Ось і літо минуло. Уже й віджнивували. А ти, Фараоне, полетиш у вирій, чи, може, за­лишишся зі мною зимувати? - зверталася тітка Марія до бусля, що одиноко сидів на ясені.

Фото з мережі Інтернет

Жінка, відколи залишилася сама, то часто говорила з усією живністю, яка була в неї обійсті. Поговорить, і на душі легше, а цей лелека був їй як рідний. Марія вже й не пригадує, скільки ми­нуло часу, як він із своєю лелечихою облюбував місце на її хаті. Тоді пара довго літала над обійстям, а далі лелеки обережно спустися на дах, обстежили все і тоді заходи­лися будувати гніздо: дружно носили галузку за галузкою, травинку за травинкою. Сини, Андрій та Василько, дуже ра­діли їхній  появі, а згодом десь прочитали, що птахи відлітають зимувати аж до Єгипту, і нарекли бусла Фараоном.

 А птах і справді був таким: красивий, величний, гордий за своє сімейство, в якому кожен рік з’являлося двійко-трійко лелечат, яких він оберігав, поважно стоячи на сторожі свого гнізда.

 Хлопці кожен день набирали в миску якогось наїдку і кликали сусіду-бусла на обід,  але він тільки гордовито поглядав у небо. А одного ранку  Марія побачила, що лелека походжає по подвір'ю. Обе­режно підійшов до миски, яку йому приготували діти,  і почав їсти. Вона, щоб не сполохати птаха, тихенько покликала синів. Їхній радості не було меж. І з того дня, з ранньої весни до осені, щось смачненьке завжди чекало Фараона в його мисці. А він віддячував ро­дині веселим пісенним клекотом. Марії здавалося, що ту  його пісню вона виокремила б із сотні інших.

Та виросли сини, порозліта­лися по світах, і тепер рідко збиралися до материнської хати. Але не забував дороги до свого гнізда Фараон. Кожної весни він радував Марію своїм клекотом.

- Добре тобі, Фараоне. Ти разом зі своїми дітьми летиш у вирій. Стежиш за ним, бачиш, чи живі-здорові, можеш, коли потрібно, підставити своє крило. А мої лелеча та десь самі: що вони роблять, як їм ведеться, де це бідній матері знати, - не раз говорила жінка до свого сусіда.

Якось ранньою весною Марія все подивлялася в небо, чекала гостя з далеких країв. Уже бачила, що повертали лелеки до інших гнізд, а Фараона щось не видно. Затужила жінка, вже й про недобре подумала. Та одного ранку почула знадвору клекіт, але був він якийсь невеселий, ніби обірвана пісня. Марія вибігла на подвір’я.

- Прилетів! А я вже зачекалася. Зморила тебе дорога?

І тут жінка помітила, що лелека одиноко стоїть на краю хати такий змучений, що аж крила опущені.

- А де ж твоя подруга, Фара­оне? Загубив при перельоті?- запитала Марія. І їй здалося, що лелека схвально закивав головою. І весь сум, туга пташина передалися жінці. Скупі сльози скотилися по обличчю.

Проходив день, другий, тиждень, а Фараон не сідав у своє гніздо, видно не  миле воно йому було без подруги. Тоді  Марія, дивлячись на це, вирішила

«квартирну» проблему по-своєму. Вона покликала сусіда Ми­колу, щоб той зрізав  верхівку ясена, що ріс недалеко від  хати,  й положив там колесо. Хай птах обживається по-новому. Бусел спочатку недовірливо опустив­ся на колесо, тоді вже більш упевнено обійшов його, а далі знявся і полетів. Марія стриво­жилась: а чи не образився Фараон на неї. Та  коли побачи­ла, що птах повертається з гілочками у дзьобі, повеселіла. І в лелеки настрій теж поліпшив­ся, пісня веселішою стала: за роботою ніколи було тужити. Так  і жили вони поодинці: тітка Марія в хаті, Фараон - на колесі.

Вечірня прохолода все більше нагадувала, що вже осінь вступає у свої права. Кру­тили в небі ключі перелітні птахи, а Фараон, і усього було видно, до відльоту і не збирав­ся. Він якось байдуже дивився в небо, а все частіше спускав­ся на подвір'я  і статечно поход­жав. А коли лелеки, які готува­лися до відльоту дружно знялися в небо і полетіли, з грудей птаха вирвався якийсь стогін: ні, він не полетить у той край, де вічне літо, а за­лишиться тут, де вперше змахнув крильцями, заспівав свою простеньку пісню.

Допоки було тепло, Фараон жив на ясені, а почалися приморозки, то вже йшов ночувати у хлів. Вдень він здіймав­ся в небо, робив кілька кругів над хатою і повертався назад. Подвір'ям походжав як госпо­дар. Бувало, пес Шарик за ніч порозтягує речі по двору, то Фараон вранці ходить та й збирає їх до купи, а тоді ще й покарає собаку: клюне його своїм великим дзьобом, мов­ляв, порядок повинен бути. А ще Фараон приносив Марії по­шту. Тільки поштарка покладе газету, він гордо підходив до воріт, акуратно брав її дзьобом і ніс на поріг.

Якось Марія побачила, що ле­лека несе конверт. Це був лист від молодшого сина Андрія, який давненько не присилав звістки з далекої Якутії. Писав, що мати може порадіти, адже вже має внучку. Та лікарі порадили змінити місце проживання, бо дуже хворіє дитина. Отже нехай чекає гостей. Зраділа Ма­рія цій звістці: ось і її син повер­неться додому з того далекого вирію, може, залишиться тут назавжди, як Фараон залишив­ся, і щастя повернеться в її дім.

Одного ранку, а було це на­провесні, біля воріт зупинилася машина. Із неї вийшли чо­ловік і жінка з дитиною на ру­ках. Птах перший побачив і голосним клекотом  спові­стив Марію, мовляв,  зустрічай.

- Фараоне, це ти? Боже, як довго тебе не бачив, - говорив Андрій, обнімаючи матір і од­ночасно розмовляючи з птахом, а той від радості аж зак­ружляв у танку. Марія обереж­но взяла внучку на руки, при­горнула міцно до себе, і вже кожен ранок розповідала лелеці, яка ясочка її мила внучка.

А Фараон чомусь засумував. Може, він згадав свою лелечу родину, свою вірну подругу, своїх дитинчат, яких навчав мудрій науці життя. Одного ранку він розбудив усіх голосним клекотом, далі змахнув крильми, покружляв над обій­стям, над осиротілим гніздом,  і більше не повертався ні весною, ні влітку, ні восени.