Я повільно спускаюся по слизьких сходах, побоюючись впасти. Пакети в обох руках для рівноваги, хоча з більшою радістю я б тримався за поручні, але до них туляться торговці всякої дурницею і жебраки. Натовп обтікає мене з усіх боків, як річка раптову перешкоду. Я боюся, що хтось із тих, хто поспішає на вже ось-ось від’їжджаючу маршрутку відпихне мене з дороги, і намагаюся йти як можна ближче до краю.

- Подайте копійчину за-заради Христа! Благослови вас Бог! Дякуємо! Дай Господь здоров'я ... Подайте на прожиток! Чоловік, чоловік! У-у! Жаднюга...

Я пирхаю: звичайно, «копієчку», звичайно, «на прожиток»!

 - Рукавиці, купіть рукавиці! - у торговки дивно гучний і неприємний голос, але я роблю вигляд, що не чую.

- Візьміть кошеня, - на тлі інших пропозиція звучить настільки незвично тихо і невпевнено, що я проти волі зупиняюся і дивлюся на продавця кошенятка, чия цікава мордочка визирає з-за пазухи.

- Візьміть, воно хороше, - хлопчисько зніяковіло переминається з ноги на ногу. Він виглядає прибульцем з початку дев'яностих у своїй старій0 куртці з дуже витертим хутряним коміром, рукавами занадто широкими для його тонких зап'ясть, мішкуваті джинси невизначеного кольору і безглузда шапка.

- Почім продаєш? - для чогось цікавлюся я, напевно, несвідомо хочу пропустити наступну хвилю пасажирів, що загрожує знести мене зі свого шляху.

- Я того, - хлопчисько мнеться і  дивиться на мене сумними зеленими очима, - в добрі руки віддати хочу, просто так.

Повз пробігає якийсь молодий чоловік, на ходу жуючи шаурму. Мій співрозмовник стежить за ним очима і мимоволі ковтає. Гострий кадик на тонкій підліткової шиї смикається, і я розумію, що хлопчисько банально голодний. Скільки йому років, так відразу не скажеш, я б дав від чотирнадцяти до сімнадцяти, але сімнадцять, напевно, перебір. Хоча очі дорослі.

- В добрі руки, кажеш? - Я дивлюся тепер на кошеня, на його незрозумілого кольору морду і раптово погоджуюся:

 - Мабуть, я б взяв, але ...

- Але? - хлопчик намагається заглянути мені в очі.

 - Є дві проблеми. Мені ось прямо зараз його нікуди посадити. Руки, як бачиш, зайняті, а друга - це те, що вдома у мене для кошеняти немає взагалі нічого. Потрібно б відразу зайти в магазин за кормом і іншими потрібними речами.

- Шкода, - він сумнішає, але все ще дивиться з надією.

- Я живу он у тому будинку, - витягую підборіддя в бік висотки за торговим центром. - Якщо допоможеш донести цей скарб і закупитися в Зоомагії...

Він вагається. Сторонній мужик запрошує додому. Напевно, тільки зовсім відморожений хлопець не побоявся б піти проти ночі в гості до незнайомця.

- Мене звуть Микола Ярославович. Можу показати паспорт, а ти, якщо хочеш, подзвони батькам, скажи, куди йдеш. А то думаєш, що я маніяк якийсь напевно.

 - Я, - він затинається, потім договорює скоромовкою: - я не боюся, не схожі ви на маніяка.

 - Багато ти їх бачив, - бурчу я і починаю спускатися. - Злі дядьки можуть виглядати сущими ангелами.

- Те, що ви не ангел, я бачу, але і на мерзотника не тягнете. Погана людина не стала би кошеня брати.

 Я не став розчаровувати хлопчину, що заради своїх цілей будь-яка мерзота може прикинутися ким завгодно. Зоомагазин дуже вдало розташовувався на першому поверсі торгового центру.

- Дівчино, - я зупиняю консультантку, що проходить повз, - допоможіть нам, будь ласка, підібрати все необхідне для ось цього звіра. «Звір» при яскравому світлі люмінесцентних ламп виглядає ще гірше, ніж в переході: під брудом і не зрозумієш якого кольору його шерсть.

Шампунь від бліх - перше, що приносить дівчина, потім йдуть якісь краплі, таблетки, мисочки, лоток, мішок з наповнювачем, і під кінець вона намагається запропонувати найдешевший корм. Доводиться ввічливо відмовитися і попросити спеціальний для кошенят.

- Вам би його ветеринару показати, - вимовляє дівчина, - Але, на жаль, у нашого чергового сьогодні вихідний.

Я мовчу. Ветеринар у мене живе за стіною. Навряд чи вона відмовить в консультації сусідові. Ми повільно йдемо по зледенілому тротуару, через арку до єдиного під'їзду висотки.

 - Доброго вечора, Миколо Ярославовичу, - вітає мене консьєрж. У всіх в під'їздах зазвичай сидять на вахті або бабусі - божі кульбабки, або меткі дівчата з різного зарубіжжя, а у нас виняток - відставний майор, якому нудно вдома.

- Здрастуйте, Володимире Степановичу. Я тут вихованцем розжився, - пояснюю я і показую на кошеня в руках хлопця, - цей юнак люб'язно погодився допомогти донести.

- Добре діло, - схвалює консьєрж і посміхається. - Давно пора.

Поки ми піднімаємося на ліфті на двадцять другий поверх, я все думаю, що мав на увазі відставний майор, чомусь здається, що він вклав у свої слова набагато більше, ніж я почув. Я відкриваю двері ключами, потім повертаюся до напружено застиглого хлопчика:

- Подзвони-но в сусідню квартиру.

- Навіщо?

- Там живе чудова лікарка, що лікує тварин. Інна Василівна.

В мою порожню квартиру заходимо вже втрьох. Інна відразу ж починає воркувати з кошеням, хлопчик, імені якого я так і не запитав, крутиться поруч, а я вирушаю ставити чайник.

- Це чудовисько потрібно терміново помити, - Інна заглядає в кухню, де я чаклую над вечерею.

-Ванна в вашому розпорядженні.

- Я б і дитину помила, - говорить вона пошепки, - де ти його підібрав?

- Кошеня віддавав в добрі руки, - зізнаюся я.

- Так, звичайно, кошеня,- вона йде, тому що продовжувати не має сенсу - предмет розмови вже маячить в коридорі.

- Ви там довго не затримуйтеся, - кричу я, - хвилин через двадцять буде готова вечеря.

З ванної чуються приглушені голоси, іноді сміх і обурені вигуки. Напевно, кошеняті не дуже припала до душі ідея його викупати. Через півгодини з'ясовується, що я став власником страшненького котика з незрозумілого кольору плямами на майже білій шкурі.

 - Який красень! - Інна чеше йому за вушком, а нагодоване чудовисько блаженно мружиться і збирається, здається, заснути на її руках. - Як назвеш?

Я тисну плечима:

- Кіт?

- Ні-ні, так не можна. Треба ім'я гарне придумати, - заперечує Інна.

- Сашко, може ти допоможеш?

Мені стає трохи прикро, що ім'я самого хлопчика я дізнаюся останнім.

- Маркіз? Барон? Граф? - пропонує він чомусь суцільно титули аристократів.

На Бароні кошеня смикає вухом, я повторюю: - Барон? - ніякої реакції.

- Рон? Кошеня витріщає на мене круглі блакитні очі і позіхає.

- Значить, Рон, - радіє жінка. - Щасливчик, ти, Рон. Де ти його підібрав хоч?

Саша щось мимрить і ніяковіє.

- Що? - перепитує Інна і хмуриться.

- Теплотраса, ну... я там іноді гуляю.

Я ледь не ошпарююсь окропом, від несподіванки смикнувшись, а Саша вже заглядає в очі:

- А, може бути, ви і інших візьмете? Будь ласка…

Інна сидить на табуретці, затиснувши долоні між колін, і розгойдується з боку в бік.

- Колю, - нарешті, видає вона щось зв'язне. - Візьми на час, га? Я їм знайду господарів. Обов'язково.

- Мене пробиває на сміх, і я махаю рукою: несіть!

- Підемо швидше, поки він не передумав, - Інна тягне хлопця в сторону прихожої.

Майже відразу грюкають вхідні двері, пішли. Я мию посуд, дивлюся на тремтячі лапи Рона і не знаю, що робити далі. У пориві м'якосердя зробив добру справу, а потім? Що потім? Вони повертаються через годину, брудні, не гірше кошенят, яких принесли в великий картонній коробці. Дивлячись як Інна дивиться на тих кошенят у мене виникає питання: скільки б у них в квартирі було тварин, якби не алергія її чоловіка?

Знову з ванної чується плескіт і сміх, помити п'ятьох кошенят складніше, ніж одного. Але і веселіше, звичайно ж.

 - Сашо, вибач, але час вже близько десятої вечора. Тебе рідні не шукатимуть? Він відразу знічується, посмішка сповзає з лиця, як акварельний фарба з паперу під дощем.

 - Ні, - тихо каже він, але йде в передпокій.

 - У нього мати і вітчим в запої, - тихо каже Іннна. - Йому нікуди йти.

- Сашко, - гукаю я, - йди-но сюди.

Він повертається, притискаючи до себе вже зняту з вішалки блякло-коричневу куртку.

- Значить, слухай сюди, - я намагаюся підібрати слова, щоб не образити, чи не здатися добреньким або не дай бог, благодійником.

 - Я зазвичай затримуюся дуже довго на роботі, а тут коти...

 - І кішки, - Інна робить великі очі, мабуть, я дуже серйозно почав.

 - Так, - хмикаю я, - і кішки, звичайно. Тому потрібен хтось, хто буде за ними доглядати.

- Так-так, - підхоплює Інна, - вони ще дуже маленькі, їм треба їсти по годинах.

- Лотки прибирати, та й взагалі привчати до порядку, - продовжую я. - Ти міг би цим зайнятися?

- Я? - він здивований і не вірить в таку щедру пропозицію.

 - Якщо, звичайно, це не завадить тобі вчитися.

 - Зараз же канікули, - махає він рукою. - Я можу. Так. Дякую!

 - Гаразд, ти зараз куди зібрався в мокрій куртці?

Він знизує плечима, мовляв, дійду. У перший раз чи що?

- Іди в кімнату. Я постелю тобі на дивані, а завтра вирішимо, що робити далі, - кажу я і першим відкриваю двері, щоб знайти в шафі щось, що могло б підійти Сашкові за розміром.

За спиною Ірина щось тихо говорить Сашку, я навіть здогадуюся, що. Просто пояснює, як вийшло, що пристойний п'ятдесятирічний чоловік живе один і чому в шафі зберігаються підліткові речі. Мені вже майже не боляче, надто давно загинули дружина і син, гострота втрати згладилася. А речі... Спочатку просто не міг викинути, потім... Теж не міг. І ось, стали в нагоді.

- Дякую, - каже хлопчина, ніяково приймаючи стопку одягу.

- До речі, завтра можна ялинку прикрасити, якщо захочеш, - пропоную я несподівано навіть для самого себе. - Новий Рік же скоро.

- Хочу, - шепоче він і йде у ванну, а мені здається, що я помічаю, як наливаються вологою його очі.

- Я йому потім запропоную підробляти в клініці, може бути, потім і на ветлікаря вивчиться, у нього є задатки, - каже Інна і прощається.

Я закриваю за нею двері, відганяючи табун кошенят від порогу, і чомусь відчуваю себе Дідом Морозом.

Софія Куцло