Нашого земляка, відомого виконавця, композитора та автора пісень, заслуженого артиста України Павла Доскоча недаремно називають тернопільським соловейком — у його піснях немає надуманих чи нещирих нот, натомість у них — жива і справжня душа українського народу. Тихі й неквапні, наче схід сонця, бурхливі та жваві, як стрімка ріка, мудрі, як день і вечір, чисті і сповідальні, як материнська сльоза, пісні…  Від них з’являється відчуття затишку, тепла і трепетної радості, а отже, їх заспівано по-справжньому, від серця… Додати більш нема чого — потрібно слухати. І отримувати велике задоволення —  неодмінно. Уже незабаром, Павло Доскоч потішить усіх своїх тернопільських (і не лише) шанувальників концертом у ПК «Березіль».  А нині Павло Доскоч — гість «НОВОЇ…»

Народився 8 жовтня 1971 року в м. Хоросткові, закінчив місцеву СШ №2, згодом — музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педагогічного університету. За фахом викладач вокалу. Педагогічну діяльність почав у Тернопільській ЗОШ №27. Нині живе і творить у Копичинцях, з дружиною Наталею виховує синів Станіслава та Любомира.

— Вашу пісню знають та люблять і в Україні, і за кордоном. А чи могли б ви якось продовжити фразу «Якби не музикантом, то став би?..»

— Ні. Тільки музика. Схильність до музики закладена в мені генетично: по чоловічій лінії у нас в роду всі співочі… Не виняток і я, тож змалку ходив у музичну школу у рідному Хоросткові.  Дякую долі, що мені щастило на хороших вчителів  — таких, як  мій перший педагог  Михайло Іванович Свинарчук. Він став моїм провідником у світ Музики, вчив мене грати на баяні… Вдавалося мені, думаю, непогано, бо навіть старші викладачі приходили  слухати, як я граю. Але Михайло Іванович радив мені звернути увагу ще й на спів, бо бачив у мені потенціал. Так я з музиканта почав «перекваліфіковуватися» ще й на співака… У Хоростківській школі №2, де я навчався,  музику викладав нині, на жаль, покійний Василь Антонович Сидин. Саме він створив ансамбль хлопчиків, в якому запропонував співати і мені.

У нас був унікальний квартет — унікальний у тому сенсі, що ми, четверо підлітків, співали в чотири голоси. На той час  — з 86 до 88 року  — навряд чи десь в Україні було щось подібне. Шкода тільки, що з нас чотирьох своє життя з музикою пов’язав лише я… Після  школи я певний час навчався у Теребовлянському культосвітньому училищі, а у 1990 році вступив на музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педінституту...

— Ще будучи студентом, ви уже писали пісні та співали… 

— Свою співочу кар’єру  я розпочав з 1990-го року. Спершу разом із колективом співали на весіллях.  Це сторінка біографії, якої не соромлюся. Багато хто вішає на весільних музикантів ярлик «лабухів», проте, як на мене, таке можна сказати тільки у тому випадку, якщо людина «халтурить»,  непрофесійно ставиться до своєї справи…  Якщо виконавці  невимогливі до себе і в колективі немає потреби до внутрішнього вдосконалення, тоді цей колектив і вироджується в «лабухів»… Я ж вважаю, що, незалежно від публіки та місця, можна заспівати  так, що усі присутні вмить забудуть про випивку-наїдки і, затамувавши подих,  слухатимуть вашу пісню…

Ресторанів тоді у наших «широтах» не було, тому «кабацьким» музикантом я ніколи не був. А вже як весільна забава — то з раня і…  до наступного раня!  (Сміється, — авт.) Витримати такий марафон, повірте, не менш складно, ніж відіграти кількагодинний «академічний» концерт…  Тим більше, що я активно працював, розвивався, шукав своє. Співав не лише українською, а й італійською та англійською, на той час у мене уже активно писалися власні пісні.  Що й казати, це був наш «шматок хліба», бо тоді, у кризових 90-их, усім доводилося дуже і дуже нелегко… Але  для мене спів на весіллях — це  перш за все школа. Музична,  вокальна, іноді навіть школа акторської майстерності. І ще, звісно, школа терпіння… (Сміється,  — авт.)

Проте все-таки не весіллями єдиними: ми грали «на танцях» у Хоросткові: виконували як мої авторські (на той час я уже написав одні з найвідоміших своїх пісень — «Квітка мого кохання», «Падала зірка»…), так і популярні на той час естрадні композиції, запрошували до себе в гості відомі гурти, як, скажімо, «Чорні черешні»… Було таке піднесення і такий ажіотаж, що у мене навіть виникли амбітні задуми створити у Хоросткові концертну філармонію! Шкода, що ця ідея так і не втілилася в життя… А далі був гурт «Тихий дощ», який ми створили із моїм колегою-музикантом, нині, жаль, покійним Сергієм Кравцем. Це була окрема сторінка життя, про яку і нині згадую з щемом…

— Окрім досвіду, спів на весіллях подарував вам ще й незабутню зустріч з другою «половинкою» — дружиною Наталею…

— Так, сама Доля нас там звела… Річ у тім, що це було в 2004 році, коли я уже активно концертував, і майже перестав виступати на весіллях, але вийшло так, що мусив виручити доброго друга, котрий попросив про допомогу…   Я  співав, а Наталка була на весіллі гостею… Як уже потім вона мені розповіла, узагалі не планувала іти на забаву, проте в останній момент таки погодилася, ніби передчувала доленосну зустріч… (Сміється, — авт.) Так ми одне одному приглянулися, і нині живемо у мирі-злагоді, виховуючи двох синочків  — Станіслава та Любомира… Любчик нині у першому класі, а Стасик у третьому.  Приємно, що вони теж успадкували «музичну жилку», обоє ходять у музичну школу, люблять грати… Нині, наприклад, за день уже двічі позайматися встигли, хоча і хороша погода, і планшети їх ой, як відволікають… (Сміється, — авт.) Я і сам щодня граю, часу не гаю: аби тренувати дихання (що для співака дуже важливо!), займаюся на флейті, окрім того, охоче беру до рук «давнього друга» баяна, граю на звичайній гітарі та електрогітарі…

 — Був у вашому житті і період, коли життя змусило відкласти мікрофон та інструменти… 

— Три роки я пробув в Італії, як у нас кажуть, «на заробітках». Така вже склалася ситуація: важко захворіла  мама (на жаль, уже два роки, як її немає з нами) і терміново були потрібні гроші на операцію. Я, не вагаючись, прийняв рішення…  Спершу працював у цирку — був відповідальним за звук. Підключав звукове обладнання, стежив за фонограмою… Мені завжди імпонувало циркове мистецтво, тож така все-таки дотична до музики робота була в радість… Проте згодом мандрівне життя циркачів втомило, і, аби мати змогу швидше заробити і повернутися додому, я пішов працювати на будову. Так, робота була нелегка, зате я знав, навіщо і для кого це роблю. А ще мав змогу вивчити і повправлятися у милозвучній італійській мові,  заробити собі на добру професійну апаратуру. Тож коли я повернувся на Батьківщину, зміг знову зайнятися улюбленою справою —  співом…  Приніс на тернопільську студію звукозапису  «Гроліс» свій перший альбом «Даніелла», згодом другий, а далі пішло-поїхало…  На той час у суспільстві існував шалений запит на українську пісню: щороку я видавав по новому альбому, і кожен з них користувався попитом. Шкода, що нині інтернет «вбив» цю справу, бо ж більшість людей мислять категоріями  «навіщо купувати альбом, якщо його можна скачати в інтернеті»… Проте енергетики та драйву живого концерту ніщо не замінить…

У 2010 році українські діаспоряни з організації «Міст» запросили мене до Канади — на фестиваль «Золотий клен» у Торонто. Це був незабутній та неповторний досвід! Я повернувся звідти окриленим і з новою силою узявся доносити до людських сердець українську пісню…

— Пісня «Падала зірка», яку ви написали, будучи ще студентом, популярна настільки, що її часто вважають народною…

— Мене це анітрохи не зачіпає, навпаки, додає наснаги… Наш народ вартий гарних пісень! Головне у пісні – це душа. Пісні, що я пишу, я проживаю в собі. За свою творчу діяльність я написав майже півтори сотні пісень, і частинка мене є у кожній з них…  Мабуть, тому мені за жодну зі своїх пісень не соромно… Мені важливо, що я і для кого співаю. Співпрацюю із поетом Василем Богачуком, на чиї слова я написав музику до ряду знакових у своїй творчості пісень: «Жива вода у батьковій криниці», «Пшениця колоситься»…

— Нещодавно вам було присвоєно почесне звaння «Заслужений артист України».   Ліна Костенко свого часу писала: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила»… Що для вас означає така відзнака?

— З одного боку, звичайно ж, це приємно, бо є своєрідним підсумком усього написаного, виданого та заспіваного. Проте я не втомлюся повторювати: ця нагорода не лише моя, а й усіх людей, котрі  люблять і слухають мої пісні. Тому звертаюся до усіх своїх слухачів: «Моя нагорода – це частинка ВАС – кожного, бо велике щастя – творити і співати для свого народу!»

Тішуся, що, де не виступаю, уже з перших хвилин перебування на сцені знаходжу тісний контакт з публікою. Немає такого випадку, коли б я співав просто тому, що треба відіграти концерт. Все завжди йде на повну силу — чи є тільки кілька слухачів, чи зал геть переповнений. Я отримую щиру віддачу з боку публіки, творю, і від цього маю величезну радість… Така ось позитивна «батарейка» і хто бажає — приходьте на концерт, «підключайтеся»…

Юля Калачик.