Мученик у рясі. Трагедія Острожця застерігає
Джерело: RvNews
Отець Вадим Котуха (на фото) – носій щемливої історичної спадщини Острожця. На жаль, не завжди наша минувшина викликає захоплення, бо подекуди через десятиріччя крізь мури катівень і спецхронів НКВС доносяться до людей гіркі і трагічні її сторінки. Одна з таких сторінок – мученицька смерть священика з Острожця – настоятеля храму Преображення Господнього Іларіона Денисевича, замордованого 24 червня 1941 року в Острожецькому райвідділі НКВС.
Іларіон Денисевич. Яким він був?
Отець Іларіон – уродженець села Новожуків Рівненського повіту, народився 12 липня 1895 року. Закінчив Клеванське духовне училище та Єкатеринославську семінарію.
Після закінчення Першої світової війни о. Іларіон із біженців повернувся на рідну Волинь, одружився з донькою священика Оленою Марковською, і 1 серпня 1921 року єпископ Діонісій в Богоявленському соборі Кременця рукоположив його в священичий сан. Згодом інтелігентного та освіченого священика скерували на першу його парафію у село Ізів Володимирського повіту, а за два роки – у село Хотишів того ж повіту. До речі, в Хотишеві Господь послав подружжю Денисевичів синів Євгена і Володимира.
1 вересня 1935 років о. Іларіона перевили настоятелем храму Преображення Господнього в Острожці.
Історик-архівіст, викладач Волинської духовної семінарії Володимир Рожко відкопав в архівах характеристику о. Іларіона, яку в тридцятих роках минулого сторіччя на священика склала пильна польська поліція.
– Високоінтелігентний, лагідний характером, має велику повагу до себе з боку парафіян, зразковий сім’янин, не сріблолюбець, має велику бібліотеку, багато читає, гарно і змістовно проповідує.
До того ж, о. Іларіон був активним і в громадському житті. Для боротьби з такими духовними світочами польська поліція використовувала хитру тактику: їх часто переміщали з парафії на парафію, аби на одному місці корені довіри місцевого населення не вросталися в їхній дух і щоб священик, борони, Боже, не став епіцентром не тільки духовного життя, а й політичної опозиції. Польська поліція штампувала «незаперечні докази» діяльності таких священиків до Волинської Духовної консисторії і вимагала переводу священика на іншу парафію. Не важко здогадатися, що місце і умови подальшого богослужіння були гірші від попереднього. Власне, саме завдяки такому «переводу» о. Іларіон потрапив на парафію в Острожець.
Слід зазначити, що мешканці Острожця тридцятих років минулого сторіччя ревно сповідували національну ідею і релігійну свідомість. Про це, зокрема, свідчить навіть те, що богослужіння в храмах Преображення Господнього і Святого Миколая відбувалося українською мовою, а о. Іларіон завдяки обрядам і традиціям доповнював їх національним змістом.
Крім того, священик, як благочинний другого благочиння Дубенського повіту, брав активну участь в національно-релігійному, громадському житті села, у «Просвітянській хаті», яка замінила заборонену польською владою «Просвіту», очолював комітет будови повшехної школи села. Одне слово, в Острожці палала національна ватра, яка духовно зігрівала місцевий люд. А ще на всю округу гримів церковний хор під керівництвом псаломщика Івана Яновича, а згодом – Сергія Козицького. Авторитет о. Іларіона Денисевича засвідчує те, що з ним рахувалася різношерста місцева громада: і польська влада, і численна єврейська колонія, місцеві москвофіли і навіть, прости, Господи, всюдисущі перевертні.
Резолюція Берії
Прихід «перших совітів» зняв полуду-облуду з очей тих, хто до цього марив комуністичним раєм. А коли вибухнула німецько-радянська війна, то районні і обласні відділи НКВД враз переповнили заарештовані українські патріоти. Спочатку намагалися вивезти їх із прифронтової смуги – навіть був ухвалений план евакуації, згідно з яким у тюрми і табори Башкирії, Киргизії, Мордовії, Архангельської, Івановської, Чкаловської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Свердловської, Омської, Вологодської, Харківської та інших областей мали вивезти більш як 23 тисячі заарештованих. Для цього навіть приготували 778 вагонів. Однак швидкий наступ гітлерівців зірвав план евакуації.
І тоді вступила у дію резолюція Берії: за списком, затвердженим прокурорами, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, а також засуджених за так званими політичними статтями (ч.1 ст.170), і тих, хто вчинив розтрати. Підсудних та засуджених, які проходили за іншими статтями Кримінального Кодексу, мали звільнити.
В історію України навічно закарбовані трагедії в тюрмах міст Західної України перших днів німецько-радянської війни у червні 1941 року: Перемишль, Володимир-Волинський, Ковель, Львів, Тернопіль, Рівне, Луцьк, Дубно, Яворів, Жовква, Лопатин, Буськ, Дрогобич, Самбір, Стрий. І цей перелік можна продовжити. Тоді у тюрмах загинули тисячі наших співвітчизників. Без суду, без слідства, лише з волі сталінських сатрапів, які будували державу на крові і трупах.
Підвали Острожецького районного відділу НКВД також були переповнені українськими патріотами. Серед них – о. Іларіон Денисевич, Іван Репетуха, іконописець Олександр Жомер, молодший брат матушки Олени – студент Сергій Марковський. Перебували там також інші патріоти, імена яких на цей час невідомі. У катівні НКВД були і жінки з малими дітьми.
24 червня матушка Олена послала свого сина-гімназиста Євгена з передачею батькові, який перебував у льосі в дворі райвідділу НКВД. На жаль, повернутися в рідну домівку йому вже не судилося: його стратили разом з іншими заарештованими. До речі, керував убивствами начальник Острожецького райвідділу НКВД Холостой, а безпосередньо закатували людей два грішники-земляки, прізвищами яких не засмічуватиму цю публікацію. Принаймні відомо, що це за одіозні постаті і яка ганебна їм судилася доля.
А коли енкаведистська зграя панічно втекла з Острожця, люд виявив заповнений закривавленими трупами льох, де кров сягала колін. У тому кривавому місиві плавало тіло молодої жінки з розпущеним волоссям, яка в останньому потиску міцно пригорнула до грудей тільце своєї малолітньої крихітки. Обличчя отця Іларіона було понівечене і спотворене – мабуть, добивали камінням, на грудях – вирізаний хрест. Поряд у калюжі крові плавали тіла сина Євгена, швагра Сергія…
Жертв енкаведистського терору поховали за вівтарем храму Преображення Господнього. Але після приходу других совітів на Водохреще 1945 року церква згоріла. У деяких ревних прихильників совдепії свербіли руки, щоб знести могили замордованих чекістським свавіллям, однак не вистачило духу: зграя прислужників режиму боялася непередбачуваної реакції місцевого люду.
У 1988 році тлінні останки закатованих перепоховали на кладовищі в Острожці, а там, де був старий цвинтар, збудували будинок культури, але не судилося цій споруді стати центром культури села: не «прижилося» воно на місці, де покоїлися предки острожчан, тож невдовзі зникло з лиця землі. До речі, одним з ініціаторів перепоховання жертв сталінських опричників був о. Вадим Котуха. Під час печальної події з’ясувалося: нетлінна рука отця Іларіона, яка тримала хрест, з того світу наче попереджала: правду не розстріляти!
Згодом на могилі жертв енкаведистського мракобісся односельці поставили пам’ятник. Нині він нагадує всім, як близько від кожного з нас проходить межа між добром і злом. І щоб зло не вкорінювалося в життя наше, нам слід тісно згуртуватися і пам’ятати, скільки бід і лиха принесли нам так звані брати-визволителі. І сьогодні вони вбивають наших співвітчизників на Донбасі, бо упродовж своєї ганебної історії тільки й звикли грабувати, окуповувати, загарбувати, катувати. У нас свій дух і своя правда, і нам з нелюдами не по дорозі.
Тож трагедія Острожця застерігає…
Читайте більше на RvNews.
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews