Як компроміс між голубизною води і неба – човник. Потрісканий, легковагий, безприхильний хвилям та берегу. Лупає-плюскає об його ребра заблудла водорість. Перебігають спринтерську дистанцію довкола кинутої наживки крутії-мальки. Все решту – застигло, нездатне безпричинно просторікувати до хвиль і неба. Плутаний і сумбурний лише легенький вітерець - за спасибі гладить спину дрібним брижам, що біжать у свій безмір. Несходима тиша і благодать.

Стах любив сидіти отак, поза всім, коротаючи свої дні , часто і нічниці. Чи з вудкою, чи з думкою, так само глибоко зануреною у голубизну води і неба. То не було втомою від життя. І борони Боже, не старістю. То була потреба тиші і самотності.

Втеча у самотність стала для нього певними ліками. Від  заяложеності щоденного колообігу.

Він почувався справжнім вільним циганом, якого носить від берега до берега і який достобіса має кисню у грудях. 

Хіба ж знаєш, чого воно так складається тривіально і глупо. Спочатку ти радієш тій торохтійкуватій метушні довкола. І раптом починаєш розуміти, що ти з неї випадаєш. Знеохочено обертаєш очима, ніби в сні. Таки у сні. Бо чи може пахнути реальністю самотність, коли ти між людьми?

Якось Стах у гніві гукав, відповідаючи на словесні малахаї родичів:

- Запріть мене в підвалі, поставте пенька, дайте купку цвяхів. Ото твоя норма за день. Сиди і гамсели - щоб не без роботи. Тільки дайте маленьку щілинку тиші у вашому рейвасі!

Запирали роти. Та рій претензій не меншав.

- Жінка он по світах заробляє. А ти – як скручений папірус – носиш у собі думки високі. Дітям, онукам їсти треба, вчитися. У світ вийти...

Він виходив у свій світ -  на човні.

Як Ной – спасав отой світ. Мав коло себе дещицю необхідних слів, настроєвих вражень, що було високим багатством.

Оця вода, звичний ритм ріки – його “тепер” завше було коротким. Донедавна він гадав, що має у запасі минуле, в якому нагромаджувались, як у стодолі, снопики вчинків і суджень, жалувані спогади і маячливі нагадування.

- Діду, ходіть-но, мама каже, що в животі  шлунок марша грає і рибу полохає. Борщу поїсьте...

Онука, добра та пестлива дитина, вміє пожебоніти на вушко – і розійдуться найтяжчі хмари. Махає ручками, вітрогонка, наче притягує дідового човна до беріжка. Так нагадує Стахові одну маленьку щебетуху і ті часи, коли йому заледве десять років добігло. А Нелі тільки перший клас “світив”. Нелі, його подружній половині, від якої тепер чує тільки кілька слів у телефонній трубці, та й то все про голоштанька. 

Десяток істин Стах шукав удень, наче плавав у воді з водоростями, які обвивали його руки, хапали за ноги і тягли в темінь дна. Він не знав, що йому робити з тими великими сумнівами. Він шукав десяток істин і вночі, сверлячи подушку безсонням. Ніколи не читав філософів, тому й не знав, що то душа його залишалася голодна. Стах гнівався на життя. І втікав у самотність.

А як тут не втікати від самого себе, коли вже розміняв шостий десяток, а так і не зрозумів ні життя, ні людей, ні себе поміж людьми. Йому завжди здавалося, що кожен на цій землі дуже важливий. Особливо той, хто обробляє землю, любить її.

А тепер його більше притягає вода, наче та земля йому зрадила. Хоч має гектар поля, а робить на ньому, як на панщині. Колись виходив ще до шостої, ще до роси і говорив з полем, яке парувало, наче випускало до нього свою душу на розмову.

Він перестав чути голос землі.

Стах навчився вставати із сонцем, коли всі думки можуть витримати силу свіжого, попутного вітру. А як на схід сонця дивишся через чисті вікна – і світ здається чистим і прекрасним.

Та роздумувати над життям зранку було ніколи. Все життя ніколи. Все життя – ні смаку, ні знаку...

Тепер Стах вирішив знаходити час і для своїх думок, і для того, аби просто рухатися плесом, бездумно насолоджуючись сонцем, тишею, спокоєм. І спогадами...

Жили поруч. Вона ніколи не була схожа на сільську дитину, ба, навіть просто на мале курчатко. Завжди якась зовсім доросла, з глибокими сумними очима, трималася осторонь дитячих забавок, доганялок і пищалок. Коли сідала коло нього в їх таємному місці за перелазом – відразу змінювалась, перетворювалась у справжню лопотуху, жебоніла йому про все на світі. І Сташко любив те просторікування збирати в маленькі світлі хмарки і випускати в небо. Лежав навзнак і насолоджувався її увагою. А Неля, наче у фільмі, який показували у клубі, гладила його збитий від пилюки чуб довгими музикальними пальчиками.

- Діду, як не прийдете, мама мене сваритиме, скаже, що не покликала... – тягучим голосом розколошкала Стахові подорожі онука.

Спогади збурились, наче вода довкола весла. Думки про ті часи відганяли Стахову нудьгу. Він плив – і обрій розширявся. Коли повернувся після шукання себе у світі тридцятип’ятилітнім до села, колишня дружба хлопця і дівчини з однієї вулиці, в якої теж не склалося з особистим, переросла у кохання. Але в тканині його життя були відсутні нитки рішучості. Високий, широкоплечий, прозорий, бо глибокий. Але по житті з тих часів – боягузливий. Скільки то було пересудів, як Неля вирішила зберегти дитину. А Стах був упевнений, що шлюби лише подвоюють самотність. І зійшов з її траси.

А в селі – все, як на голій долоні. Дочка підростала – і старий, і малий милувався.

- Голубоока. То чиста баба Настя, – казали сусіди, - його мати.

Може, Нелі треба було ще почекати його прозріння, та вона не мала життя за багатотомний роман, воно йшло, все впевненіше забираючи красу та молодість. І привезла з курсів батька своїй дитині, аж з Ярославля. Йому, як справжній російській душі, треба було широти та спирту. Коли Неля зрозуміла, що краще вчасно братися за розум, аніж потім хапатися за голову – дала  чоловікові грошей і відправила на вокзал – “на родину”.

Неля отримала малосімейку в місті. Там то її Стах і відшукав. Повзав, згинаючись від її обвинувачень. Картав свою слинькуватість. Лебедів.

Тоді він думав, що в нього є таке  майбутнє, де можна нагромаджувати ще більше, ніж у минулому.

Вона народила йому ще двох синів.

Пройшов час, спорохнявіли усі “за” і “проти”. Тепер є кому пісочити та шпетити по телефону...

І він виходив у свій світ – на човні.

Зоряна Замкова.