакція організму, так сходить напруження». А симпатичний лейтенант – поціновувач сучасного музичного мистецтва, дуже влучно підвів риску незвичайній  пригоді: «Шановні! А все ж таки сьогодні наше чергування гарно закінчилось: на мажорній ноті. Нехай би у нашій практиці було б побільше таких «фейкових» викликів!».