Незадовго до Великодня у львівському Музеї етнографії та народного промислу відкрилася виставка із археологічними знахідками із давньослов’янського городища Пліснеськ, серед яких – писанки, яким майже тисяча років. Щоправда, до святкування Пасхи у ті давні часи розмальовані яйця не мали ще жодного стосунку. Як пояснили науковці, писанки у той час ще не були атрибутом великодніх святкувань, а навпаки – символом давніх язичницьких вірувань.

Ще від середини VII cтоліття у Пліснеську (тепер тут хутір Пліснесько села Підгірці, що на Львівщині) діяло святилище – язичницький культовий центр, в якому практикувалися магічні ритуали, часто з людськими жертвоприношеннями. Після поширення християнства язичництво не зникло, натомість з’явилося явище релігійного синкретизму, тобто двовір’я: церква намагалася адаптувати поганські звичаї до християнських канонів, пише - Правда.

У язичницьких віруваннях культ яйця пов’язаний із вченням про виникнення життя, який на території України фіксується ще з доби бронзи. Тому дослідники вважають, що писанки, окрім обрядової дії, могли виконувати роль язичницьких оберегів, були захистом від злих духів. Усі писанки того часу мають в середині кульки і могли виконувати роль брязкалець, якими демонів відлякували від житла.

«У ті часи панувало двовір’я. Люди сповідували як язичництво, так і християнства. Про це двовір’я ієрархам Київської Русі було відомо. Перші ознаки двовір’я згадує навіть Феодосій Печерський. Тому ми не можемо стверджувати, що писанки – це християнські образи, принаймні у ХІ-ХІІІ ст.», – розповідав на відкритті виставки співробітник Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ», археолог Віталій Ляска.

За його словами, християнство утвердилося на наших теренах лише у ХІІ ст. З кінця Х ст. тривав процес християнізації, який завершився створенням у Галичі єпископату та будівництва великого княжого Успенського собору.

Писанки, які продемонстрували археологи, були віднайдені в похованнях курганного могильника варязької дружини. «В тому ж курганному могильнику були віднайдені й перші хрести. Зокрема, у парному похованні жінки та чоловіка. Очевидно, що вони походили із середовища варязької дружини, однак невідомо чи це були перші християни, чи ці хрести вони носили, як прикраси», – зазначив Віталій Ляска.

Свого часу письменниця і дослідниця українського фольклору та народних ремесел Марія Чумарна висловила припущення, що традиція прикрашати яйця орнаментом має ще давніші корені і знаходить свій відголосок у Трипільській культурі – зокрема, у розписах на керамічній посуді. Мовляв, малюнки на писанках та трипільській кераміці дуже схожі.

На думку Марії Чумарної, ці візерунки є певними кодами сили, енергетичним вихором, який діє на згортання або розгортання життєвої сили. Вона навіть зверталася до археологів з проханням повідомляти, в якому контексті було відкрито ту чи іншу орнаментовану посудину, щоб розуміти, в яких ритуалах вона використовувалася.

«Якось заради експерименту один із візерунків на трипільському посуді перенесли на писанку, то отримали несподіваний ефект – всі, хто розглядав цей розпис, поскаржилися на погіршене самопочуття. Як виявилося, орнамент, з якого змалювали розпис для писанки, був зроблений на посудині, яка використовувалася у поховальному обряді», – пояснювала Марія Чумарна.

Щоправда, дослідниця трипільського сакрального світу Наталія Бурдо скептично поставилася до цієї інформації. За її словами, у час, коли жили трипільці, кожне споживання їжі було священнодійством, усе їхнє життя було наповнене ритуалами, бо духовне, сакральне ставилося на перше місце в тодішній ієрархій цінностей. Власне в цьому, вважає учена, потрібно наслідувати представників тієї далекої епохи, а не сліпо копіювати їхні знаки та символи.

«Видатний дослідник французької історичної школи Марсель Мосс уже довів, що магія має свої закони, – зауважила Наталія Бурдо. – Для того, щоб закони магії діяли, мусить бути відповідне коло людей, які вірять в цю магію. Зараз майже немає людей, які б вірили в ту енергетику трипільських малюнків, тому для більшості людей закони цієї магії не діють».

Так само далеких дохристиянських часів сягає історія великодніх забав – гаївок. Цей давній пласт фольклору належить до календарно-обрядових пісень весняно-літнього циклу, пов’язаних із хліборобською працею. Обряди проводилися у той час, коли наставав час засівати землю, тож не випадково у ритмі деяких гаївок зберігся старовинний музичний лад із притупуванням. Фольклористи припускають, що виник він саме під час весняних робіт на полі, коли за сівачем ішов гурт людей, які босими ногами втоптували зерно в землю. Можливо, ці люди співали пісень лише для того, щоби веселіше було виконувати таку одноманітну роботу. А може, їхнього виконання вимагав якийсь магічний ритуал.

Таке ж давнє значення мають хороводи, що їх водять або в колі (символ життєдайного сонця) або так званим безконечником (символ вічного життя). Дослідники припускають, що цим танцем встановлювали зв’язок із душами померлих предків, які для давніх людей були посередниками між світом живих і потойбіччям, тому їх необхідно було задобрити.

Невипадково пісні весняного обрядового циклу виконували на кладовищах, подібних до гаїв, бо на могилі померлого наші пращури висаджували дерева. Причому вони дотримувалися суворої відповідності: на могилі жінки мусіло рости «жіноче» дерево (верба, калина чи тополя), а на могилі чоловіка – «чоловіче» (дуб, явір тощо). Можливо, давні слов’яни вірили, що душа померлого переходить у дерево, посаджене на могилі. Принаймні, фольклорна традиція знає багато народних казок, у яких вирізана з калини сопілка промовляє голосом похованої під нею людини.

До слова, згадана вже Марія Чумарна також вбачає у гаївках відгомін Трипільської культури. За її спостереженнями, структура давніх забав, а саме розташування танцюристів, легко ілюструється тим чи іншим трипільським орнаментом.