Педагоги, які засівали освітянську ниву знаннями та мудрістю у радянську добу вітчизняної історії, добре пам’ятають слова Володимира Леніна із його праці «Сторінки з щоденника» про те, що  «народний учитель повинен у нас бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв, не стоїть і не може стояти в буржуазному суспільстві». Ленін також вказував на поліпшення матеріального становища вчителя.

Процитував ці слова не для того, щоб похизуватися знанням ленінських цитат – на щастя, вони не стали ні науковою, ні філософською, ні життєвою основою буття багатьох співвітчизників. Згадав цитату для порівняння: радянська влада так «піднімала» вчителя, що освітяни зі стажем із власного досвіду знають і пам’ятають, чим завершилося оте «сходження» на «ленінські висоти». Але я не про вчителів, а про журналістів.

Після проголошення Незалежності вже українська влада виявила надзвичайну турботу про журналістів – так би мовити, представників четвертої влади, хоча цей вислів переважна більшість громадян сприймала і сприймає іронічно. На знак поваги, пошани і поцінування журналістів 23 вересня 1997 року Верховна Рада України навіть ухвалила закон «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів», який вступив у дію з 1 січня 1998 року.  Про особливості соціального захисту журналістів з урахуванням специфіки журналістської діяльності викладено, зокрема, в статті 12 IV розділу цього документа:  
 "Підставами застосування окремих і особливих норм соціального захисту журналістів є такі специфічні риси та умови журналістської діяльності:

- творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

- суспільно впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

- постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

- систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров'я і життя;

- необхідність здійснювати власний творчий пошук нової потрібної інформації та її джерел, наявність об'єктивних і суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

- прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків".

Даруйте за цей розлогий уривок із закону, але, як бачите, не за гарні очі журналістів їх заповажали в суспільстві і державі. 

 Крім того, стаж роботи журналіста в державних та комунальних засобах масової інформації зараховувався до стажу державної служби, а стаж державної служби зараховувався до стажу роботи журналіста в державному або комунальному засобі масової інформації. Також передбачалося прирівнення розміру заробітної плати журналіста державного або комунального засобу масової інформації до середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації та посадового рівня органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який є засновником (співзасновником) засобу масової інформації, яке здійснювалося за методикою та в порядку, які визначаються Кабінетом Міністрів України. Скажімо, заробітна плата головного редактора нашого видання, співзасновником якого була районна рада, прирівнювалася до середньої зарплати заступника голови районної ради.

На 1 травня 2016 року мій стаж роботи в комунальному засобі масової інформації на посадах, прирівняних до держслужбовців, сягав більш як 20 років. Знаю, що статтю 16 закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів»  того ж року  було доповнено частиною такого змісту:

- При нарахуванні пенсії журналісту державного або комунального засобу масової інформації застосовуються норми, методика та порядок нарахування пенсії державному службовцю. Ця норма поширюється також на журналіста реформованого друкованого ЗМІ, який працював у такому ЗМІ до завершення процесу його реформування.

Інтелектуальні відкриття чи формули абсурду?

У вересні 2016 року я вийшов на пенсію на загальних умовах. У вересні минулого року мені виповнилося 62 роки і я звернувся у відділення Пенсійного фонду з проханням про можливість нарахування мені пенсії згідно з методикою нарахування  для прирівняних до держслужбовців. Однак фахівці Пенсійного фонду, після консультацій у Києві,  коректно відмовили, посилаючись на п.12 Прикінцевих положень Закону України «Про державну службу». Мовляв, журналістам державних або комунальних ЗМІ,  віднесених до п’ятої категорії прирівняних до держслужбовців, пенсія нараховується на загальних умовах.  Я інтуїтивно навіть відчув, як їм незручно мені казати про це, хоча добре розумів  їхню непричетність до різного роду «норм, методики і порядку» нарахування пенсій, виплоджених в стольних кабінетах.

 Отже, як кажуть – приїхали. Зрозуміло, з цього питання мав консультації з відповідними фахівцями, в тому числі – у Верховній раді України. Скажімо, мене дивувало: деякі фахівці з пенсійних питань високого статусу тлумачили, що я не приймав присяги держслужбовця, що мені не присвоєно відповідний ранг. Але  журналісти державних і комунальних ЗМІ – не держслужбовці, вони лише були  прирівнені до них в частині нарахування заробітної плати і пенсії. Водночас як бути з тим, що журналісти згаданих ЗМІ сплачували єдиний страховий внесок більший ніж ті, хто виходив на пенсію на загальних умовах,   відповісти на це запитання ніхто не зміг. Щоправда, порадили звернутися до суду. Чи не абсурд?

У Києві мене з розумінням вислухали, поспівчували, але нічого конкретного не порадили і нічим не потішили. Мовляв, у бюджеті Пенсійного фонду «велика  фінансова діра», яку слід негайно латати. Відтак великі творці  пенсійної реформи у тепличних столичних офісах  нічого кращого не придумали, як «обрізати» багатьом співвітчизникам деякі можливості одержувати вищі пенсії, більші субсидії та інші виплати.  Це зробити простіше і легше, ніж, скажімо, провести революційні зрушення в економіці, викорінити корупцію та розкрадання державних коштів, на кордонах раз і назавжди закрити канали для контрабанди, повести рішучу боротьбу з нелегальними працевлаштуванням,   вжити інші ефективні заходи для наповнення Держбюджету та бюджету Пенсійного фонду – на жаль, у тій царині реформатори здатні хіба що на велеречиві заяви і обіцянки. 

  Не приховую: сподівався після вересня 2018 року одержувати вищу пенсію, але весь мій журналістський стаж, прирівнений до держслужбовців, а також наміри одержати пенсію держслужбовця тихцем помножили на нуль. У Києві моє душевне поле розчарувань засіяли іскоркою надії: мовляв, у Верховній Раді зареєстровані законопроекти, які начебто враховують нюанси, про які веду мову.

Оптимізували мій настрій і працівники Пенсійного фонду: мовляв, щороку нинішня пенсія «осучаснюватиметься, а державна, навпаки, жодним чином не зростатиме, тож за кілька років є шанс зрівнятися з державною і навіть «переплюнути» її. Однак на ті запевнення хотів би зреагувати таким чином: по перше, ніхто не знає, який ліміт часу кожному відведено під сонцем. По-друге, я звертався не за якимось надуманими преференціями, а за тим, на що маю право.

А по-третє, в анонсованому щорічному «осучасненні» пенсій за новою формулою: її підвищать на суму, у якій враховані 50% зростання від рівня інфляції і 50% зростання середніх зарплат в Україні за минулий рік, багато пенсіонерів після 1 березня можуть розчаруватися. Річ у тім, що формули, виведені «науковцями-урядовцями», жодним чином не можуть претендувати на інтелектуальні відкриття і можуть не співпадати із надіями багатьох пенсіонерів…