Дві книги – дві версії загибелі

У шістдесяті роки минулого сторіччя у краян особливу цікавість викликала книга Юстина Омельчука «Недолюдки», бо в ній йшлося про трагічні події післявоєння у нашій місцевості. Зрозуміло, що тоді ніхто не знав, хіба що деякі розумні голови припускали: автор настрочив книгу під пильним оком кураторів із КДБ. А вони, ймовірно, правдами і неправдами змусили мобілізувати творчий дар літератора. В одному із розділів книги йдеться про Матвія Токаря з Боремля на псевдо «Босота». Автор, зокрема, стверджує, що його знищили у смизьких лісах у 1944 році самі бандерівці за розкол в ОУН-УПА. Однак у млинівчанина Анатолія Харитонюка  є власна версія того, що відбувалося в сорокових роках XX сторіччя в нашому краї.

Найперше, на його думку, такий фінал долі повстанця «Босоти» – вигадка чекістів, аби посіяти зневіру та панічні настрої в учасників націоналістичного підпілля та тих, хто їх підтримував. За деякими джерелами, опублікованими в засобах масової інформації, у 1947 році Матвій Токар бував у Боремлі. Тоді він відвідав свого сімнадцятирічного  племінника Миколу Токара.  «Босоту»  супроводжували два озброєних автоматами і гранатами повстанці.

Того ж року він запевняв, що начебто  має «вікно» на західному кордоні і хоче вивести в Чехословаччину 5 тисяч вояків УПА. Хоча, на думку Анатолія Васильовича, таким чином відомий земляк блефував. Найімовірніше, завербований органами НКВС, він одержав завдання провокувати повстанців, які перебували у криївках і схронах, чутками про перехід на Захід. Мобілізувавши їх, далі підводити обманутих патріотів під удари енкаведистів чи регулярної армії. Тобто інформація радянських органів безпеки про загибель «Босоти» в 1944 році викликає небезпідставні сумніви. Пульсування хибної інформації , мабуть, вигадка чекістів, аби Матвія Токаря не розшукували. Мовляв, його вбили свої – і крапка. Хоча, з великою ймовірністю, можна припускати, що він співпрацював з енкаведистами.

До речі, краєзнавець із Боремля Сергій Кротік у своїй книзі інформує читачів, що Матвія Токара – «Босоту» розстріляли у Дубенській тюрмі в 1950 році. Як бачимо, дві книги – дві версії загибелі одного повстанця.

Псевдомобілізація в Золочівці

На фініші зими – напровесні 1944 року у Золочівці, Нивах Золочівських Демидівського району була оголошена мобілізація молодих чоловіків і юнаків в УПА, яку згодом назвуть псевдомобілізацією. До храму Божого в Золочівці зійшлося 120 патріотів, в тому числі Василь Григорович  Харитонюк – батько Анатолія Васильовича, швагро пана Василя – Володимир Богумілов. Головними дійовими особами так званої мобілізації були три агенти НКВС, які видавали себе за діячів повстанського руху, яких начебто обласний бандерівський штаб уповноважив провести мобілізацію. Є вагомі припущення, що члени цього штабу виявилися зрадниками і стали співпрацювати з енкаведистами. Псевдомобілізацію за два тижні перед приходом Радянської армії агенти НКВС оголосили спеціально для очищення території  від національно-свідомого люду, аби він не потрапив у підрозділи радянських військ, де міг би шкодити і боротися всіма доступними методами і засобами зі сталінським режимом.

Згодом отих 120 свідомих українців кілька годин  агітували здати зброю. Мовляв, на перевалі у Смизі чи під час переходу через кордон  воякам видадуть однотипну зброю, тож навіщо їм різнотипна зброя: німецькі, польські гвинтівки чи зброя радянського зразка. Для підсилення цього задуму хитрі агітатори скористалися переконливим аргументом про те, що різнотипне озброєння важко забезпечити набоями. Інакше кажучи, переконували, щоб боєприпаси, які є в УПА, можна було припасувати до однотипного озброєння. Багато людей засумнівалися, але місцевий священик священик авторитетним словом спонукав закопувати зброю у садку за кілометр від храму. Відсотків дев’яносто мобілізованих Василь Харитонюк знав не тільки за прізвищами, а й за вуличними прізвиськами.

Чому вояки із сотні «Босоти» охороняли мобілізованих?

Як тільки мобілізовані погодилися здавати зброю, несподівано їх оточили близько п’ятдесяти повстанців із сотні «Босоти». Василь Харитонюк  був знайомий  майже з усіма, бо неодноразово бував у Боремлі, Новому Тоці та в інших населених пунктах, де зустрічався з ними, а з деким навіть заприятелював.

Отож мобілізовані викопали яму, кілками її обгородили і кожен кидав туди своє озброєння. Серед того різнотипного арсеналу були два німецькі автомати, кулемет Дегтярова, а решта – гвинтівки. У Василя Харитонюка  виникла підозра, що це – зрада: мовляв, як у такий непевний час закопувати стільки зброї,  хоча сам із озброєння нічого не мав.

Тривожні сумніви виштовхнули його на перемовини до одного з вояків «Босоти», які оточили садок і мовчки спостерігали за тим, що відбувається.  Василь підійшов до одного з них, а той виявився добре знайомий: їхні земельні наділи межували.

– Скажи, друже, чи знає «Босота», що закопують зброю? – запитав у повстанця.

– Знає, – тихо, але впевнено відповів той.

– Отже зрада. Повна зрада! – з болем  зітхнув мобілізований.

– Що маю робити, щоб залишитися живим? – Василь знову до знайомого.

Повстанець мовчав-мовчав, а тоді тихенько підказав:

– Василю! Іди за мною і лягай у борозну. Полежиш, ми підемо з мобілізованими, а ти мерщій добирайся додому і переховуйся!

Годин зо дві Василь Харитонюк полежав у сніго-земляній каламуті, а тоді побрів у рідну хату.  Більше сотні мобілізованих повели в історичну безвість…

На той час у Ниви Золочівські прибув  Григорій Богумілов –  тато дружини Василя Харитонюка: сотник УНР, начальник штабу одного з відділів УПА «Рудого» – Юрія Стельмащука на Волині, він періодично приїжджав додому змінити білизну, поповнити запаси  харчів та інше. Тоді йому й розповіли про «мобілізацію», а також повідомили, що зять Василь утік і переховується в криївці в садку.

Серед мобілізованих був Володя – син Григорія Богумілова. Як тільки про це дізнався батько, миттєво осідлав коня і кинувся навздогін мобілізованим: їх під охороною вояків сотні «Босоти» наздогнав у лісі під селом Верба на Дубенщині. До місця, куди їх вели, залишився лише денний перехід. Григорій Богумілов представився і попросив виділити двох людей: один із них був Володя, а другий – коваль-віртуоз із Нив Золочівських – зять місцевого священика. На жаль, визволити більше людей із енкаведистського капкана  дідусь не мав змоги.

До речі, Григорій Семенович Богумілов – дідусь Анатолія Харитонюка по маминій лінії родоводу. Він був прийомним сином лікаря Кеша з Боремля, бо подружжя Кешів не мали власних дітей. Цікаво, що після кількох років перебування Григорія Богумілова в сім’ї лікаря, лелека обдарував  Кешів власними дітьми.

На Першу світову війну Григорій Богумілов пішов добровольцем. На фронті виявив героїзм: вночі підповз до ворожих траншей, прив’язав до кулемета чужинців  кабеля і  відповз із кабелем у свої траншеї. Там дрота закріпив на коловороті з криниці , якого приніс із села. А тоді крутив коловорота і таким чином притягнув кулемета до російських  позицій. За це його нагородили Хрестом і направили в школу прапорщиків, після закінчення якої одержав перший офіцерський чин.

Згодом Григорій Богумілов  потрапив у німецький полон, де також не загубився, бо знав німецьку мову – навчився у євреїв з Боремля. Також перебував у сіро-жупанній дивізії, яка зіграла вирішальну роль у розгромі Петлюрою військ гетьмана Скоропадського під Мотовилівкою. А далі – вир громадянської війни, у якій прийомний син Кешів дослужився до сотника Української Народної Республіки. Зрозуміло, що за Польщі військові звання і заслуги пан Богумілов не афішував, бо за такі подвиги можна було одержати кулю в лоб.

Після повернення в Боремель Григорій одружився на Олійницькій Ганні, а Кеш наділив його гектаром хліборобського лану. Коли ж спалахнула II  Світова війна, то сотник УНР спілкувався переважно з мешканцями населених пунктів Горохівського, Луцького, Володимир-Волинського та інших районів Волині – це була найпотужніша сила північно-західної округи ОУН-УПА, один із відділів якої очолював Юрій Стельмащук-«Рудий», де  Григорій Богумілов був начальником штабу.

Де ваші могили, земляки?

 А мобілізовані після того,  як у воду канули: ніхто з них не потрапив до в’язниці – усіх знищили у смизьких лісах. У 1944 році таку ж псевдомобілізацію кращих синів України провели у Малеві, Боремлі, Новому Тоці, Хрінниках та інших населених пунктах.

Отож, за версією Анатолія Харитонюка, енкаведисти у 1944 році Матвія Токара – «Босоту» не розстріляли, а, швидше за все,  перевезли в край, де його ніхто не знав і там  дали можливість жити і працювати. Він був обдарованою і освіченою людиною, гарно малював і співав, мав акторський хист, тож міг дати собі раду за будь-яких обставин…

Нещодавно в Україні відзначили День пам’яті і примирення, День перемоги у II Світовій війні. Молилися за жертв того пекельного лихоліття. Сподіватимемося, що наші молитви стосувалися і сотень земляків, нахабно і підступно обдурених наймитами енкаведистів. Де їхні могили? Хто складе списки жертв псевдомобілізації?  Коли  настане  і чи настане та мить, коли ці жертви знайдуть гідне місце на вівтарі нашої пам’яті, а відтак і гідне пошанування Україною.

Зрозуміло, що це лишень робоча версія кмітливого краєзнавця і аналітика Анатолія Харитонюка з проникливим розумом і чіпкою пам’яттю. Може, його роздуми і припущення спонукають фахівців зайнятися пошуком документальних підтверджень цієї версії. Урешті. Кожна версія має право на життя, а кожен дослідник – право на помилку…

Ще кілька слів про Григорія Богумілова. Коли в 1944 році прийшла Радянська армія і розпочалася мобілізація, то він порадив синові Володі і зятю Василю Харитонюку:

– Хлопці, ідіть і воюйте! Ту нечисть не зупинить ніхто! А кому судитиметься вижити, той виживе.

 Зять пройшов фронтовими дорогами і жодного разу не був поранений. А Володя Богумілов у Прибалтиці був скошений кулею німецького снайпера – похований на Вайнятському кладовищі.

Григорія Богумілова совєти арештували у червні 1944 року. Очевидно, в Демидівському райвідділі  НКВС володіли інформацією про повстанське минуле діда Григорія. З Демидівки його привозили у Ниви Золочівські, відкопали бляху, яку сім’я придбала до війни, але не встигла перекрити солом’яну покрівлю: цією бляхою в райцентрі Демидівка накрили приміщення райвиконкому в центрі села. А дідусь Григорій Богумілов помер у Тайшеті в 1946 році – скорботне повідомлення тоді адміністрація табору прислала бабусі Ганні…