Його спогади, як кадри із кінофільму: часто снилася мала батьківщина. І сни були дуже схожі: біла чепурненька хата, старий розлогий сад, в якому повно яблунь та груш,  луги над Бугом, де з-поміж зеле­ної трави росло безліч різнобарвних квіточок - червоних, жовтих, голубих. Краса неймовірна!  Виженеш пасти корів, падаєш у те зело і на повні груди вдихаєш духмяні пахощі, аж у голові паморочиться.  

У край свого дитинства постійно мандрував  у мріях, думках, споминах. А от відвідати  місця, де зробив перші несміливі кроки,  сказав перші нерозбірливі слова, рівнянину Павлу Петросюку вдалося лише через 65 літ. Бо так і мало статися, адже усе в цілому світі повертається «на круги своя». І так гарно стало на душі, радісно, коли через плин часу, крізь відстані та роки постав  перед очима край босоногого дитинства. Його спогади – це картини з життя,  яке відійшло в минуле.

«Я народився в 1933 році у селі Турка на Холмщині. Це село близенько біля річки Буг. Після 65 років  розлуки знову ступив  на свою рідну землю. Я був такий щасливий, що приїхав. Відчував себе так добре, так спокійно. Вийшов із села, роззувся і вирішив пройтися так, як колись ходив у дитинстві. Підкачав штани і пішов. Дійшов до Бугу, намочив ноги, похлюпав водою. Ходив, ходив, дуже довго. Пройшов  там, де наше село було, і де пас корови. Таке відчуття було, що ніби в рай потрапив».

 «На ті часи це була дуже гарна хата. Великий ганок, в жовто-яскравий колір пофарбований. Віконниці були дерев’яні, фільончасті, майстром зроблені. Клуня, хлів. Господарство було велике. Зараз осталась одна хата. Ніхто там не живе, вікна забиті. Вона дісталася у спадщину одній пані, яка проживає в місті. А саме приємне було те, що в хаті ніхто не живе, а ластівка звила гніздечко, хоча птахи не в’ють гнізд у закинутих будинках. Це якраз до мого приїзду зробили».  

Пам’ять має здатність зберігати цілу низку далеких, болісно-радісних спогадів  дитинства, здавалося б уже зовсім забутих, схожих на уривки із кінокартин. 

«При Польщі ми жили непогано. Була у нас земля, було господарство. Сіяли, збирали, дещо заробляли. Було в що взутися, вдягнутися, було що їсти. Свята гарно святкували  – Різдво, Паску, Трійцю. Скажімо на Трійцю пастух, який пас корову, повинен був її нарядити. Ми плели вінки з березових гілок і чіпляли їх на роги. І коли приганяли із паші корову, то господар гарно частував пастушка,  дарував подаруночок, бо ж це було таке велике торжество».

«У нашому селі та й у інших селах поряд жили переважно українці. Так у нашому селі було тільки сімей дванадцять поляків. У нас усі розмовляли українською мовою,  навіть самі поляки теж більшість розмовляли українською. Одне одного поважали. Скажімо, великі польські свята: Паска, Різдво, ні один українець не брав сокиру і не рубав дрова, або не брав косу, щоб косити. Так же само поляки робили на українські свята. Не порушували традицій, щоб когось не прогнівити, нанести якусь моральну образу. Це було так завжди, поки ми там жили».

Дерев'яні витвори Павла Петросюка. Фото Яни Замкової

Дерев’яні витвори Павла Петросюка. Фото Яни Замкової

Дерев’яні витвори Павла Петросюка. Фото Яни Замкової

Після програної  Польщею вересневої кампанії 1939 року на Холмщині  було встановлено німецьку окупаційну  владу, яка внесла свої корективи у  подальшу селянську долю.

 «От я пам’ятаю, багато казали, що не знали – буде війна чи не буде. Цього міг  не помітити хіба тільки малюк, і той міг бачити, що через річку Буг будували  переправи, недалеко стояли гармати, де були погані дороги, там їх  ремонтували, щоб могла проходити техніка. Німців прибувало все більше. Не пам’ятаю за скільки, але за два чи три тижні нас  виселили з хати. Було літо, і ми спали в клуні. Нас чотири  внуки спали з дідусем на току, там, де зерно молотять. І раптом серед ночі заревіли гармати, затріщала техніка, літаки загули, а дідусь нас підняв і говорить: «Дітки, почалася війна». Це мені запам’яталось назавжди.  Такий ясний гарний ранок, і цей рев гармат, гул літаків».

За окупаційного режиму не солодко жилося українцям по той бік Бугу, всяке траплялося, але виживали завдяки своєму трудолюбству та винахідливості.

«Німці встановили свою владу, наклали на людей  податки, бо ж військо треба було чимось годувати. Здавали молоко, здавали худобу, свиней. Щоб нічого не пройшло мимо них, німці ставили кульчики на вуха корові, поросяті, свині, на всю живність. Але селянин є селянин, він завжди додумається до чогось хитрого, щоб і свою сім’ю прогодувати. То робили так. Під кучею гною робили схованку і туди ховали порося. А коли воно вже підростало, кульчика акуратно знімали, переставляли у вухо маленькому, а старе різали. Безумовно вибирали час. Смалити не можна було, щоб не засікли. То гріли гарячу воду і парили, потім ще залізом припікали. Якби все здавали, то було б дуже важко». 

 Надзвичайно боляче було залишати рідний край, потом і тяжкою працею набуте майно. Цінність втраченого усвідомлюється з плином часу. Через роки, після обнародування багатьох сумнозвісних фактів можна збагнути, яка жахлива трагедія сталася з українським населенням на Холмщині за мовчазною згодою керівників тодішніх держав.  

«Ми переїхали останніми. У березні 1945 року приїхали російські військові підводою і ми повантажили на неї, що могли. Звичайно, що можна було взяти, коли було шість гектарів землі, велика господарка, кінь, корова, порося. Звичайно, всього цього забрати не могли. Нас завезли на станцію в Дорогуську. Погрузили в товарні вагони, пам’ятаю, що ще дуже холодно було. Попередньо запитували, куди б ми хотіли поїхати. Так як батьки знали про Волинь, адже до війни їздили на ярмарок у Ковель, в Ягодин, навіть у Луцьк приїжджали, то і погодились на цю область. Ми приїхали в село Ківерці біля Луцька. Там нас розгрузили і поселили в будиночок, навіть у досить непоганий. Як  потім вияснилося,  попередні його господарі були вислані в Сибір,  а нас туди поселили. Біля хати й земля була, ми придбали коня «монгола». Ці невеличкі коні прибули  сюди з радянською армією. Солдати міняли їх у господарів  на кращих коней. А ті  «монголи» дуже витривалі  були, роботящі, тягнули добре. Коли ми переїхали,  мені було 12 років, орати я не орав, але боронував, скородив, доглядав за тим коником».

Щоб виживати в радянській Україні, обробляти лише  землю-годувальницю було вкрай недостатньо, потрібно було шукати якісь підробітки, опановувати професію.

 «Зимою з’явився у селі дядько. Війна вже закінчилася, він  повернувся із Німеччини і почав шити чоботи, й взяв собі у помічники хлопців – мене і друга  мого Миколу Притулюка.  І хто  яке взуття приносив, то ми ремонтували . На підошву пристосовували скати. Їх розігрівали, розплескували і отримували тонку гуму  й  всякими цвяхами – металевими і дерев’яними прибивали до підошви. А у 1949 році я пішов на роботу на державне підприємство «Райпромкомбінат» учнем столяра».

 Набута спеціальність стала доленосною у житті Павла Петросюка. Завдяки вмінню працювати з деревом він отримував подяки й під час служби в армії, й квартиру заробив, коли приїхав на роботу до Рівного. А ще на добру згадку рівнянам від майстра залишилися вітражі в приміщенні автовокзалу, будинку урочистих подій, плавальному басейні, на заводі тракторних агрегатів. До останніх днів  заслужений майстер народної творчості  Павло Петросюк творив неймовірно красиві об’ємні картини з дерева. Кожна робота автора – це окрема розповідь. Маки, соняшники, лілії, колоски, яблука, груші, виноград  як справжні,  адже в них майстер вкладав  частинку своєї душі, позитивні емоції й натхненне серце.

Виставки його  робіт неодноразово були організовані  в обласному краєзнавчому музеї, обласній бібліотеці,  у Палаці «Україна» в Києві, де чудові вироби придбали навіть  перші особи держави.

Фото Яни Замкової

Вразив своїми роботами майстер і поляків, коли відвідував рідні серцю місця, де народився і зростав, адже наснаги в роботі додавала й рідна земля, яка завжди  залишалася тією життєдайною криницею, з якої п’єш воду, черпаєш сили і наснагу для душі, для серця, для праці. І які б труднощі не довелося пережити Павлу Петросюку, він  вважав себе щасливою людиною.