Гість «Погляду» – працівник Чернівецького обласного краєзнавчого музею В’ячеслав Носачов. Він понад 10 років усі свої здібності задіює на благо улюбленої роботи на посаді слюсаря-сантехніка та різноробочого. І не лише все довкола майструє та облаштовує, але й сам стає винуватцем щирого захоплення людей його «експонатами» – то вигадливі камені принесе в музей, то майже мистецьку корячкувату гілляку. Мало того, його посвідчення учасника бойових дій, медалі та різні атрибути сучасної війни є на стаціонарній виставці «АТО: «За Україну, за її волю», яка охоплює не лише нинішні події на Сході, але й початок Революції Гідності на Майдані.

– В’ячеславе, розкажіть, будь ласка, про себе. Знаємо, що народилися у сім’ї військового, тож постійно доводилося жити на валізах.

– Я народився в Росії, у місті Перм. Якби моя воля, то хотів бути народженим тут, в Україні.

Оскільки мій батько військовий, то ми часто переїжджали. Опинилися в Золочеві Львівської області, там я пішов у 1 клас, а вже до 6-го ми переїхали в Сімферополь. Потім – місто Рівне і лише після того поселилися в Чернівцях, на малій батьківщині мого батька. Мама – уродженка Пермі. Вони познайомилися, коли тато приїхав туди на навчання.

– А хто мама за фахом?

– Мама – вчителька географії, працювала у загальноосвітній школі №18. 2016 року, коли ми були на Гранітному під час АТО, мама померла. Приїхав уже на похорон. У неї з серцем були проблеми. Звісно, вона дуже хвилювалася за мене...

– Де свого часу навчалися, чи служили у війську в мирний час?

– Навчався в Рівненському СПТУ №38 на слюсаря-монтажника технологічного устаткування. Згодом пішов до війська, служив зв’язковим у зразково-показовій частині Львівської області.

– Довго шукали своє професійне призначення у Чернівцях?

– Так. Треба було кудись працевлаштуватися після повернення з війська, тож пішов працювати санітаром у психлікарню. Вистачило мене на півроку. Потім подався у вантажники на кондитерську фабрику. Згодом була «Трембіта», де працював слюсарем. Власне, там я побачив, що хлопці вміють робити і багато чого почерпнув від них. А я їм щось підказував, що знав. Був хороший обмін досвідом. Коли звільнився – працював майстром, допомагав робити ремонти.

– А як опинилися в музеї?

– 2002 року я прийшов сюди. Мене попросили, кажуть, ти все вмієш робити… Це, звичайно, перебільшили, але коли побачив, що справді треба багато чого зробити, то разом із колегою засукали рукави і викладку під склом зробили, і стенди для експозицій… Так тут і прижився. Знаєте, мені подобається ця робота, тішуся, коли можу бути корисним для людей і роблю все від душі, а не за щось. Мене поважають, а я почуваюся потрібним.

– Що Вас захоплює у житті, чим займаєтеся у вільний час?

– Люблю малювати, ще зі школи. Пам’ятаю, як Зіна Петрівна на уроці була чимось зайнята, а я, п’ятикласник, навчав малювання своїх однокласників (усміхається, – авт.). Інколи досі малюю, в основному, це графіка. Не виставлявся ніде, це захоплення так, суто для себе. Також люблю рибалити на Дністрі, особливо у Вороновиці чи Макарівці Кельменецького району. Буває, ходжу по білі гриби та опеньки до сторожинецького лісу чи Цецино, щоб не надто далеко. Інколи оздоблюю ікони склом: купую в церкві готовий образ, роблю бортики і склом засипаю. Красиво виходить.

– А де знаходите диво-камені, які можна побачити у музеї?

– Ось сподобався камінь – відмив його, полакував і він досі в кабінеті Олени Петрівни (керівниця музею, – авт.) лежить. Зазвичай такі цікавинки знаходжу у селі Біла Кіцманського району.

– Ви – патріот?

– Так точно! Російські фільми не можу дивитися, хоча обіцяли їх в Україні не транслювати. Навіть із дружиною Валентиною сварюся, щоб сепарські стрічки не переглядала, завжди перемикаю такі канали. Так, я українець, а не росіянин. І сварився в АТО, щоб не писали, що я з РФ, бо я – українець, з міста Чернівці. Гадаю, якщо на передовій буде гірше, то повернуся в свою бригаду. Знаю, де вони дислоковані, охоче піду далі служити. Хоч полишив службу через стан здоров’я, мене не списали, я в резерві.

– А скільки часу прослужили в АТО?

– 3 роки і 2 місяці. Спершу у ролі призовника був сержантом – командиром взводу, а коли перейшов на контрактну службу, став головним сержантом інженерно-саперної роти.

– Це дуже відповідально. Кажуть, сапер може помилитися лише один раз?..

– Двічі. Перший раз, коли прийшов навчатися, а другий раз – коли вже працюєш.

– Десь здобували спеціальне навчання?

– 2015 року потрапив у Мирне Запорізької області, це були перші швидкі курси упродовж 45 діб. Коли уже служив у Маріуполі, то мене відрядили на навчання в Кам’янець-Подільський центр розмінування.

– Здобули в АТО справжніх друзів?

– Звичайно. Хоч у мене є лише молодша сестра, але на цій війні мені стали братами давній товариш Артур та Сергій, якого до того часу не знав. Ми досі час від часу зідзвонюємося.

– Після Вашої участі у війні по-іншому стали дивитися на життя?

– Авжеж. Для мене ближчими стали інші військові, охоче з ними розмовляю. Ми уже одне одного бачимо здалеку. Це відчувається інтуїтивно. Бачиш цих людей за поглядом, ходою, звичками…

Ольга ШУПЕНЯ