Музика цього композитора зачаровує. І не лише тих, хто розуміється на ній, а й навіть тих, кому «ведмідь на вухо наступив». Чого лише варта його «Мелодія ля-мінор», яка кожною ноткою хапає за серце! Коли звучить цей твір, що давно уже став музичним бестелером, — зупиняється час, бо музика вічна. Музика Мирослава Скорика. Мирослав Михайлович — автор геніальної музики до фільму «Тіні забутих предків». Так про його твір сказав режисер картини Сергій Параджанов. Але не лише «серйозну» музику пише Скорик. Саме він першим в Україні у 60-х створив твіст з елементами джазу і року «Не топчіть конвалій». Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, професор Мирослав Скорик 13 липня святкує ювілей. Попри поважний вік, Мирослав Михайлович не знає спочинку — далі творить чудові композиції, навчає обдаровану молодь і… ходить по гриби. Він — людина з високим почуттям гумору і відкритим серцем. Про творчість, заслання до Сибіру і особисте життя Мирослав Скорик розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Мирославе Михайловичу, як плануєте відсвяткувати таку поважну дату?

— Творчим вечором. Львівська опера мені запропонувала представити цього вечора балет «Повернення Баттерфляй». Це балет з моєю музикою і музикою Пуччіні. У цьому творі передається життєвий шлях Соломії Крушельницької, зокрема йдеться про знамениту історію, коли вона врятувала оперу «Чіо-Чіо-сан».

— Ви — видатний композитор, педагог, Герой України… Титулів і заслужених нагород маєте стільки, що годі й перелічити. Та я хочу з вами «пройти» ваш життєвий шлях по стежинці. Композитором ви стали невипадково. Першою, хто виявив у вас абсолютний слух, була рідна сестра вашої бабусі СоломіяКрушельницька.

— У нас вдома було піаніно. Батьки бачили, що я награю якісь мелодії. Ще не ходив до школи, але вже вмів читати. У Букварі були віршики, а я на них вже тоді писав музику. Батьки вирішували, у яку школу мене віддати — у музичну чи звичайну. Хоча тато не хотів, щоб я був музикантом, казав, що артист — професія непевна. Тож до першого класу мене віддали у звичайну загальноосвітню школу. Мені не подобалося там. Тоді батьки повели мене до бабусиної сестри Соломії Крушельницької. Перед цим до неї водили мого старшого брата на прослуховування. Він мріяв грати на кларнеті. Вона послухала і не радила йому займатися музикою. Коли я прийшов, Крушельницька попросила щось заграти на фортепіано. Як тільки зробив перші акорди, я сказав, що грати не буду, бо «фортеп'ян — фальшивий». Тоді вона зрозуміла, що у мене абсолютний музичний слух (для вокалістів фортепіано настроюють на півтону нижче, щоб не форсувати заняття голосом), і порадила віддати мене до музичної школи. Вже наступного дня я вчився у музичній школі, яка зараз носить ім’я славетної Соломії Крушельницької. Мені надзвичайно пощастило, бо потрапив до викладача Григорія Терлецького. Він усіх з першого класу примушував писати музику. Мені це страшенно подобалося. Думаю, саме тоді я й робив перші кроки у композиторстві.

— Але завершити навчання у Львівській музичній школі вам не вдалося, бо вашу родину вивезли до Сибіру. За що?

— Ніхто того не знає. Нікому нічого не пояснювали. Це була така система, при якій треба було всім всього боятися. Мій батько був інтелігент, працював у відділі Академії наук у Львові, мама викладала хімію. Думаю, комусь сподобався наш гарний будинок, хтось з приїжджих поклав око на цей особняк. Будинок наша сім’я ділила з рідною сестрою мами. Спочатку нас вивезли, а через кілька місяців і її, щоб повністю звільнити цей дім. А може, були й інші причини…

— У Кемеровській області також навчалися музики?

— Тато влаштував мене у музичну школу у клас фортепіано. Але мені там не дуже подобалася викладачка. Вчився не дуже добре. Правда, мене показували як такого собі вундеркінда. Возили у центр Кемеровської області і влаштовували тест: ставили спиною до фортепіано, натискали стільки клавіш, скільки хотіли, і я називав усі ноти. Це їх страшенно дивувало. Але я фортепіано трохи закинув, захопився футболом, завдав батькам неприємностей через те, що не ходив до школи. Коли мені минуло 12 років, знову вступив у музичну школу (семирічку) відразу у два класи — на фортепіано і скрипку. Мій тато також грав на скрипці. Зі Львова мені вислали скрипку. За чотири роки закінчив семирічну музичну школу.

Фортепіано мене вчила піаністка з Москви, яку також вислали у Кемеровську область, а скрипку мені викладав скрипаль, який колись грав у Львівській опері. Ми з ним разом їхали у вагоні до Сибіру… З Анжеро-Судженська, де ми жили, виїжджати за межі містечка було суворо заборонено. Пощастило, що після смерті Сталіна, коли мені виповнилося 16 років, я отримав чистий паспорт — без відмітки, що не маю права виїжджати за межі міста. Як тільки отримав паспорт, поїхав до Львова.

— З батьками?

— Ні, батьки не мали такого дозволу. Через два роки їм дозволили, але без права жити у місті Львові.

— І ви продовжили навчання у Львові?

— Після музичної семирічки тяжко вступити у консерваторію, але оскільки я був обдарований, ще трохи позаймався і став студентом консерваторії. Аспірантуру закінчив у Москві.

— Чи не знущалися з вас у Сибіру однолітки або старші хлопці, не обзивали «бандерівцем»?

— Це було на порядку денному… Але не тільки з мене. Там жили татари, євреї. У класі, де вчився, були представники щонайменше десяти національностей. Хоча це знущання не було у жахливій драстичній формі.

— Коли вступали у Москві, не було перепон, що ваша родина була репресованою?

— Чому ж не було? Все було. Попри те, що мав чистий паспорт, кому треба було, той знав, звідки я приїхав. Перед вступом до Львівської консерваторії відповідні люди перевіряли мене на «благонадійність». Хоча у консерваторії були викладачі, які добре знали моїх батьків — Микола Колесса, Станіслав Людкевич. При вступі мені, звісно, ставили занижені оцінки, щоб ніхто не казав, що підтримують «неблагонадьожного» (сміється. — Г. Я.).

— Те, що в оперних театрах ставлять оперу «Мойсей», ми маємо завдячувати не лише вашому таланту, а, насамперед, вашому батькові, який просив вас звернутися до творчості Івана Франка?

— Це не тільки опера «Мойсей». Моєю дипломною роботою стала кантата «Весна» за твором Франка, потім були романси на тексти Франка. Мій батько казав мені конкретно про «Мойсея», а не про Франка загалом. «Мойсей» тоді був заборонений, тому оперу я завершив, на жаль, аж після смерті батька. Коли було століття Львівської опери, я запропонував її театрові.

— Там була цікава історія, пов’язана з браком коштів для постановки цієї опери…

— Коштів завжди бракує (сміється. — Г. Я.). Тодішній директор Оперного театру Тадей Едер звернувся до Блаженнійшого Любомира Гузара з проханням, щоб він звернувся до Папи Римського Івана Павла І І, аби Папа Римський допоміг з коштами для постановки «Мойсея». Блаженнійший Любомир Гузар був трохи скептично налаштований, але не відмовив. Написали з Едером листа до Папи Римського. Як потім казав Кардинал Гузар: «Сталося чудо! Бо Ватикан, як правило, у таких справах не допомагає».

Іван Павло І І підтримав прохання, і значну суму коштів було виділено на постановку «Мойсея». Коли через кілька років Іван Павло І І приїхав до Львова, ми запросили його до театру на виставу. Але за браком часу Папа Римський не мав можливості послухати оперу. На папамобілі він під’їхав на площу перед Оперним, запросив нас трьох до себе в цей автомобіль — мене, Тадея Едера і виконавця ролі Мойсея Олександра Громиша. Папа Римський нас привітав, спілкувався з нами українською і подарував кожному з нас медалі зі своїм зображенням.

— У Радянському Союзі джазова музика була заборонена. Навіть було таке гасло: «Сегодня ты играешь джаз, а завтра Родину продашь». Однак ви у 60-х роках створили вокально-інструментальний ансамбль «Веселі скрипки», для якого ви писали джазові твори, і навіть твіст «Не топчіть конвалій»…

— Так, це був перший український твіст, що поєднував ритми джазу і року. Тоді почалося відродження, в усіх був такий ентузіазм до чогось нового, світлого. Настала «відлига». Це був 1963 рік. До нас почали приїжджати відомі джазові виконавці, а нас запрошували на виступи на різні пленуми комсомолу і партії. Більше того, нас запросили (вперше львівських артистів!) з моєю піснею «Намалюй мені ніч» на «Голубой огонек» до Москви. Тоді це була сенсація.

— Мені соромно зізнатися, бо я чомусь думала, що пісню «Намалюй мені ніч», яку однією з перших співала Софія Ротару, написав Володимир Івасюк…

— (Сміється. — Г. Я.). Цю пісню я написав задовго до того, як почав писати Івасюк.

— Ви не лише пишете серйозну музику і джазову, а й музику до кінофільмів. Чого тільки вартує ваша музика до легендарного фільму «Тіні забутих предків». Як познайомилися з Сергієм Параджановим і чому саме вам він довірив писати музику до його фільму?

— Параджанов був, безперечно, генієм, але був дивною і несподіваною людиною. Східний чоловік зі своїми забобонами, темпераментом… Коли Параджанову дали дозвіл на зйомки цього фільму, він вирішив, що музику має написати композитор, близький до Західної України. Прийшов у Львівський радіокомітет і попросив дати йому послухати музику львівських композиторів. Серед запропонованих була моя Сюїта для струнного оркестру, яка йому дуже сподобалася. Сергій Параджанов мене знайшов і сказав: «Я делаю гениальний фильм, а ты должен написать гениальную музыку». Мені не сподобалася його поведінка — відразу на «ти»… Я не знав, як маю реагувати, хоча, думав, хтось інший на моєму місці був би щасливий, що сам Параджанов робить йому пропозицію. І я відмовився писати музику до цього фільму, надіслав Параджанову телеграму про це. Але Параджанов не відступив. Через два тижні знову приїхав до Львова, розмовляв зі мною вже іншим тоном, ми чудово поговорили, і відтоді стали друзями.

— Ваша «Мелодія ля-мінор», яку ви створили для фільму «Високий перевал», стала музичним бестселером. Як вам вдалося написати таку неймовірну музику?

— На це запитання я не можу відповісти. Вдалося. У мене є багато інших мелодій, але чомусь саме ця, як кажуть, «пішла». «Мелодію ля-мінор» я писав, коли подивився матеріал до фільму. Завдання було досить складне, бо фільм був антиукраїнський, але сам режисер просив мене музикою передати певний підтекст. Моя «Мелодія» годиться для будь-яких переживань — несправедливість, співчуття, надія… Після виходу фільму я зробив обробку цього твору ще й для скрипки.

— Чи були випадки смішних або курйозних моментів, пов’язні з «Мелодією»?

— Мені розповідали випадок, коли в одному ресторані у Херсоні під час якоїсь забави на березі моря, коли всі веселилися, танцювали, їли-пили, музиканти оркестру почали грати «Мелодію». Гості вмить затихли, ніхто не розмовляв, не пив і не жував. Усі слухали! Була тиша на всьому пляжі. Ще мені розповідали випадок, коли в одному ресторані після виконання моєї «Мелодії» якийсь кримінальний авторитет підійшов до скрипальки і запитав, що це за музика і хто її написав. Вона розповідає, що це такий композитор, був засуджений колись… «Наш человек», — сказав авторитет (сміється. — Г. Я.).

— Ви багато виступаєте і далі творите музику… Але у кожній роботі має бути час для відпочинку. Як любите відпочивати?

— Найбільше люблю ліс. Обожнюю збирати гриби і навіть добре знаюся на їх видах… І вмію їх готувати. Люблю море, річку… Коли там відпочиваю, багато плаваю. На байдарках проплавав багато річок в Україні.

— Людина, яка з вами йде по житті, — ваша підтримка, ваш друг, — допомагає у творчості чи створює такі умови, аби вам не заважати?

— Моя дружина Адріана мені і допомагає, і надихає. Готує гриби, але по гриби не ходить (сміється. — Г. Я.). У приготуванні грибів ми з дружиною маємо таке собі змагання, бо вона вважає, що я не дуже добре вмію це робити. Адріана — тележурналіст за фахом, довший час працювала на телебаченні. Але зараз займається проблемами медіакультури, захистила кандидатську і докторську дисертацію, професор столичного вузу, видала свою монографію на цю тему. Вона трошки музикант, бо вчилася гри на бандурі і фортепіано. Молодою співала в ансамблі. А потім зайнялася проблемами медіакультури. І зробила у цій професії значні успіхи…

Поєднання журналістської діяльності з музичними даними дало такий ефект: Адріана знайшла себе у науці культурології, яка зараз дуже популярна. Я, правда, можу їй іноді сказати, що люди, які не мають хисту до музики, йдуть у культурологію (сміється. — Г. Я.). Але вона не ображається, ми любимо обоє жартувати.

Галина Ярема