Малочисельна похоронна процесія повільно наближалася до так званого старого кладовища у Млинові. Ніхто не ридав і рук до небес не заламував. Ніхто з млинівчан не здогадувався, кого це відспівують - про покійника ніхто не знав і не чув. 

– Мабуть, відійшов за земні обрії хтось із літніх і самотніх, – припускали перехожі.

Звісно, вони, не здогадувалися, що в труні людина, яка лише за скорботним збігом обставин знайшла вічний спочинок у Млинові. І в останню земну дорогу проводжала покійника колишня невістка та двоє її дітей.

У труні лежало тіло чоловіка, який нещодавно відсвяткував шістдесятий день народження…

***

Млинівчанка вийшла заміж за уродженця сусідньої області. Мешкали в будинку її батьків.  Подружжя народило двох донечок. Здавалося, живи і насолоджуйся білим світом. Однак, як це часто буває, голова сім’ї не шукав втіхи у малюках і сімейному благополуччі – у нього з’явилися інші хобі. Як і можна було передбачити, над подружжям  згущувалися хмари розбрату.

Саме в цей час чоловік потрапив у місця позбавлення волі. Щоб полегшити синову долю, його батько в сусідній області продав будинок, а мама подалася на заробітки за кордон.

Через життєву прикрість згодом батько також потрапив у в’язницю. Поки перебував за ґратами, то  син вийшов на волю. Вгамувавши багаторічну розлуку з рідним краєм і ріднею, чоловік згодом приїхав до дружини і дітей у Млинів, але не для того, аби розділити радість, а повідомити про іншу жінку, з якою планував створити оазу родинного щастя.  Млинівчанка без вагань і докорів, так би мовити, благословила його на новий шлюб.

"Батьку, шукай іншого кутка!"

За кошти  матері-заробітчанки колишній млинівчанин придбав крутий двоповерховий особняк і поселився там зі своєю новою дружиною. Жили не бідно. За італійські дотації придбав транспорт, шикарне начиння в господарство. Але сімейній ідилії завадило повернення батька з місць позбавлення волі. Син без будь-яких дипломатичних вивертів попередив: «Поживи, батьку, тиждень-другий, а потім шукай собі кутка в іншому місці». І навіть не згадав, що заради нього батько продав добротну хату.

Власне, чоловік і сам розумів, що потрапив у життєву пастку: у сина місця йому не знайдеться, а дружина завбачливо розірвала шлюб, допоки він відбував покарання. 

Від безвиході чоловік зателефонував колишній невістці. Ні, не для того, щоб шукати в неї підтримки чи притулку, а просто поцікавився життям своїх онучок, які були вже дорослі, їм йшов 21-й рік. А вже в ході розмови мимоволі розповів про той глухий кут, у якому опинився. Невістка, хоч і колишня,  запропонувала переїхати мешкати до неї. Тим паче, дітям буде корисне спілкування з дідусем.

Отак і з’явився в домогосподарстві родич-квартирант. Роботи не цурався, допомагав, чим міг. Щоправда, любив інколи чарочку хильнути, але особливо не зловживав і жодних проблем ні в сім’ї, ні в стосунках із сусідами не створював.

Як розмотували печальний вузол

Через кілька тижнів якось зізнався, що хоче поїхати на малу батьківщину. Не приховував, що не хоче нікому бути тягарем, створювати родинний дискомфорт. На жодні запевнення внучок, що з ним усім в хаті комфортно, лише посміхався, але від наміру поїхати не відмовився. Отож одного ранку попрощався з хатніми і подався на автостанцію.

А через деякий час із сусідньої області в Млинів надійшла тривожна звістка: дідусь важко хворий. Двічі прооперований перебуває в реанімації онковідділення, а син письмово відмовився доглядати та витрачатися на важкохворого батька. Тож поїхала до дідуся одна з онучок та кілька днів виходжувала дідуся, а її сестра тим часом у відповідному міністерстві в Києві «вибивала» безкоштовну хіміотерапію.

– Ой леле, як же хочеться жити! Дівчатка, врятуйте мене! –  донедавна ще дужий і міцний чолов’яга, – благав дідо своїх онучок після піврічного перебування у хоспісі.

І знову операційний стіл…. І знову цілодобове чергування внучок, яким лише по 20 років. І знову безкінечний пошук донорів та препаратів крові. І знову моторошне дзижчання медичних приладів, датчиків, дротиків. І знову самостійне промивання дідових ран. І чекання…

І так сім пекельних днів. А далі – небуття. Вічність… А син так і не приїхав. Навіть не зателефонував… Не захотів попрощатися з батьком, хоча той чекав до останньої миті...

У сина, зрозуміло, не виникло бажання поховати батька, тому цей печальний тягар також ліг на плечі онучок та екс-невістки.

 Законів людяності ніхто не відміняв

Відтак на кладовищі у Млинові виросла ще одна могила. Майже ніхто не знає, хто в ній  спочиває, а невістка та внучки  не займаються інформаційним просвітництвом – це їм ні до чого: вони виконала християнський обов’язок. Син, щоправда, з боєм таки виділив фінансову допомогу на поховання батька. Але…

Мораль цієї розповіді якраз і зводиться до того ключового  слова «але». Обійдемося без лекцій: хто хоче – той зрозуміє. Ми відповідаємо за тих, хто поряд з нами, тим паче – за немічних і літніх батьків. Такий закон природи, закон людяності.

Відтоді минуло більш як два роки. Могила чиста, прибрана, онучки гарних квітів на дідовій могилі насадили. А син  так і не спромігся поставити пам’ятника. Вочевидь, це знову зроблять його дочки

До речі, у сина підростає свій маленький хлопчик. І де гарантія, що не спіткає колись його самого доля батька, гени ті ж самі…