Чернівчанин Микола Максимець – головний редактор Видавничого дому «Букрек», лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша та Літературної премії імені Леоніда Глібова.

У своїх книгах він не фантазує, а описує реальне життя. Одне з останніх його видань «На сторожі білого птаха» побачило світ 2015 року.

– Це книга публіцистики, у ній докупи зібрано усі мої найліпші журналістські матеріали, які мали резонанс. Вони були опубліковані в різних газетах і на Буковині, і на Чернігівщині. Вважаю, що публіцистика – це бойовий жанр і сьогодні роль журналіста – бути на вістрі, боротися за те, за що бореться вся Україна – все для фронту, перемоги і незалежності.

– Пане Миколо, за яким принципом поєднували свої журналістські статті для книги?

– «На сторожі білого птаха» я назвав, ніби відштовхуючись від Івана Миколайчука, але ось тут, в анотації, написано цікаву річ (зараз візьму окуляри і процитую): «Якби моя воля, я б вишив золотими нитками нашого лелеку на Прапорі України. Хай би нагадував співвітчизникам на всіх континентах, що їх зачекалась Батьківщина – не зла мачуха, а доброзичлива, любляча мати, яка виглядає з далеких доріг своїх роз’єднаних діток». Ось ця думка у мене домінуюча. І я, комбінуючи думки Івана Миколайчука і свої враження, об’єднав їх під таким заголовком, щоб було зрозуміло, що ми повинні боротися за щось дороге нам, кожному. Лелека, як уособлення чогось прекрасного, світлого. До прикладу, в інших країнах, коли бачать лелеку навесні, так вони взагалі стають на коліна і моляться на неї, святу птаху.

– Якщо не секрет, то яка собівартість цього видання, містить понад 500 аркушів?..

– Хороша палітурка, взяв білий папір, щоб добре читалося і зберігалося. І якщо взяти собівартість при тиражі 300, а було 300 примірників, то це десь гривень на 70 потягне. 

Миколу Максимця порівнюють із Олександром Довженком

– Знаємо, що готуєте до друку друге видання повісті про рідне село Старі Боровичі, що на Чернігівщині?..

– «Таємниця гори діда Лева» – це перша моя книжка, видана 2012 року. А 2013-го її відзначено Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф». У ній – історія села, скажімо, мого покоління, тобто сучасне і трохи далі, сягає Київської Русі. І зараз готую друге видання. Воно буде доповнене і розширене. У передньому слові є три рецензії на книжку. Там навіть один чернівецький письменник Григорій Шевченко мене порівнює з Олександром Довженком:

«…Ця, я сказав би, поетична замальовка, так запахла мені спогадами видатного класика-кінорежисера минулого століття Олександра Довженка, що захоплено вигукнув: «Микола Максимець – саме той письменник, який нині потрібен нашій, часто збайдужілій до друкованого слова, дещо зневіреній у сьогоденні молоді». Здавалося, після Довженкової «Зачарованої Десни» нічого подібного я вже не зустріну, і раптом… ця несподівана «Таємниця гори діда Лева»!..».

– Що спонукало Вас описати життя села?

– Чому написав цю книгу? Тому що зараз покоління молоде, яке не тримається села – поїхало. Вони вже позабували, як називається отой горб чи лиса гора у лісі. Ось вони – забули. Я ж хотів зберегти це для нащадків, щоб люди, які прийдуть, хоча б знали, що тут було село. 

«Якщо я не візьмусь – ніхто не візьметься»

– Звідки черпали інформацію для доповнення книги «Таємниця гори діда Лева»?

– Живу в Чернівцях з 1980 року, уже 38 років. У село їжджу щоліта на місяць або й більше. Таким чином, я вже порахував, що у цей період прожив понад три роки у селі. І я постійно вивчаю історію села, спілкуюся зі старшими людьми і навіть щось пишу до газети. Тож деякі матеріали у мене вже були, а ще щось позаписував, щось знаю. Окрім того, у селі є троє вчителів і одна директор школи, які мали свої матеріали. Зараз же модно до програми з історії вмотувати сучасне село. І там є Ніна Василівна – свого часу була вчителем історії, а потім тривалий час – сільським головою. І ось вона також має хист писати, щось публікувала у районних газетах. І я їй кажу – збирайте матеріал, будемо писати історію села. Вона ніби погодилася, але усе ніяк руки до справи не доходили. Років п’ять я її довбав. Тож нічого вона не пише, а матеріалу у неї багато. І ось торік подумав: якщо я не візьмусь – ніхто не візьметься. Й цілий місяць присвятив себе селу, ходив до Ніни Василівни, ми усі її матеріали перегорнули. На всі запитання, які в мене виникали, – вона відповідала, я занотовував.

Потім знайшов завідуючу бібліотекою – Ірину Петрівну – забрав у неї матеріал. І ще була Наталя Шевченко – директор школи в цьому селі, яку закрили 5-7 років тому. То я ще в неї матеріали забрав. І все склав у валізу, яку маю ще з війська, привіз у Чернівці й опрацьовую. Напишу бодай половину книги і повезу їм показати, щоби усе звірити й максимально точно відтворити. Тим паче, що автором видання буду не лише я, нас буде четверо. 

Микола Максимець із сестрою народилися двійнятами

– Старі Боровичі – це Ваше село із самого народження?

– Ні, я народився у Гомелі в Білорусі, за 100 кілометрів від рідного села на Чернігівщині. А проживав у Старих Боровичах на кордоні трьох республік – Білорусі, України, Росії, зо 15 кілометрів до кордону. Колись казали, що один півень співає на три республіки. Зараз він співає на три країни, але на Росію не хоче співати, тому що то мудаки, вибачайте.

Тож територіально моє село – Україна. Але чому я народився в Білорусі? Тому що мама з татом працювали на залізниці, а тоді не давали декретних і вона прямо із залізниці – у пологовий. А працювала мама укладачем вагонів, тобто із вагонів складала поїзди. І це щодня їздила із животом на роботу, за 100 кілометрів, коли її схопило, то відправили в найближчий пологовий. Ми з сестрою Ніною – двійнята, народилися трохи раніше, восьмимісячними. Зараз Ніна живе на Чернігівщині у місті Сновськ.

– Тож мамі – укладачці вагонів – треба було мати до того силу, хіба ні?

– Ні. Там треба мати вміння і голову. Там маленький паровозик штовхає вагон, а вона його має правильно поставити. А батько ходив і стукав молоточком. Бачили, може, як на залізниці ходить людина і стукає молоточком по буксах. Це під колесами є така коробка, а в ній – масло. І за звуком має визначити, чи ще є масло, чи раптом там пісок.

– Тож Ви – громадянин Білорусі?

– Я ж тільки народився там, а все свідоме життя провів у цьому селі – Старі Боровичі. І громадянство... Якось хотів поїхати в Гомель, але щось тоді не вийшло, тому що то служба у війську, то навчався. Зараз би поїхав, але в зв’язку з тим, що Росія там має, так би мовити, свої щупальця, всюди їх розставила, то побоююся їхати в Гомель, щоб мене не затримали за те, що пишу проти Росії, яку вважаю нашим недругом і підступним загарбником. Братами, як раніше, ми вже не будемо. І це неприємно визнавати.

Ольга ШУПЕНЯ