«За чотири дні до своєї смерті Максим врятував мені життя» - тернопільський журналіст розповів про смерть побратима на передовій

02.06.2018 22:43   Опубліковано : Анастасія Гарасим'як
Джерело: Свобода

Того дня в селищі Піски, що під Донецьком, зав’язався бій зі стрілецької зброї. А потім сталася подія, про яку мало хто знає. Максим зайняв позицію за залізною колоною і в той момент росіяни вистрелили з ручного протитанкового гранатомета. Один із зарядів вибухнув недалеко. Добре, що він був кумулятивний. Макса лише трішки контузило. Він десь хвилину приходив до тями, а потім знову почав вести бій. Тоді йому вдалося обманути смерть.

– Пізніше все на хвилю заспокоїлось і ми встигли зарядити зброю. Та кремлівські окупанти розпочали мінометний обстріл. Ми заховалися за спостережним пунктом, але одна з мін 120 калібру упала в тил і поцілила в бетон. Тому майже всі осколки «дісталися» нам… – розповів про останні хвилини життя Максима Черкуна його друг Сергій Кудим. – Максим загинув на місці. Мене не зачепило.

Так сталося, що я стояв за побратимом і хвиля осколків прошила його. Одного з хлопців вибуховою хвилею відкинуло в окоп. Два інші впали на землю і почали страшенно кричати. Ми хотіли по кабельному телефону передати повідомлення про поранених, але дріт був перебитий. Тому змушені були все говорити по рації. А вона прослуховується. Ми все ж доповіли і запросили медиків. Та вже через хвилину по нас відкрили страшенний вогонь з усіх видів зброї. Двох хлопців я затягнув усередину укріплення, а один з бійців лежав на землі, з ноги виглядала кістка.

Під’їхали медики. До честі, вони не побоялися прибути в пекло і вивезти усіх.

Читайте також

Порошенко назвав дату закінчення АТО
Це про Тернопільський став знають лише рибалки
Тернопільським воїнам передали на схід допомогу

Максим Черкун народився в Кривому Розі у 1997 році. Навчався у авіаційному училищі. Йому залишилося тільки захистити диплом, та кремлівські окупанти не дозволили цього зробити. Максим був одним з тих бійців, які прийшли воювати не за гроші. Він страшенно ненавидів росіян, які зі зброєю в руках вбивали його друзів. Тому відповідав окупантам тим самим.

– За чотири дні до своєї смерті Максим врятував мені життя, – розповідає про побратима його бойовий друг Дмитро Чередниченко. – Мене підстрелили, куля пробила стегно. Я впав у окоп і почав кричати від болю. На підмогу прибігли хлопці, серед яких був і Максим. Я встиг прикрити артерію, з якої текла кров, а також вколоти собі знеболювальне. Максим взяв мене на плечі і почав виносити у безпечне місце. Вже коли небезпека потрапити на мушку снайпера минула, хлопці поклали мене на автомати і винесли до автомобіля медиків. А Максим повернувся на позицію і з кулемета прикривав наш відхід…

В день його смерті я ще говорив з ним, а ввечері мені зателефонував побратим і сказав, що Макса вбили. Я ледве ворушився, проте мені хотілося встати і з реанімації бігти до нього, щоб допомогти, віддячити, проте…

– Цей боєць був взірцем справжнього українського воїна. Він завжди щось придумував, експериментував. За свої гроші купував запчастини до автомобіля, який належав батальйону. Макс знав і використовував більшість видів озброєння, ходив у розвідку, ненавидів алкоголіків у війську і соціальну несправедливість. Він дуже не любив заробітчан на війні, і казав, що потрібні активні військові дії. Лише тоді ми зможемо просуватись далі та звільняти свою землю від ворога, – розказує про Максима боєць ДУК «Правий сектор» «Олесь».

– Максим у дитинстві був дуже кмітливий і рухливий, не міг на місці всидіти. Постійно щось робив. Ми на літо переїжджали в село і він допомагав мені у господарстві, – ділиться спогадами про сина його мама Зінаїда Олександрівна Черкун. – У нього була легка рука, тому, все, що він посадив – приймалося. Вони з батьком любили рибалити, разом поралися на городі. Він завжди старався робити мені приємне. Останнього разу Максим приїжджав додому на початку весни. Телефонує близько четвертої ранку і запитує: «Мам, ти що робиш»? Я ж кажу йому, що сплю. Він сміється: «Відчиняйте двері, я приїхав». А потім настало 16 квітня, коли моя дитина загинула. Він не раз казав, що перебуває на Донбасі, щоб уберегти мене від жахіть, які бачить на східному кордоні і за лінією фронту. Максимко дотримав слова, мене захистив, але себе не зберіг…

– Ми заїхали у Піски в середині червня 2017 року, і росіяни відразу почали нас обстрілювати. Все виглядало якось дивно, незвично, – розповідає боєць 34 батальйону Анатолій Ласков (позивний «Агроном»), побратим і друг Максима Черкуна.

До речі, вони разом зайшли в це селище і разом його залишили. Тільки Макс – мертвим, а Толя – важкопораненим.

– Максим не боявся ворожих куль і стріляв у повен зріст, цілячись у ворога. Тоді як більшість хлопців гатять у сепарів «по-сомалійськи»: піднімають з окопу руки і стріляють поверх голови, не знаючи, куди летять кулі. Але Макс не вихвалявся з цього, а вважав, що так має бути, – продовжує Анатолій Ласков. – Пригадується мені ще один бій. Ми прибігли на допомогу побратимам і почали відстрілюватися. Максим працював на важкому кулеметі ДШК. Під час бою я заглянув у його бліндаж і побачив таку картину: він стоїть у навушниках, спокійно цілиться і гатить у бік росіян. А проти нього працює російський кулемет і протитанкова рушниця. Окупанти цілили точно в бліндаж, деякі кулі залітали всередину. Проте Максим продовжував вести бій. Хоробрість його не знала меж.

А 16 квітня 2018 року він був якимось дивним. Пригадуються його останні слова: «Набридло мені все, стомився я»… І тут біля нас розривається 120-міліметрова міна. Максим – убитий, я і ще два побратими – поранені…

– Був період, коли Максим робив неймовірні речі. Наприклад, будуємо ми бліндаж. Колоди потрібно підвезти якнайближче, щоб не тягати далеко. А російські окупанти розпочали шалений обстріл – голови не підведеш. І укріплення потрібно будувати, інакше всіх переб’ють.  Тоді Максим сідає в машину і їде на самі позиції, розвантажується і повертається в безпечніше місце. Кремлівські найманці не очікували такого нахабства. А коли отямилися, то відкрили таку стрільбу… Та Макс якимось дивом вибрався з цього пекла неушкодженим, – розказує побратим Андрій.

– А яким він був навідником!? За його координатами наша артилерія працювала чітко і розносила російські укріплення в друзки, – додає його друг Ярослав.

– Я відповідаю за цілу роту бійців. Вони – мої сини, брати, бійці, друзі, побратими. У зоні бойових дій ця відповідальність збільшується в рази. Коли мені повідомили, що Максима вбили, моє серце було пробите наскрізь. Перед тим загинув ще один наш боєць – Денис Начосний. Я ще не встиг відійти від тієї втрати. Це дуже боляче… І не дай Боже нікому переживати такі почуття. Але я обіцяю, московські окупанти кров’ю заллються за вбивство і Максима, і Дениса, і всіх наших полеглих побратимів, – каже командир другої роти 34 батальйону з позивним «Умка» Костянтин Цимбал.

Минуло вже 40 днів, як не стало Максима Черкуна, а біль досі не вщухає. Нам не вистачає тебе, друже Макс… Нам не вистачає всіх загиблих бійців роти, батальйону, бригади… Всіх бійців ЗСУ…

Вічна пам’ять полеглим за Україну!

Михайло Ухман

 


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Свобода