По-різному можна дивитися на світ, він від цього не змінюється. Просто, коли дивишся на нього  відкрито,  душею, то вловлюєш епоху, її настрій,  неповторність.  Микола Булат світ бачить  об’ємно, не розмінюється на дріб’язок. Він – особистість  цільна. Поспілкувавшись з такою людиною, починаєш вірити, що ти здатний на все.  Навіть змінити світ.

Микола Булат за професією – актор, навчався у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Створив у Тернополі монотеатр «Бродячий кіт», де поставив  моновистави «Сміються й плачуть солов»ї» за Олександром Олесем,   “Трагедія любові” за творами Сергія Єсєніна,  “Вічна загадка любові” за Григором Тютюнником, «Гетьмане, веди!» за Борисом Олійником та ін. «Бродячий кіт»   з успіхом підкорив простори України і не тільки. Актор любить експериментувати, створюючи літературно-мистецькі, музичні композиції історичної  тематики. За одну з них – “Шевченкові думи” став лауреатом  Всеукраїнського конкурсу. Мені завжди імпонує його  активна життєва позиція, бажання вдосконалити своє акторське  мистецтво, життя навколо себе, його прагнення до саморозвитоку і самореалізації.

Микола Булат – успішний підприємець, володар часу, так ми жартуємо між собою, бо в його годинниковій крамниці завжди людно, кожен хоче свого  часу, приділеного тільки йому. Не було ще у Тернополі  таких мистецьких  фестивалів-конкурсів, у яких би Микола Миколайович не був меценатом з окремішнім своїм оцінюванням робіт і  з  цінним нагородним  арсеналом – годинниками. А коли державу заштормило, в гарячих точках він з’явився у числі перших: чи на Майданах, чи на передовій російсько-української війни. Причастившись раз волонтерством, залишився уже в цій когорті назавжди. Коли в розмові з ним я зачепила ці три іпостасі, він з усмішкою сказав, що тепер він ще й блогер. За покликом серця, пише ПроТе.

– Це відверта розмова, не ура-патріотизм. Порушуємо проблему і, як чиряк, хочеться її вичистити, розкласти на полички, обговорити моменти політичної ситуації і стратегії розвитку України,  звернути увагу на такі нюанси,  які пересічний громадянин не зауважить, а вони вагомі для нашого з вами  життя  в цій епосі, – говорить пан Булат. – Однодумці із суспільної системи мають не тільки ідеї, а й план дії, що вселяє віру, що українці почнуть по-справжньому задумуватися над необхідністю виконання Закону рівного для всіх, і особистої відповідальності за власні вчинки. Офіційної інформації і що за нею стоїть, ми не знаємо.

В соціальних мережах обговорюємо  оцінку явищ і подій сьогодення з людьми, які володіють темою, вивчають політологію, історію. Молода артистка Рима Зюбіна  запитала в чаті: «Якого б ви  кандидата в  Президенти підтримали?».  Відразу особистісні оцінки посипалися, прізвища. Я вважаю, що  Президент України не повинен мати партійності, бути громадським діячем, щоб мати підтримку громади, щоб умів співпрацювати з людьми, не боявся нас, не  ховався за охоронців з кийками. Лідер нації мусить бути патротом України, знати історію, філософію, економіку і бути порядним, чесним, не захланним і справедливим.

– Якби все це могло поєднатися в одній людині, –  невпевнено кажу я.

– Є такі люди, масштабного світового бачення, сучасні, грамотні, порядні, – впевнено каже Микола Булат. І я йому  вірю, хочу вірити, бо як без віри жити.

– Та ми за ту віру стояли на Майданах. Я був 10 днів  на Майдані  Помаранчевої революції. Я взяв фото сина і написав, що я тут заради нього. Він був ще маленький, а йому жити в цій країні. Якщо я не  вийду за його майбутнє, хто вийде? Ми організовували концерти, виступали із Олегом Скрипкою…Потім був Майдан революції Гідності. Я  був 29 листопада, а на 30–е поїхав додому, бо мав день народження і друзі обіцяли з’їхатися привітати.  А  вранці дізнався, що  молодь побили за те, що вони не розійшлися, співали. Мені було дуже гірко, бо я там мав бути. Я не відзначав день народження. Зібрав кошти і поїхав  знову в столицю. А потім я вирішив поставити вистави, кошти від яких направити на необхідне для мітингувальників. Періодично бував у Києві, щоб побачити, що найнеобхідніше для цих людей. І зрозумів, що я тут, на робочому місці, можу більше допомогти тому процесу, що розпочався в Україні у 2013  році. Я виставив скриньку в «Орнаві», бо мій магазин  виходить на прохід. Вечорами були вистави. Так моя волонтерська робота вийшла з акторської і підприємницької.

– Мені довелося  також бувати на Майдані з представниками благодійної організації «Українська родина» і я бачила те піднесення, дух жаги здолати несправедливість. Це був сильний поштовх формуватися в громадянське суспільство з активною життєвою позицією… Це ж була добра воля, поклик серця…

– Це ще й був запит сучасності. Вже і там треба було ставити крапку тому режимові. Я не розділяю думку, що проблеми, які стоять сьогодні перед Україною,  вирішить  хтось за її межами. Не треба  забувати  про ті можливості, які Революція Гідності відкрила у самій країні. Це був вибух енергії мас, жертовності. Волонтери   почали єднатися, допомагати один одному, налагоджувати зв’язки.

– Тривожний був час. Ви пішли на вишкіл «Захисти свій дім», який зорганізував на волонтерських засадах Микола Більчук.

– Ми там з вами  бігали кроси, долали перешкоди…

– Цей вишкіл мені додав впевненості, що прості люди можуть багато зробити, починаючи з власного дому, вулиці, міста. Його проводили  бійці з передової, які були на ротації…І був там такий цікавий і, як на мене, героїчний момент. У стрілецьких змаганнях, присвячених Героям, що загинули за Україну, перемогу здобув актор і волонтер Микола Булат.

– Я тоді вперше з пістолета стріляв. Як колишній прикордонник, я працював лише з автоматом. А тут серед молоді, ми ж там були найстаршими, я влучно попадав навіть у десятку. Та перемога додала впевненості, що я ще можу багато зробити. Історично чоловіки повинні захищати  свій дім, родину, землю. Це закладено на генетичному рівні. А при потребі воно  винуртовується і кличе. Так добровольцями пішли хлопці на фронт.

– Зрештою, волонтер, який почав їздити у зону АТО мусів  би  мати навики володіння зброєю…

–  Для волонтера головне було самоорганізуватися і не втратити контакти з тими, кому допомагав на Майдані. Усе  з Майдану перекинулося на схід України  Завдяки бізнесу, бачите, як воно все взаємозв’язано, у мене є багато клієнтів, які не схотіли інтегруватися в ту систему, що існувала до 2014 року. Вони почали давати гроші по 20 тисяч, десять. Ми всі тоді зрозуміли, що не хочемо  більше сприймати  існуючих правил гри, бо вони несправедливі і негідні. Ми знайшлися з водієм Сергієм Сарабуном, який почав возити вантажі на передову. Однодумці притягують один одного на енергетичному рівні. Але, збираючи гроші на замовлення бійців, треба і звітувати перед людьми.

– Коли ми з волонтерськими вантажами  їздили із паном Сарабуном, робили фотозвіти.  Тоді  воїнам возили все: від шкарпеток до  заморожених вареників. Враження незабутні від бліндажів, оборонних валів,  териконів, на які у розвідку ходили  айдарівці. Розмови з воїнами… Водієві треба бути дуже відважним, під’їжджаючи  майже до передової. Зрештою, кожна поїздка в зону війни – ризик. Але наші діти там постійно, сплять не в перинах і теплих хатах…

– Це і змушує їхати. Ми назбирували гроші на дорогі тепловізори, бронежилети. Кросівки треба було розвідникам на літо. Директор «Спортландії» дав  на кожен розмір, який просили солдати. Я дуже бережно витрачаю людські гроші, рахую все  до копієчки.

 – Думаю, що років через двадцять школярі з величезним подивом будуть читати перелік речей, яких гостро потребували українські солдати на передовій у 2014-2015 роках. Ось список, розміщений на одному з волонтерських сайтів. «Бронежилети, каски кевларові, розвантажувальні жилети, камуфляж, білизна, медикаменти, вітаміни, біноклі, тепловізори, берці, кросівки, футболки, шкарпетки…» І все це діставали, а потім везли на лінію фронту добровільні помічники армії.

– У мене навіки залишилося враження від  перебування у 128-ій бригаді. За два дні до нашого приїзду там вбило командира і нас проінстуктували  перед сном, раптом обстріл, то в який кут ставати, щоб не засипало. Але не це вразило. А те, що коли розвідники прийшли, вони лягли спати взутими. Раптом що, то секунди потрібні і відсіч дати, і зберегти своє життя. Ми їм привезли тепловізора. Вони казали, що навіть не знали, що сєпари так близько до них підходять. Дякували, що ми їм «відкрили» очі.

– Пам’ятаєте популярний анекдот того часу: “Якщо українцям сказати, що для перемоги необхідна ядерна боєголовка, то її через дві години не тільки зберуть, але і привезуть волонтери. З чаєм на додачу». Тепер армія нагодована і взута, принаймні, так стверджують можновладці… А волонтерських рух  не  вичерпав себе.

–  Мені здається, що коли раз  зробив добру справу, то це вже твоє покликання, ти не зможеш жити без цього. Так, армія змінилася, але проблеми залишилися. Тепер допомога точкова. Приміром, це ремонт транспорту, який купили у 2014-2015 рр волонтери ж, але який не взяло на баланс Міноборони. Це плетіння маскувальних сіток, їх потрібно тисячі. А на передовій, як і раніше, допомога потрібна усім і в усьому.  Міноборони вперто виділяє тільки за нормами. Сергій Сарабун продовжує їздити з передачами для земляків, з конкретними  адресними допомогами. Я збираю гроші, бо потреба є. Якось наша волонтерка  бідкалася, що не можуть привезти 200-го, бо на бензин нема грошей. Я дав дві тисячі, які назбирав.

– Держава допомагає чи заважає працювати волонтерам?

– Пам’ятаєте, як чинний наш Президент сказав, що Україна впоралась би з агресією і без допомоги населення, перш за все волонтерів. Він потім був змушений вибачитися, але слова були  симптоматичні, як взірець тої зневаги, з якою представники української держави продовжують ставиться до ініціатив населення.  Їм не дуже   вигідний волонтерський рух. Волонтери тримають їх у напрузі, змушують на щось реагувати, щось робити. А тим більше  цей рух, власне, з Майданом і  став рушійною силою реформування країни, він став каталізатором змін, яких не всім і хочеться. Багато волонтерів  мають прямі зв’язки з діаспорою, а ті також можуть поставити складні питання можновладцям. Також влада боїться, що об’єднані волонтери можуть змістити їх на наступних виборах.  Влада не допомагає і не заважає.

– Діяльність волонтерів безкорислива, неприбуткова. Вони не отримують ні зарплати, ні жодної матеріальної вигороди. І єдина їх нагорода – визнання громади.

– Та ми ж не задля нагород працюємо. Почесне звання «Людина року», яке мені присвоїла тернопільська громада дуже високе, почесніше мабуть і за державні нагороди, бо це місцевий люд оцінив твою працю, це ті люди, які і в скриньку гроші вкидали, з якими ти разом став волонтером. Дорога мені і медаль патріота  “Учасник Євромайдану” .Вручали її за мужність, честь, за тверду позицію , любов до своєї країни і бажання покращити в ній життя.  У Рівному мені після вистави подарували пам’ятну монету «Україна починається з тебе»,  присвячену волонтерській діяльності. Вона дуже красива і символічна.

На аверсі монети на дзеркальному тлі розміщено тризуб, що складається з безлічі сердець, як самопожертва і доброчинність. На реверсі – композиція, в центрі якої абрис українського воїна із символічним жовто-блакитним серцем, до якого простягнуті стилізовані долоні із серцями, що символізують любов, турботу, опіку, пожертвування і доброту. Я її ніколи не продам і нікому не віддам,  тим більше я нумізмат.

Ще у мене є пам’ятна подія, як  нагорода за працю. В добу відродження української  козаччини  моїми сценічними героями були гетьмани та  запорізькі  ватажки . Адже десятки драм і трагедій написано про Дмитра Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепу, отамана Івана Сірка. Тоді козачка Люба Яворівська  з чоловіком-козаком  провели акцію посадження дерев руками маленьких дітей з сімей, які долучилися до розвою козацького руху. Ми з однорічним сином посадили горіх біля Старого замку. Він такий розлогий, великий. Тепер мій  Сашко навчається у Львові в Інституті бізнесу і туризму, скоро йому буде  буде 19, а горіх – його ровесник. Я люблю це місце.

– Що вам дав, чого навчив досвід  особистого волонтерства?

– Напевне,  навчився  поважати себе і став допомагати іншим робити те ж саме. А ще одержав  можливості  для саморозвитку, нові знання, знайомства, здобув  важливий досвід. Я можу організовувати людей, я можу закликати до доброї справи. Зрозумів, що в колі людей, які мають з тобою одну мету та розділяють твої цінності, приємніше та легше працювати. З’явилося маленьке волонтерство, купити щось у стареньких, не брати здачу. Кажуть, що помоляться. Діти інколи продають,  я купляю, хоч не завжди і треба крам. Я тепер веселих вистав не готую. Заглиблююся в історію, філософське бачення життя. Нас усіх останні п’ять років змінили, ми стали іншими.

– Наостанок можете звернутися до усіх українців і не тільки, небайдужих і байдужих: що би хотіли сказати, до чого закликати, про що попросити?

-Я би хотів, щоб українці задумувалися над питаннями: хто ми, де ми, куди йдемо, чого хочемо? Ми повинні  гуртуватися навколо спільних точок дотику, щоб стали цільною нацією і Україна постала такою, якою її бачив Шевченко, Леся Українка, Степан Бандера.  Я вбачаю у волонтерському русі величезний  ресурс для соціально-економічного розвитку такої України. Ігнорування потенціалу волонтерського руху може привести до втрати шансу, який сьогодні має країна. І ще в мене одне прохання. Зрозумійте, що війна, яка йде в Україні, має стосуватися кожного. Коли кожний прийме це серцем та душею, тоді у нас все налагодиться і над мирним небом засяє веселка.

Людмила ОСТРОВСЬКА