На світі багато є красивих місць, але найкраща – це моя земля, її поля, луки запашні, діброви, ріки та озера, красиві люди, блакитне небо і сонечко ярке, проміння якого пробивається крізь білі хмаринки. А ще – лелеки на стрісі, що скрегочуть дзьобиками перед шлюбними танцями, ластівки, звук польоту яких залишається в пам’яті душі навіки...

Чорнозем масний..., кидаєш у нього зернятко і здається, що воно вмить проросте наступного дня, такий він чорний-причорний, аж синій. Ляжеш на нього лицем і чуєш незбагненний запах, запах рідної землі, запах історії та відчуваєш, як все тіло наповнюється богатирською силою, від того ще більше хочеться жити, творити добро навколо і любити, любити свою неню, рідну Вітчизну, ближнього, життя... Бо лише в любові закладена вся людська життєва снага, так, лише у ній!

Людство всю свою історію шукає, так званий, «вічний двигун», та…, та лише декому відкривається час від часу  таїна його знаходження, його будова та функціонування. Це ж КОХАННЯ, ЛЮБОВ! І ті люди, яке це розуміють та відчувають – ото саме вони ЩАСЛИВІ!

Багато людей проявляють любов до Бога, а кохання до рідного свого краю. Ось і маса теребовлянців не просто люблять своє місто, а кохають його. Саме для таких земляків,також для тих, які знаходяться у цю мить за тисячі кілометрів від рідного міста, ми й здійснимо екскурс нашим замком. Можливо якийсь чужинець і скаже: та ви ж бачите свою фортецю на Замковій горі кожного дня. Що ж там цікавого у тих каменюках? Ми відповімо: кожен камінець фортеці – то суцільна історія, яка сягає в саму давню давнину краю. Крім того, залежно від пір року, часу доби, та кожнісінької миті ця давня оборонна споруда міниться, звучить, проміниться, сприймається по іншому, красивіше, барвистіше та неповторно!

Багато наруг зазнавало місто в різні часи свого існування і не тільки од ворогів різної масті, а й від пожеж, інфекційних хвороб – пошестей. Теребовлянці завжди мужньо боролись, безліч відомих і невідомих героїв поставало з пітьми, рятували край, жителів міста.

Сиві таємничі замкові мури Теребовлі породили багато цікавих легенд та переказів. Можливо в тих подіях приймав участь і дух Василька, як то: «бджоли під час нападу турків врятували місто», «чудотворна ікона Божої Матері не «дозволила» підірвати мури фортеці», «подвиг Софії (справжнє ім’я – Анна-Дорота) Хшановської», ім’я якої деякий час носила головна вулиця міста і пам’ятник їй стоїть поряд замку ще з часів другої світової війни (до 1944 р.) та інші.

Наш край бував і під Австрією, і під російським чоботом у різні віки. Теребовлянці пережили війни, «совєтчину» і нині живуть у вибореній Незалежній Україні. Історія висмикнула і винесла на гребінь слави багато імен краян, більшість з яких кожен з нас знає і поважає, їх увіковічено в пам’ятниках, пам’ятних знаках, назвах вулиць, регіонів міста, району, віршах і піснях, думах і переказах.

Начальник Теребовлянського відділу НЗ «Замки Тернопілля» Сергій Яременюк повідомив: «Дійсно, наш замок береже багато таємниць, він обстежений археологами дещо поверхово, ґрунтовних досліджень так ще й не було до сьогодні, лише зрідка фрагментарні. Скажу вам про фортецю княжих часів таке: багато людей, в тому числі деякі краєзнавці навіть, вважають, що в ті часи фортеці будувались дерев’яно-палеві, але це насправді не так. Оборонні споруди були лише кліттєві, кліть – це така собі частина фортеці, ніби окрема цеглина, але велика. Вони були у вигляді збитих прямокутних кубів, дещо плоских, із колод, які з’єднувались між собою впоперек і поздовж та середина їх засипалась землею, глиною тощо. Наша фортеця часів князя Василька була саме такою. Такі ж у ті часи були й наземні та напівпідземні жилі будівлі. На мою думку, фортеця та її околиці мають піддатися детальним дослідженням, але коли це буде – невідомо через постійний брак коштів. Ще в 90-х роках ХХст. був розроблений  частковий проект реконструкції замку УКРЗАХІДПРОЕКТРЕСТАВРАЦІЯ(м. Львів). Якби в майбутньому він втілився в життя, то було б дуже добре. І ще одне. Теребовлянці, а можливо ті скарби з усіх легенд про Теребовлю та її замок, насправді існують і чекають нас, наших нащадків?..»

Віктор Аверкієв