Думаєте, це запитання – чергова штучка, аби зацікавити читача? А от і ні, й зараз я це доведу. А розпочнемо, звичайно ж, із її величності картоплі. Це сьогодні ми не уявляємо дня без цього продукту, але ж наші предки обходилися без нього, як мінімум - аж до 18 століття! Навіть не уявляю, що вони їли, бідолахи... Про сьогоднішню популярність цього коренеплоду на наших теренах свідчить розмаїття назв.

Окрім, так би мовити, офіційної, словникової назви «картопля», що, найімовірніше, походить від італійського «tartufo» (а це не що-небудь, а отой знаменитий дорогущий гриб), у нас побутують ще й такі: «бу́льба», «бараболя», «крумплі», «ґрул'і», «барабу́рка», «бори́шка», «бу́рка», гадабу́рка», «мандибу́рка»,«рі́па», «бандерка», «банц», «бараболь», «барбулька», «барабана», «барабеля», «біб», «бобик», «бублюх», «бульба», «бульбах», «карто́па», «картух», «картохлі». Сама підтверджую побутування назви «картохлі».

Цього літа випала нагода зустрітися із родичкою з далекої Канади - жінка народжена вже там і не дуже добре знає українську, бо спілкувалася нею лише з батьками вдома, а потім вийшла заміж за канадця, й у своїй сім'ї розмовляла вже виключно англійською, поступово забуваючи мову батьків. Так от, з численною з родиною зі села (що теж не дуже в англійській) наша канадка все ж намагалася порозумітися за допомогою мінімального набору слів, які залишилися у її пам’яті, й того, що вивчила з дисків уже перед вильотом на історичну батьківщину. Тож під час неквапних спогадів про родичів – мертвих, живих і ненароджених – гостю частували вечерею. Й на запитання, чи буде вона їсти картоплю, отримали лише нерозуміючий погляд. А тоді всією родиною гуртом почали називати всі знані в українській лексиці назви цього популярного в Україні продукту.

Аж поки найстарша, майже 90-річна бабуся перепитала: «Питають, чи хочете картохлів?» Ось тут нарешті минула розгубленість нашої гості й вона радісно підтвердила: «О, картохлі! То дуже смачно, то є дуже файно, моя мама дуже любила картохлі, і я їх дуже люблю!» Далі ж було детальне розпитування й радість від того, що й у Канаді їдять «картохлі», більше того, там є види, не поширені у нас, наприклад, рожева картопля, де рожевою є не тільки шкірка, а й серединка, тому пюре має вигляд збитої полуниці.

Фото з мережі Інтернет

Але повернімося, так би мовити, до витоків, тобто до коріння, чи то пак – коренеплодів. Батьківщина цієї рослини – Південна Америка, де й нині картопля непогано почуває себе навіть у якості дикоростучої. Вчені підрахували, що вік цієї культури – не менше 13 тисяч років(!) Уперше «приручили» рослину в Перу і Болівії десь між між 8000 і 5000 до нашої ери. А після відкриття Америки іспанські моряки в другій половині 16 століття завезли картоплю в Європу. З Іспанії вона потрапила до Італії, де замість перуанського «паппа» її почали називати «тартуффолі»; ось так поволі, але наполегливо ця рослина й почала підкоряти Європу. Та спочатку ніхто не сприймав її як харчовий продукт – місцева аристократія милувалася дрібним цвітом та темно-зеленим листям у своїх садах, французькі мадами та мамзелі прикрашали квітами сукні й навіть вплітали у пишні зачіски разом із пробірочками з водою, аби до завершення балу прикраси не в’янули – і не більше. Церква пробувала переконати прихожан, що картопля шкідлива для їхнього організму, й була недалека від істини, адже в їжу спершу почали використовувати наземні зелені бульбочки – гіркі і у великих кількостях отруйні. Тогочасні медики запримітили лікувальні властивості рослини: наприклад, розрізаний і прикладений до опіку коренеплід допомагав значно краще за інші засоби. Але лише нестача продуктів під час численних воєн, що рясно спалахували в Європі, змусила німецьких селян (а хто б сумнівався у практичності цього народу!) пильніше глянути, так би мовити, в корінь - на великі бульби - й спробувати застосувати їх на кухні.

І ось тут нарешті починається найцікавіше для нас! Далекого 1 квітня 1683 року цісар Священної Римської імперії Леопольд I уклав з королем Речі Посполитої Яном III Собеським військовий союз проти Османської імперії. Ним було передбачено, що у разі небезпеки для Відня чи Кракова союзники мали прийти одне одному на допомогу. А вже 15 липня того ж року чисельна армія османів обложила Відень. Місто стійко тримало оборону впродовж липня і серпня 1683 року, але кількість його захисників невпинно зменшувалася, запанував голод і хвороби. Тож 29 липня польський король Ян ІІІ Собеський  із 27 тисячами коронних військ, серед яких були й козацькі полки, вирушив із Кракова на допомогу союзникам.

Польський король Ян ІІІ Собеський. Фото картини в Олеському замку - надане авторкою

12 вересня відбулася вирішальна битва під Віднем, де об’єднане військо на чолі зі Собеським здобуло перемогу. Відень є, а де ж зв'язок із картоплею, кавою та Олеськом, спитаєте ви? Все дуже просто: один із найкращих польських вінценосців - герой Відня, Парканів та інших битв Ян ІІІ Собеський - уродженець нашого Олеського замку, син магната Якова Собеського та спольщеної русинки Софії Теофіли з роду Даниловичів. Кажуть, що хлоп'я народилося під час страшної грози, й коли повитуха поклала його на чорний мармуровий стіл в Олеську, вдарив грім – і стіл тріснув, а баба оглухла. Тож не забарилося пророцтво – новонароджений стане великою людиною, що й справдилося. Дитинство ж майбутнього короля Польщі, а за сумісництвом і Великого князя Литовського, Руського, Пруського, Мазовецького, Жмудського, Інфляндського, Смоленського, Сіверського і Чернігівського минуло в замку у Жовкві.

Битва під Віднем на полотні Мартіна Альтомонте. 

Так от, після переможної битви під Віднем 1683 року (хто буде у замку в Олеську, то зможе детально роздивитися батальну сцену з цієї битви, зображену на величезному (8 м 6 см Х 8 м 13 см) однойменному полотні Мартіна Альтомонте; а в Золочівському замку експонується ще більша за розмірами (7 м 90 см Х 8 м 80 см) картина того ж королівського живописця – «Битва під Парканами») король уперше спробував страву з картоплі, яка йому припала до смаку. Тож коханій дружині із Відня, окрім чотирьох сотень валок з цяцьками, сувенірами та іншими трофеями, прислав найдорогоцінніше - мішок картоплі - й наказав посадити її при королівській резиденції у Вільянові. Садівники почали ревно виконувати королівський наказ, й дуже скоро клумби із цією рослиною з’явилися й в інших королівських резиденціях. Ймовірно, що трохи згодом картопля переселилася й на овочеві клумби українських палаців Олеська, Жовкви, Золочева, Поморян, котрі Ян ІІІ любив не менше за польські. Можна багато сперечатися, наскільки добрим чи ні було його правління для тогочасних українських земель, бо ж і у війні проти Хмельницького він брав участь, й потім поділив українські землі, з Московською державою, заключивши вимушений  «Вічний мир», але й Османська імперія ослабла саме завдяки Яну ІІІ, тож численні набіги її військ на наші землі нарешті припинилися. Вагоме досягнення, правда ж? Так вважав і польський астроном Ян Гевелій, називаючи сузір’я із 28 зірок, яке видно неозброєним оком у найяскравішій частині Чумацького Шляху, «Щит Собеського».

Кава по-віденськи. Фото з мережі Інтернет

А тепер черга кави. Бо ж не дарма битву під Віднем називають ще й «кавовою». У 1640 році в селі Кульчиці Руського воєводства (неподалік Самбора на Львівщині) народився Юрій Франц Кульчицький. І, може, прожив би чолов’яга звичайне непомітне життя, якби (за однією із версій його біографів) не пішов у військо та не потрапив у полон до османів. А вже там вивчив декілька мов - османську, угорську, сербську, румунську і німецьку – й навчився пити, а головне варити смачну каву. Трохи згодом, збагатившись на перекладацтві, відкрив власну торговельну компанію у Відні, але потім закинув цю справу й став надвірним австрійським кур'єром між Габсбурзькою монархією та Османською імперією. А тут якраз й османи зі своєю облогою Відня впали, як сніг на голову. Й коли вже міська влада була готова здатися, керівник оборони Рюдиґер Штаремберг доручив Юрію Кульчинському передати одного з численних листів-прохань про допомогу (всі листи до того губилися дорогою разом із посланцями) до австрійського імператора Леопольда І та князя Лотаринзького Карла. Кульчицький, переодягнутий під османця, разом із товаришем Михайловичем подався просто в османський табір. Лист до європейських можновладців було доставлено, й допомога надійшла вчасно. Після битви під Віднем Юрій Кульчинський став одним із її героїв й разом із іншими винагородами (грошима, будинком, титулом цісарського товмача та срібною медаллю) отримав ще й 300 мішків кави, що привезли зі собою османи. Й аби те добро не пропало, заснував у Відні кав'ярню «Під синьою пляшкою», де каву подавали за особливим рецептом, який тепер відомий як «віденська кава». А щоб привабити покупців, почав експериментувати, додаючи в каву, мед, цукор, молоко, та подавав її власноруч, переодягнутий в османський одяг. Саме так, в османському одязі й із горнятком на таці, Юрій Кульчицький відтворений у пам’ятнику, відкритому з нагоди ювілею перемоги у Відні в 1883 році на розі вулиць, одна з яких носить його ім’я.

Відень: Юрій Кульчицький  у пам’ятнику

І що ж у підсумку? Все дуже просто, від ходи історії саме таким шляхом ми із вами маємо романтичну юність біля багаття, де запікалася найсмачніша в житті картоплина, запашну каву й цікаву книжку у дощовий день і вічні цінності, як от полотна Альтомонте й багатьох інших відомих живописців у колисці Яна ІІІ Собеського в Олеську та Золочеві.

Фото з мережі Інтернет