Вона не любила, коли ще на початку нашого знайомства, я до неї зверталась «Лідіє Яківно», бо оте по-батькові, казала вона, – придумали совіти. А я ж, поки звикла казати «пані», часто забувала. Було це в 90-х. Зауваження завжди робила лагідно і делікатно, як нагадування. Познайомила мене із пані Лідією голова тернопільського Союзу українок (світлої пам’яті) Надія Плющ. А одного разу пані Лідія попросила мене сфотографувати червону калину, але в особливий спосіб. Мені вдалось це зробити і та пам’ятна світлина невдовзі стала обкладинкою її чергової книжки «Червоним плакала калина». Ця стаття свого часу була опублікована у республіканській газеті «Молодь України». Подаю з деякими правками.

В’язень радянських концтаборів, медсестра УПА (підпільне ім’я «Орися»), автор книг «Червоним плакала калина», «Дорогою страждань», збірників пісень – «Повстанські сурми», «В чарах кохання». Мама відомої української письменниці Лесі Романчук-Коковської. Міжнародний благодійний фонд Святої Марії присвоїв їй титул «Українська Мадонна».

«Пізно вночі постукали в двері. З привітанням «Слава Україні!» зайшло до хати троє озброєних чоловіків у плащах з капюшонами. Замасковані так, що тільки очі видно. Однак з під капюшонів на шапках видно було тризуб. Звучало слово «друже» (а всі знали, що так поміж себе зверталися тільки хлопці у підпіллі). Накинулися на господаря, мовляв, чому вступив до колгоспу, значить перекинувся до більшовиків. Схопили  Федора Борисця (по-вуличному), зав’язали назад руки, затулили якимись шпалерами очі і серед ночі вивели з хати. Довго водили городами, бо хоч очі були зав’язані, але можна було орієнтуватися по знайомих стежках. Далі був ліс, яр, село Буща, бо коли зсунулась пов’язка, то Федір побачив церкву. Тут же біля церкви повели сходами до криївки (так між собою говорили). Насправді це був льох із двох кімнат, бо за тонкою стінкою було чути цокання друкарської машинки. Знадвору було чути гуркіт моторів, ніби проїздили машини. «Друзі» засвітили електричне світло, зняли з очей пов’язку і повели в другу кімнату. На стіні висіли портрети С. Бандери, С. Петлюри, Є. Коновальця. Запитали Федора чи він знає, хто на портретах. Відповів, що йому невідомі ці люди. Тоді почали катувати. Били несамовито. В селі Дермань стояв гарнізон на чолі з Яровим. Моя сестра Марія – дружина Федора вранці пішла заявити дільничному, що вночі забрали її чоловіка. Її направили в сільську раду, а там сказали, що в них його нема, отже, виглядало так, що чоловіка забрали бандерівці. Яров заспокоїв Марію, сказавши: «Пошлемо акцію в ліс і чоловік повернеться додому». А тим часом чоловіка у криївці били і знущання продовжувались від четверга до суботи. Та якось під час катування з одного ката впала пов'язка і потерпілий впізнав сержанта міліції, з яким працював на будові. Не втримався тоді Федір і запитав чого він тут? Тоді оці «бандерівці» витягли селянина із криївки, знову зав’язали очі і так із зв’язаними руками повели у ліс, шукаючи гілляку, щоб повісити. Вже мали накинути петлю на шию, як раптом почалася стрілянина. Ці хлопці зробили вигляд, що ніби-то злякалися. Лишили зв’язаного Федора з петлею, притоптали в сніг і повтікали. Освітивши ракетою ліс, Яров дуже швидко знайшов потерпілого – і знову почалися допити: – Чого ти тут в лісі? Носив їсти бандерівцям? Яров дуже добре знав, що Адам (брат дружини Марії) ще переховувався. Тоді Федір розповів Ярову все, як було, зокрема, що серед тих «друзів» з тризубами впізнав сержанта міліції, якого добре знав, коли працював у Мізочі на будівництві. Крити не було чим. «Рятівники» не відпустили потерпілого, а повезли в Мізоч, замкнули у якомусь льохові, а в неділю приїхали вивозити жінку із двома малими дітьми. Коли Марія запитала: «За що?». То їй культурно пояснили, мовляв, чоловік у тебе дурний. Не треба було пізнавати серед бандерівців сержанта. Після того повантажили на машину все майно, пообіцявши, що все вони будуть мати. Послали Марію на горище за рештою майна, а самі забрали драбину. Жінка лише почула, як загуркотіла машина, а вона тим часом не може злізти з гори. Підігнали сани, посадили роздягнених діточок, бо речі залишились на машині, котра поїхала у невідомому напрямку. Добрі сусіди кинули дітям якийсь одяг. Більшовицькі кати  родину повезли у Мізоч і кинули у льох до батька. Потім перевезли всіх до тюрми у Клевані. Там вся сім’я голодувала, бо харчі вкрали. Після цього повантажили разом з іншими у товарні вагони і повезли до Сибіру в Іркутську область. Дорогою дуже похворіли діти, вагони ж не опалювалися…

Ось так насправді діяли більшовики з чесними людьми, прикриваючись тризубом і всі свої злочини списували на бандерівців. І це їм до певної міри вдавалось, бодай серед довірливих і недалеких людей».

Це уривок із книжки  тернополянки Лідії Романчук (у дівоцтві Ясень) “Дорогою страждань”, яка вийшла  з друку  у тернопільському видавництві “Лілея”  у серії “Молоді про історію рідного краю”.

Після  жахливих катувань Лідія Ясень, медсестра УПА, зв’язкова (підпільне ім'я Орися) після вироку суду довгі роки поневірялася по тюрмах та магаданських  таборах. “ І ось, нарешті, Магадан з його дерев’яними хатками, на стріхах яких десь назбиралось багато дітлахів, – ділиться пережитим пані Ліда. – Ми йшли у своїй національній одежі, явно відрізнялися від росіян, отож ті хлопчиська почали кидати в нас камінням, обзиваючи: – Фашісти, бандеровкі!  Ми намагалися не реагувати. Ніхто не плакав, ми зачерствіли. Нас повели в лазню, всіх без винятку налисо постригли. Одягли у сірі гімнастьорки із зеленою вставкою на спині, де великими літерами був намальований номер. У мене був Д-452. Повік не забуду. На шапочках, які ми називали ярмулками, теж номер. Кругом номери, і прізвище зникло. На нас страшно було дивитися. Замість панчіх, щось зшите з грубого матеріалу, без підв’язок. Ці шмати спускалися на черевики. Черевики на грубих гумових підошвах з автомобільних коліс, були пошиті з матерії…”. Один Бог знає, а ще зболена душа, про те, що довелось пережити цій жінці, через які  фізичні і моральні муки і страждання пройти. А іноді було  їй так важко на засланні , що  вже здавалось  ніби  вона вмерла…І лише через багато десятків років, скам’яніла душа почала пробуджуватись від паростків пам’яті. Вони не давали їй спати, нуртували спогадами, просились на папір. Писала і їй ставало легше, немов звільнялась душа від якихось невидимих пут. Хотілось, насамперед, поділитись  пережитим з молодими, донести до них те, що вже стільки літ ятрило душу і не давало спокою…

Мені ж особисто просто в голові не вкладається: взірець інтелігентності, вишуканості, шляхетності, світлого розуму, і раптом – ворог народу.  А тим часом з цим тавром  Лідії Романчук довелось торувати не одну важку сходинку свого й без того нелегкого життя, особливо в часи совдепії.

У цієї жінки навдивовижу сині-сині очі. Та такі, що, повірте, в них “втопитись” можна. Ця настирлива думка у мене з’являється щоразу, коли я зустрічаю в нашому місті невгамовну і непосидючу пані Лідію. Вона  завжди вся в клопотах та турботах. 

Міжнародний благодійний фонд Святої Марії присвоїв пані Лідії  почесний титул «Українська мадонна».  

Я довший час намагалась осягнути розумом і серцем феномен стійкості, мужності і водночас ніжності і доброти цієї незвичної для сприйняття сучасним світом жінки. Це той основний “кістяк” тих чеснот, з яких  “зіткана”  її сутність. І от так,  слово за словом, нанизуючи на “нитку” років, немов ті намистинки-випадкові миттєвості зустрічей з пані Лідією, поступово до мене прийшло  духовне розуміння  її як Особистості нашого непевного часу. Отож в основі її феномену закладена тверда криця-основа, потужна Сила Духу. А ще – глибокі  живильні імпульси, котрі надходили з невидимих  глибин серця, нагадуючи у неволі про невід”ємну причетність її до всього прасущого українства. Інакше як можна розтлумачити те, що перебуваючи на засланні в колимських таборах, де було суворо заборонено співати рідною мовою (який цинізм! – авт.),  під час виступу художньої самодіяльності (після двох років таборів дозволили взяти участь в концерті) юна Ліда разом  із земляками  Олею Стець та Іваном Пославським “трохи” відступили від програми концерту, яку складав і контролював на жовтневі свята начальник КВЧ (культурно-воспитательная часть) і начальник режиму. Тим паче, що на той час мама вислала дівчині сорочку, яку вишила ще прабабуся, вишневу корсетку, вишиту різнокольоровим бісером, стрічки, коралі, віночок. Не залишили поза увагою й соліста-Івана. Йому із синього сатину пошили широкі штани, а на білій чоловічій сорочці художник  намалював орнамент вишивки, з червоного прапора зробили широкий пояс. У залі переважно були хлопці із західних областей. Можна  лише уявити, які бурхливі овації здійнялись у приміщенні, коли наперекір всіляким заборонам полилась ніжна й давно забута мелодія рідної пісні та ще й рідною українською мовою… Втім, за таке “нахабство” Ліді  того ж дня довелось, як головному ініціатору, розплачуватись холодним карцером. Карцер – це ще “голосно” сказано. Насправді це збита з дощок будка. Зрозуміло, що температура повітря була однаковісінькою як в будці, так і надворі. Всеньку ніч Ліда бігала від стіни до стіни, аби не замерзнути на смерть…

А ось як згадує у  своїх спогадах пані Лідія про долину смерті – Дусканью (в перекладі з якутської), коли її, як медсестру, взяли туди допомагати лікувати хворих:”Одного разу Гошка (фельдшер Михайло Гошка зі Львова) повідомив мене, що покаже палату смертників, тобто тих, які вже невиліковні. Коли  відчинилися двері, я вжахнулася. Це були живі трупи. Кості обтягнуті коричнево-синьою шкірою, дуже блискучою. Були вони беззубі, з неприродно видовженими руками. Лежали мовчки, їхні посірілі очі дивилися кудись у порожнечу, нічого не виражаючи.  Деякі пересувалися, але не знали, чого вони хочуть. Накидалися на їжу несамовито, потім корчилися від болю в шлунку і нечутно вмирали. Невже це наші колишні хлопці? Моторошно від такого зробилося. Але це ще не все. Михайло вивів мене з лікарні на подвір’я табору. Повів у довжелезний барак. Там було зовсім холодно і темно. Зразу при вході зачепилася   за щось і те “щось”   почало падати з сильним гуркотом. Коли Михайло засвітив сірник, я побачила білі “штабелі дров”. Запитавши, що це таке, він запалив ще один сірник. То були голі трупи, поскладані, як дрова. Надворі показав сани і коня, пожалівся, що цілими ночами вивозять і не встигають, тому так багато зібралось.  – А хто ж копає ями? – запитала я.

– Які ями, ось там яр, туди їх скидають, прикривають слаником, гілками карликових дерев, а вночі знов возять…”

За участь у вищезгаданому “концерті” Ліда опинилась у таборі суворого режиму, так називався рудник Хеніханджа. Знову почалася каторга. Робота на старій із прогнилим кріпленням шахті, де мало не щодня були аварії, завали, смертельні випадки і оте цинічне і нелюдське:”Нам не нужна ваша работа, нам нужно ваше мучение”.

Коли поверталися змучені з роботи на нари, то тихесенько, щоб не дай Бог хто не почув, співали українських пісень. А там де пісня, то вже й тягнеться рука до голки з ниткою. От тільки де взяти тих кольорових ниток до вишиття? Уявіть собі, яке це було сильне бажання,  якщо навіть перебуваючи ось  в таких жахливих  умовах,  дівчата знаходили вихід: вони  розпускали трикотажні речі, фарбували їх акрихіном, червоним стрептоцидом, зеленкою, з лікарні діставали хірургічний шовк. Так на чорному сукні старих шинелей наглядачок (малюнок робився милом) з’являлись милі серцю спогади про рідну далеку й недосяжну десь там, на материку, Україну: золотисті пшеничні колоски, сині волошки, ромашки, червоні маки. Все це вишивалось з пам’яті, що-що, а цього у політв’язнів відібрати вже не міг ніхто, бо не під силу те було. Так  в трудну хвилину “чіплялись” за життя і рятувались голкою. Від тих вишитих картинок йшла така потужна й чиста світла енергетика, що найпершими не втримались наглядачки,  і деколи вони  за ту нелегко зроблену дивовижу давали  невеличкий окраєць чорного хліба, який миттєво з’їдався…

А ще сили для духу черпали з молитви, коли  увечері ставали всі на коліна до спільної молитви, то з них всі (наглядачі та “урки”)  відверто насміхалися, лаяли їх різними непристойностями. Але завжди перемагала жива народна мудрість і отримана зверху благодать, яка допомагала їм витримувати нелюдські умови. Інших пояснень до цього просто не може бути. Справжнім оберегом від злих сил була вишита прабабусею блузка. Мудра Лідина мама послала її, коли згодом дозволили відправляти на заслання посилки. Відтоді Ліда не розлучалась з тією “чарівною” блузкою. Береже її пані Ліда й донині, як дорогу святиню й реліквію.

Найважчі і найжахливіші часи адаптації перших місяців каторги  залишились позаду, коли довелось працювати на лісоповалі… А там заборонялось не лише співати, а й розмовляти взагалі – ні на роботі, ні в бараці! Не давала спокою тільки одна думка- їсти, їсти, їсти, а ще – спати. 12 годин праці на добу, норма вирубки 8 куб. метрів лісу, пайка хліба – 500 грам, та солона рідина. Як наслідок – дистрофія, повна втрата пам’яті… Це вже згодом доля стала прихильнішою до дівчини, і вона стала працювати на трохи легшій роботі.

Подумки “прокручувала” пісню. Вірніше, повстанський гімн, вголос же не заспіваєш:

«Гей-гу, гей-га! Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя.

Наплечники готові, прощай моє дівча.

Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,

Де завтра заночуєм…».

Тавро “ворога народу” після повернення додому, не зламало цієї жінки. Вона, незважаючи на свій  шляхетний вік, постійно у творчому пошуку. Час від часу  тернополяни мають змогу споглядати її унікальні виставки робіт: численні вишиття, деяким табірним  (які їй зберегла подруга ) – 50 років! А ще унікальні власноруч виготовлені гердани з бісеру. До речі,  виготовлені пані Лідією гердани мають письменниця Катерина Мотрич, журналістка Емма Бабчук, голова СФЖУО в Канаді Оксана Соколик та багато інших. Сьогодні пані Лідії і вишивається, і пишеться. Вона авторка книги спогадів про життя у підпіллі “Червоним плакала калина…”. Побачив світ пісенник «Повстанські ватри», в якому багато ще не співаних пісень.

Післяслово. Я обіцяла їй невдовзі подзвонити. Збиралась це зробити 29 березня, на День народження. Але час невблаганний. Спочивайте з Богом, пані Лідіє. Молимось, пам’ятаємо…

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк