Христина Господарська, відколи себе пам’ятає, завжди хотіла бути лікарем. У дитинстві всіх «лікувала». Дивно, але в її родині, крім неї, медиків не було. Після закінчення школи документи одразу віднесла до Тернопільського державного медичного університету. Жодної хвилини не сумнівалася у правильності свого вибору. Тепер Христина Господарська – лікар-імунолог університетської лікарні, головний позаштатний імунолог управління охорони здоров’я облдержадміністрації.

– Як сталося, що серед стількох галузей медицини обрали саме імунологію? Що стало поштовхом?

– Спершу бачила себе гастроентерологом. Але так склалося, що свого часу багато їздила до регіонального імунологічного центру, який діє при Львівському національному медичному університеті. Там і познайомилася із світилом української науки Валентиною Володимирівною Чоп’як. Власне, вона мене й переконала обрати імунологію, за що їй безмежно вдячна. Імунологія насправді дуже цікава галузь, коли з нею знайомишся ближче.

– Чи зараз важче стало лікувати пацієнтів, адже клінічна картина хвороб дещо видозмінена й одразу важко поставити правильний діагноз?

– Чим молодший, тим легше працювати, бо думаєш, що багато всього знаєш (усміхається – авт.). Але коли приходить досвід, то ти більше заглиблюєшся в недугу, аналізуєш, шукаєш усі можливі варіанти, які могли її спровокувати. Зараз набагато легше працювати, ніж 17 років тому, коли я пройшла спеціалізацію. З’явилося багато методів лабораторних досліджень. В Україні можна зробити таку мегаскладну генетичну діагностику, про яку колись хіба читала в американських підручниках, які не були перекладені українською. Тоді навіть не мріялося, що таке у нас може бути.

– Який випадок у своїй практиці вважаєте найскладнішим?

– Чомусь так в Україні повелося, що до імунолога приходять тоді, коли вже інші лікарі провели численні дослідження й розвели руками. Ніколи не забуду одну свою пацієнтку. Перед тим, як потрапити до мене, вона вже встигла побувати в кардіолога, ревматолога і навіть гематолога. Ніхто не зміг встановити причину її постійної лихоманки. Після обстеження, з’ясувала, що в неї – цитомегаловірусна інфекція. Шпиталізувала її та впродовж кількох тижнів лікувала стаціонарно. Потім пацієнтка кілька разів приїжджала на контрольне обстеження. Через якийсь час жінку знову привезли до університетської лікарні, але вже через спробу вчинити самогубство. Тиждень лікарі в реанімації боролися за її видужання. Коли вона прийшла до мене, то розповіла, що недуга була сенсом її життя. Незважаючи на те, що мала добру сім’ю та гарну дитину, їй подобалося хворіти. Це мотивувала тим, що всі рідні до неї ставилися уважніше й чуйніше, шкодували її, але, коли недуга минула, все змінилося. Цього вона пережити не змогла й випила отрути для колорадських жуків. На щастя, близькі вчасно побачили, викликали швидку допомогу. Після цього випадку вона тривалий час лікувалася у психіатра.

– Чого навчила вас ваша робота?

– Не лише слухати, а й чути людей. Толерантності. Бачити те, що не хочуть показати, навчилася заглядати за ширму.

– Кажуть, хороший лікар той, після розмови з яким людині стає легше….

– Так, інколи потрібно людину вислухати та не призначати жодного лікування. Кожен пацієнт і випадок – унікальні.

– До речі, які ліки завжди носите із собою у жіночій сумочці? Без чого ви не виходите з дому?

– Повсякденно ліки із собою не ношу. Інша справа, коли їду в мандри, тоді завжди беру велику аптечку, на всі випадки життя. У мене чомусь такий стереотип: коли буду мати все із собою, тоді не захворію. Аптечку укомплектовую не з огляду своїх потреб, а за найгіршого випадку, який може статися. Єдине чого не беру – це, мабуть, гіпсувальний матеріал і шину.

– Чи доводилося в екстремальних умовах надавати медичну допомогу?

– На щастя, ні. На відпочинку не дуже люблю зізнаватися, що я лікар. Пригадую свою останню мандрівку з товаришкою до Індії. Я її дуже просила нікому не говорити, що я лікар. Хотілося відійти від роботи. Попередила, що їй не потрібно йти в аптеку, позаяк я все із собою взяла, і допоможу в разі чого. Наступного дня під час сніданку в готелі чую, як вона розмовляє з іншими учасниками групи, мовляв, ці ліки пити в таких дозах не можна. От, спитайте Христину, вона – лікар, вам все розкаже. Що ж ви думаєте? Мені довелося всіх лікувати після того, як вони невдало поласували домашнім індійським морозивом. До другої ночі я бігала по номерах, роздавала піґулки.

– Кажуть, що в лікарів існує негласне правило: вони ніколи не лікують рідних, а як у вас?

– Ніколи не лікую батьків. З донечкою намагаюся працювати на випередження й не допускати появи застуди. Чоловіку одного разу врятувала життя. Важко лікувати тих людей, до яких маєш якісь сентименти, які дуже близькі тобі.

– Хочете, щоб донька продовжила династію?

– В університеті я навчалася з дітьми лікарів. Серед них були дуже різні: ті, які горіли цією професією, й такі, які пішли навчатися лише з волі батьків. Дуже хвилювалася, аби донька під тиском успіху тата не стала лікарем, бо ж як може бути інакше? Ми багато розмовляли, я пояснювала, що вона повинна зробити свій вибір у житті, щоб обирала те, що хоче, що ближче до душі. Донечка ж вирішила йти у медицину, їй хочеться займатися антиейджингом. Якщо перекласти назву цієї терапії українською, то вийде всім зрозуміла «антивікова» терапія. Її основне завдання – зробити людину молодшою як зовні, так і внутрішньо. Антиейджинг дозволяє людині відчути себе молодим, терапія впливає на фізичне та психологічне здоров’я людини.

– Подружжя лікарів – це взаємодопомога чи, навпаки, у вас у родині існує правило не розмовляти про роботу після 18 години вечора?

– Ми якось пробували, але не виходить. Завжди питаю чоловіка поради, якщо трапляється неординарний випадок. Хто, як не він, дасть найкращу пораду.

– Чим захоплюєтеся?

– Дуже люблю садівництво. Захоплююся топіарним мистецтвом – це фігурна стрижка дерев, чагарників і квітів, за якої рослинам надають різних скульптурних форм: тварин, архітектурних споруд, людей, геометричних фігур. Зараз є багато майстер-класів в Інтернеті, спеціалізованої літератури, де покроково розповідають технологію формування «живих скульптур».

Топіарне мистецтво дуже давнє, створенням фігур з рослин займалися ще в часи Римської імперії. Володіння багатих громадян Риму почасти прикрашали рослини у формі геометричних фігур: кулі, куба, піраміди.

Інша моя пристрасть – подорожі. Відвідала 47 країн світу. Люблю активний відпочинок, який поєдную з гастротуризмом. Переконана, щоб скласти повну картину враження від країни, слід скуштувати місцеві страви. Найекзотичніше, що доводилося їсти – тропічний фрукт дуріан. Плоди дуріана, незважаючи на огидний запах, які ніколи не тримають в закритих приміщеннях, вважають найціннішими фруктами в Південно-Східній Азії.

У кожній країні відзначаю для себе щось особливе. Деякі б хотіла відвідати ще раз, а до деяких нізащо б не поверталася.

Мар’яна СУСІДКО