Село Стара Жадова, що на Сторожинеччині, де проживає 4300 мешканців, складається з декількох хуторів. Америка – найвіддаленіший і найменш заселений. 

"Ми не ті американці, що за океаном"

Із центральної асфальтованої дороги звертаємо на звивисту шутровану. Зупиняємося біля однієї хатини на горбочку. На подвір’ї бігають дві собачки, голосно гавкають. "Не бійтеся, вони не кусають", – з дверей виглядає літня жінка, запрошує зайти. Пояснюю, що шукаємо хутір Америка. "Це ще хутір Майдан. Проїдете дві хати, а потім вже буде дорога на Америку, – махає рукою Галина ЙОВЖЕНКО. – Я прожила тут 55 років".

– А хтось ще живе в тій Америці? – цікавлюся. 

– Є там люди, є. І Леонтінка, і Кошацькі, і Шевчукевичка. Під лісом –Тарнавська живе, – згадує жінка. – Якщо підніметеся на саму гору, де раніше був монастир, то там мешкає Арця. Це вже кінець Америки. Вона вам всьо-всьо розкаже. Колись на тому хуторі мешкало багато людей. А зараз багато хат стоять порожні. Чула, що одну купив міліціонер із Чернівців, дуже гарно її зробив. Приїжджає туди із сім’єю відпочивати, як на дачу. 

Дорога круто піднімається вгору і впирається в гарний будинок, біля якого стоять чоловік і жінка років 45-ти. "Я прийшла сюди за невістку, коли вийшла заміж за Миколу, – усміхається пані Люда. –У цій хаті мешкали покійні батьки чоловіка. Ми її привели до ладу і вирішили тут оселитися. Але ви краще поговоріть із нашими літніми сусідами, вони більше знають".

Двері до невеличкої хатини відчинені, але там нікого немає. Заглядаю до стодоли, на город – ні душі. Через паркан бачу двох жінок, що йдуть зарослою стежкою мимо струмка. "Я живу в цій хаті. Вийшла на хвильку до сусідки", – каже 69-літня Леонтина ТРОЯНОВСЬКА. "А хату чому не зачиняєте?", – запитую. "Та хто там зайде, та немає що красти , – зауважує жінка. – У нас ніхто не зачиняє хат, бо всі одне одного добре знають. А ви звідки приїхали?".

– Із Чернівців, – кажу. – Хотіли подивитися, як живуть американці. 

– Та ми не ті американці, що за океаном, а старожадівські, – сміється 69-літня Ольга ПУЮ. – Мене деколи називають "американкою". Але я з того сміюся. Хоча мені приємно таке чути. Я все життя прожила на цьому хуторі. Тут минуло моє дитинство, до школи ходила по глибоких снігах, заміж вийшла. Маю дев’ятеро дітей. Троє побудувалися на он тій горі. 

"Внук почав будуватися"

– Чому ваш хутір назвали Америкою?

– Старі люди говорили, що ще до війни місцеві їхали на роботу до Америки, – пояснює пані Ольга. – Декотрі заробили трохи грошей і вернулися назад. Вони хотіли зробити свою Америку. Оселилися тут, бо було багато землі та лісів. Збудували багато хат, були великі сім’ї. А потім старі люди повмирали, молоді пороз’їжджалися по світах. Та останніми роками деякі повертаються жити сюди. Я працювала в Чернівцях швачкою, отримала квартиру. Коли чоловік помер, продала її і переїхала до маминої хати. 

– Живемо в Америці, але дуже тяжко працюємо, – каже пані Леонтина. – Тримаємо господарку: город, корову, свині, кури. Літом тут добре: природа гарна, чисте повітря, в лісі – гриби, ягоди. А коли дощі, сніги – то важче. Потопи часто бувають, у хатах вода стоїть. До ближнього магазину - три кілометри. Беремо по мішку борошна, цукру, макаронів. Ми до всього звикли. Маю трьох доньок. Одна живе недалеко – у Старій Жадові, а дві – в Греції. Внук біля мене почав будуватися. Буду доживати тут віку,бо кращого місця для мене немає. 

До нас підходить соціальний працівник Ольга СОРОЦЬКА. "Навідувалася до своєї підопічної 89-літньої Минодори Зимбович, що живе на горі. Принесла їй хліб, ліки, 10 відер води з криниці дістала, – розповідає. – Йшла пішки вісім кілометрів. Опікуюся десятьма самотніми престарілими. Допомагаю по господарству, купую продукти, оформляю субсидії. Уже 30 років на цій роботі".

"Знаю і жіночу, і чоловічу роботу"

Їдемо далі. Дорогою надибуємо занедбані покинуті оселі, де ніхто не живе. Проте на деяких подвір’ях бігають діти, на дахах видніються супутникові тарілки. На вершечку гори жінка складає сіно в копиці. Здалеку приглядається до нас. "Ми до вас у гості!" – кричу, перелізаючи через обору. "Я люблю гостей", – усміхається жінка, кладе вила, обнімає мене, цілує. 

– У мене рідкісне ім’я – Артемізія, що означає полин, а прізвище Фальоса, – розповідає. – Маю 77 років. Живу тут із 1990-го. Моя хата крайня в Америці – далі вже нічого немає. Знаю і жіночу, і чоловічу роботу. Тримаю корову, дві телички, козу, курей. Дикі кабани дуже порили мій город. Прибігають олені, дикі кізочки. Ходжу до лісу по гриби, суниці, малину, ожину. Палю дровами, є електрика, телевізор, але не маю часу його дивитися. Продукти привозить племінник. Колись на цьому хуторі мешкали заможні шляхтичі, дуже гарно одягалися. Називали їх "американцями". Парубок з хутора не міг оженитися на дівчині із села, бо таке засуджували. Всі працювали на землі. А коли створили колгосп, землю забрали, не було де худобу пасти. То люди почали покидати свої хати. Але зараз вже повертаються. Ось там, через дорогу, оселилося дві молоді сім’ї з дітьми. 

Хатина 78-літньої Ірини Тарнавської заховалася серед лісу – ледь добралися до неї. Почувши собачий гавкіт, до воріт вийшла жінка у квітчастому халаті. 

– Я пропрацювала в місцевій школі понад 30 років, викладала українську мову та літературу, – розповідає пані Ірина. – Народила чотирьох дітей. Зі мною живе старший син. Поселилася тут понад 20 років тому. Навіть не уявляла, що буду жити в лісі. Колись у мене була астма, то я вилікувала її цим чистим повітрям. Скільки просила зробити хоча б якусь дорогу, та все дарма. Якось захворіла взимку, то трактором везли до лікарні. Моя господарка – кури, три собаки, коти, город, садок. Ні корову, ні свиню вже не тримаю. Гадюк багато, але ми з ними дружимо. Ми їх не чіпаємо, а вони нас. 

Пані Ірина запрошує на подвір’я, де рясно цвітуть чорнобривці. На городі теж багато квітів, лікарських трав. "Дуже люблю квіти, – зізналася жінка. –З лікарських трав, меду, прополісу роблю бальзами від бронхіту, астми. Люди часто замовляють. Люблю читати, збирати гриби. Лисичками можна лікувати рак. Треба їх добре висушити, перемолоти і вживати вранці та ввечері по чайній ложечці, запиваючи теплою водичкою".

Залишаємо хутір із думкою, що тут проживають гостинні, працьовиті "американці"…