Наталя Литвин – тендітна тернопільська дівчина, яка завдяки своїй щирості та харизмі завоювала увагу великої кількості людей. Вона – блогер, за її життям чи не цілодобово слідкує понад 200 тисяч чоловік. Уявляєте? Це фактично усе населення Тернополя. Хоча аудиторія її підписників широка, дівчину читають у Києві, Львові, Одесі та навіть за кордоном. Наталя пише про моду, подорожі, особисті стосунки. Ще 4 роки тому дівчина працювала журналістом та балотувалась до міської ради, а зараз вона ікона стилю та приклад наслідування для багатьох дівчат. В основному спілкується напряму зі своїми читачами, та нам вдалось домовитися про ексклюзивне інтерв’ю. У ньому Наталя розповіла про секрети успіху, жіночу дружбу та бабусю з айфоном. Цікаво? Тоді читайте інтерв’ю.

«Неповнолітнім подружкам «фотошопила» копію паспорта, щоби пустили у  нічний клуб»

– Наталю, пам’ятаєш свій перший заробіток?

– Коли більшість роздавали листівки, я вигадала собі бізнес – продаж дивних наклейок на нігті. Замовляла їх в інтернеті по 3 гривні, а продавала по 10 (сміється, – авт.)

– Щось кримінальне в житті робила?

– Якщо це можна так назвати, то колись неповнолітнім подружкам «фотошопила» копію паспорта, щоби пустили в  нічний клуб. А одній «принцесі» змінювала оцінки в табелі, щоби тато не сварив.

– Наскільки мені відомо, ти свого часу працювала журналістом і навіть балотувалася до місцевої ради депутатом?

– Взагалі я історик за освітою, навчалася також на журналістиці і кинула, бо мені було важко два факультети одночасно тягнути. Вирішила, краще щось одне добре, ніж два – і ніяк. Журналістом працювала в одному проекті, по суті він був нікому не відомий тоді, вони тільки починали. Я займалася волонтерством, і мене взяли тоді саме тому, що у мене була активна громадська позиція. Дуже швидко навчилася знімати сюжети, шукати скандали, інтриги і робити розслідування. Але потім, коли це переросло у політичну площину, була трохи шокована і розчарувалася. До міської ради не пройшла і не жалкую, політика – це надто брудна справа для мене.

– Що підштовхнуло тебе до волонтерства?

– Тоді час був такий. Після того, як відбулися відомі всім події, я зрозуміла, що не можу бути осторонь. В університеті дізналася про те, що у Тернополі збирають допомогу на схід. Я напекла пряників і занесла їх на склад, де збирали допомогу. Там познайомилася з іншими дівчатами, які також хотіли допомогти. Звістки про те, що щось потрібно, з’являлися все частіше і частіше. І по суті ми почали думати про те, чому б не виготовляти щось інше, бо на одним солодким ситий не будеш. Ми чудово розуміли, в якій ситуації знаходяться хлопці на сході. Одна з дівчат запропонувала готувати сухі борщики. Спочатку в нас навіть уявлення не було, як це має виглядати і що для цього потрібно. Почали знаходити інформацію про волонтерські групи, які цим займаються в інших областях. Перші такі пакунки робилися вдома. Ми сушили овочі в духовці – бурячок, моркву, капусту, додавали туди спеції та запаковували у вакуумний пакет. Згодом, отримавши позитивні відгуки і подяку від фронтовиків, ми ще більше зарядилися бажанням допомогти. Нам вдалося домовитись за окреме приміщення, де б ми могли це все пакувати, співпрацювали з людьми, які мали промислові сушки, фермери привозили овочі тоннами. За вечір я могла за допомогою кухонного комбайна нарізати 10 мішків капусти. Усі ці овочі, які ми нарізали, забирали на сушку, потім ми це все пакували, друкували на домашніх принтерах етикетки та інструкції, словом, довели все до промислового масштабу. Був період,  коли відправляли великодні набори. Яйця розмальовували, пекли паски, заготовляли набори для узвару. Був важкий період, бо я поєднувала волонтерство та навчання в університеті, але це класний досвід. Нам вдалося об’єднати велику кількість людей, і все за ідею, не за гроші. З часом до волонтерства почала підбиратися політика, багато хто не хотів, аби це поєднувалось, тому все і зійшло нанівець.

– Ти надзвичайно талановитий кулінар, а про твою випічку ходять легенди. Ти усьому навчилася сама?

– Так. Звісно, все розпочалося з невдач і їх було багато. Мені було 20 років, коли у подруги з’явилася нова духова шафа і ми вирішили спекти медові кекси, при цьому не зовсім дотримувались технології приготування. Як результат, тісто вийшло забитим і кекси згоріли. Я дуже засмутилася, бо у мене є таке, як «синдром відмінниці», я маю все зробити ідеально. Після невдачі ще кілька разів готувала за тим рецептом, поки у мене все не вийшло досконало. Насправді для того, аби добре куховарити та пекти, не потрібно якихось майстер-класів, достатньо мати бажання, час та доступ до інтернету.

«Можу у своїх дописах сказати щось не для дитячих вух, занадто відверте»

– Вести блог – це звичайна цікавість до блогосфери чи певна мета?

– Коли я розпочинала, такого поняття, як «блогер», у Тернополі не було. Для мене це було щось таке далеке, я думала, що це просто люди пишуть і викладають вірші, історії з життя. Інстаграм використовувала для того, аби викладати лише спільні фото з друзями, випічку, яку приготувала. А потім цей ресурс почав набирати популярності. Спочатку моя аудиторія була сформована з друзів, одногрупників. Коли почала публікувати кулінарні рецепти – людям це сподобалось, згодом навчилася розуміти, що справді цікаво для читачів, і, як то кажуть, пішло-поїхало.

– У сучасних реаліях багато блогерів розпочинають свій шлях із думкою про гроші. Яка твоя позиція?

– Я думаю, що зараз люди не дурні й одразу видно, коли у блогера конкретно одна мета – заробити. По суті зараз зростає кількість монетизованих блогерів і вбачаю в цьому велику проблему. Адже в більшості випадків із них беруть приклад діти, які думають про те, що ось цей блогер має машину, а цей – квартиру, а інший подорожує. І ці діти замість того, щоби вчити уроки, у свої 12 років починають копіювати блогерів. Я цим переймаюся насправді, бо вже доросла, можу в своїх дописах сказати щось не для дитячих вух, занадто відверте. А діти переймають це і займаються не тим, чим би мали.

– З якими основними перепонами ти зіштовхнулася, розвиваючи свій особистий блог?

– Раніше розвинути свій блог було набагато простіше. Блогерів було мало, вони ділилися інформацією про своє життя, і за день могло підписатися на тебе 200-300 людей просто так, вони самостійно тебе знайшли і їм сподобалося, про що ти пишеш. Зараз такого немає, просуватися важко. Блогерів надто багато, це як попит і пропозиція, хоча зараз по суті багато рекламодавців, вони зрозуміли ефективність реклами в інстаграмі і переключилися з реклами на телебаченні та вуличної у сферу інстаграму, телефонів, адже найбільше часу молодь проводить саме там.

– Наскільки я знаю, ти не бажала популярності, правильно?

– Якось так. Вона знайшла мене сама.
– Що надихає тебе і де черпати натхнення для створення контенту? Можливо, маєш свій певний алгоритм, за яким визначаєш, про що писати передусім?

– Мій блог називається таким гарним словом, як «лайф стайл», простіше кажучи, я розповідаю в ньому про своє життя. Хоча не вважаю, що воно у мене якесь суперцікаве, і навіть не знаю, чи маю чим похвалитися, тому що по суті зараз живу інстаграмом. Можу поділитися секретами стилю, рецептами, смішними історіями, але я розумію, що людей зачіпає не просто гарно подана інформація, а й прості життєві історії, які спіткають у житті.

Нещодавно я поділилася тим, як ми із хлопцем переїздили на квартиру, і розповіла про те, які бувають власники, про різноманітні підводні камені. Я знаю, що ця тема актуальна, адже велика кількість студентів та молоді пари орендують квартири. Під моїм дописом з’явилася велика кількість коментарів, де люди ділилися своїми життєвими історіями. Ця тема виявилась наболілою і близькою багатьом. Я не придумую якихось ситуацій, просто пишу на ту тематику, з якою й сама зіштовхуюсь у житті. Такі дописи вдаються найкраще, бо вони щирі.

– Кожен інста-блогер обирає свій певний колір для ведення акаунту. Ти обрала сірий. Зазвичай ті, хто віддає перевагу сірому, на перше місце ставлять розум, а не емоції, хоча, зважаючи на твої дописи, ти дуже емоційна та щира. То чим цей колір тебе так привабив?

– Мої фото із подорожей різні. Якщо брати Єгипет, то там було багато оранжевого кольору, фото з моря – голубі, з Лондона – червоні. Не скажу, що сірий – це поклик душі, просто банально вдала локація. Сірий нейтральний фон виглядає вишуканіше й дорожче, і навіть якби я хотіла мати блог у яскравому червоному стилі, то витрачала б надто багато часу на пошук яскравого фону та деталей.

«Фотографія – це  один із найважчих елементів для ведення блогу»

– Знаю, що у багатьох блогерів є цілі команди: стилісти, візажисти, фотографи. Хто ж допомагає тобі?

– Я знаю багатьох таких блогерів, хоча такі команди є в закордонних блогерів. У мене є асистент, яка допомагає з рекламними пропозиціями. Якщо когось із рекламодавців цікавить співпраця, асистент опрацьовує їхні пропозиції, відписує та повідомляє, на яких умовах ми співпрацюємо. Більше нікого мені й не треба. Хоча знаю асистентів, які пишуть пости блогерам, але я вважаю, що це неправильно, бо це ж є твій особистий блог, твоє обличчя, і ніхто замість тебе не зробить це краще.

– Фото твого профілю – завжди ідеальні. З якої спроби вдається зняти саме «те» фото? Можливо, у тебе є якісь секрети вдалої фотографії і ти можеш поділитися з нашими читачами?

– Це такими силами і нервами дається, ти собі навіть не уявляєш. Переважно фотографує мій хлопець, і ми часто «гаркаємось» із цього приводу, бо він бачить фото по-одному, я – по-іншому, і ми не можемо порозумітися. Раніше мене фотографувала мама, я її дуже довго вчила. Інколи можна перехожого попросити, але при цьому сам маєш бачити цей кадр і знати, яким у кінцевому результаті повинно вийти фото. У подорожах із хлопцем нас часто фотографують перехожі, бо нам хочеться мати спільну світлину. Взагалі фотографія – це, мабуть, один із найважчих елементів для ведення блогу, бо завжди хочеться свіжої ідеї і не завжди є настрій для фотографії.

– Інколи складається враження, що ти постійно он-лайн і на зв’язку зі своїми підписниками, а насправді, як багато часу приділяєш своїй сторінці, не «затягує»?

– У мене в Інстаграмі з’явилася дуже класна функція, де можна подивитися, скільки часу ти там проводиш. 3-4 години в день – це максимум. Я вважаю, що це не багато. Чітко відмежовую реальне і віртуальне, у мене є реальні друзі та віртуальні, є речі, які я не показую. Звичайно, як і у всіх людей, у мене є проблеми, але не хочеться ділитися ними, навпаки, хочу говорити про щось позитивне і хороше, бо й так вистачає негативу в житті. 

– А чим займаєшся у вільний час?

– Дивлюся фільми із хлопцем, гуляємо містом. Ідеальний день для мене – це відлежатися вдома з фільмом і пивом. Я не приховую того, що люблю пиво. У Львові є більше чим зайнятися. Бо в Тернополі була проблема – я не знала, куди себе подіти,  і сиділа в телефоні, а у Львові є багато чого нового і цікавого.

– То ти тепер львів’янка?

– Я тернополянка з тернопільською пропискою (сміється, – авт.). Ще поки не визначилась, Львів – це тимчасово чи постійно. Просто мій хлопець з Івано-Франківська, а я туди не збираюся точно, це для мене щось страшне і невідоме, і ми вирішили з’їхатись на нейтральну територію та обрали Львів.

– У твоєму особистому житті зараз усе чудово. Наскільки мені відомо, ви з Олександром з’їхались дуже швидко. Тобі не було страшно, адже ти майже не знаєш людини та ще й переїзд в інше місто?

– Так, за місяць після знайомства. Ми з Сашею зустрілися на заході, який організовували спільні друзі, і вже тоді між нами проскочила іскра. Але трапилось так, що він поїхав у Перу, а я – в Тайланд. Увесь цей час ми переписувались, телефонували один до одного, обговорили все на світі, було таке враження, ніби знайомі все життя. Ми чекали зустрічі, і коли побачились вдруге, зрозуміли, що ми будемо жити разом.

– Твій хлопець  – відомий ведучий, окрім того, він ще й справжній красень. Ти його не ревнуєш? Адже він часто пропадає на весіллях, корпоративах…

– Якщо чесно, то він з самого початку дав зрозуміти, що для нього це просто робота. Він працює ведучим уже 3 роки і по суті весь цей час не мав дівчини, і я не могла зрозуміти чому, адже на весіллях завжди багато дівчат, а дружки – це взагалі такі красуні. А він мені відповів, що це його робота і він її виконує, а не заглядається на дівчат. І потім уже із розмов, з його ставлення я зрозуміла, що йому байдуже до інших. У нас відкриті доступи до телефонів та комп’ютерів один одного. Я можу почитати його переписки, а він мої. Просто коли людина дає зрозуміти, що немає чого переживати і нічого не приховує, то це по-іншому. Хоча все одно інколи бувають ревнощі. Коли йде якась дівчина і він на неї заглядається, ми перекинемось поглядом, я зроблю злий вираз обличчя, посміємося разом та й усе.

– Ти вродлива дівчина, я певна, чоловіки шию звертають, дивлячись тобі у слід. Сашко не ревнує?

– Навпаки, йому подобається, коли на мене звертають увагу чоловіки,  йому це приносить задоволення. Бо якщо я ще комусь подобаюсь значить, він щасливчик (сміється, – авт.). У моїх попередніх стосунках були ревнощі страшні, але

Саша – справжній чоловік, стриманий, і мені потрібно брати з нього приклад.

–  Сваритеся часто?

– Дуже рідко, буває, звісно. Але це скоріш через мою емоційність, бо він холоднокровний і розважливий. Запрошує мене за стіл переговорів і каже: давай зважимо усі «за» і «проти», як би ти вчинила у цій ситуації, а як би я», і від цих його виховних процесів я зразу заспокоююсь (посміхається, – авт.)

– Можеш згадати, який найприємніший сюрприз тобі робили?

–  Саша мені подарував на день народження путівку в Париж. Ми на цей час зустрічалися буквально 10 днів. Зізнаюся, я була шокована, але в той же момент зрозуміла серйозність його намірів. Дівчині, з якою не плануєш нічого серйозного, він би такого подарунку не зробив, адже Париж – це місто його мрії, і він завжди хотів там побувати, і саме зі мною він цю мрію розділив. Для мене це було дуже важливо.

– Чула, що є така проблема, коли зустрічаєшся з хлопцем, а він ведучий, то на всі спільні для пари свята ти сама…

– Це правда. Все літо – це точно і це дуже образливо. Бо влітку багато різних фестивалів, подій, концертів, а я розумію, що маю право побути з ним тільки у піст та у вівторок, середу. Бо цілий понеділок він відсипається, потім у вівторок прокидається, в середу ще трохи втомлений, дивиться фільми, валяється в ліжку і каже: погодуй мене, а в четвер, п’ятницю, суботу, неділю – знову весілля. Спочатку я думала, що здурію і не витримаю такого ритму. Бували моменти, коли мені дуже хотілося бути з ним, а в нього корпоратив. Я змирилася з тим, що це важка сезонна робота, яку потрібно просто перечекати.

До речі, ведучі дуже часто власні весілля святкують у піст. Тому що у них друзі – ведучі і вони не мають змоги прийти на святкування, бо в них робота, і все частіше є така тенденція. Знаю, що старше покоління в селах та в Тернополі дуже негативно ставиться до такого, але у великих містах це вже норма.

«Бабця підписалася і дуже буває нервується, коли пропадає інтернет і не бачить мене»

– Якщо не секрет, то скільки заробляють блогери?

– Це дуже індивідуально, кожен блогер сам вирішує, яку ціну встановлювати за рекламу. Це може бути як 5 тисяч гривень, так і 50 тисяч, у закордонних блогерів реклама може вартувати і мільйон. Тут ще, звісно, відіграє роль те, що рекламує блогер, зроблено на замовлення чи йому просто сподобався продукт. Також є така проблема, що не всі блогери ведуть свою діяльність офіційно, я вважаю це неправильним. Я, наприклад, оформилась як приватний підприємець, відповідно сплачую податки, працюю офіційно.

– Чи існує певна закономірність: чим відоміший бренд замовляє рекламу, тим більша її вартість?

– Це знову ж таки індивідуально. Я люблю працювати з відомими брендами, це престижно. Але скажу так: я чудово розумію, що молоді українські бренди чи ті, хто виготовляє хенд-мейд, не мають змоги заплатити великих коштів за рекламу, але вона їм потрібна, я можу піти на поступки, якщо їхній продукт дійсно якісний. Таким чином намагаюся підтримувати українське (посміхається, – авт.)

– Як до твого захоплення ставляться рідні?

– Взагалі старшому поколінню надзвичайно важко пояснити, що ти робиш і чого постійно у телефоні, чому, коли приїздиш у село, береш телефон до рук і йдеш знімати курей на відео (сміється, – авт.). Вони думали, що я неадекватна якась. Згодом мені вдалося все розкласти по поличках. Я приїхала до бабусі з італійськими цукерками і кажу: «Бабусю, це мені бренд прислав». А бабуся здивована, каже, що так не буває, безкоштовно ніхто нічого висилати не буде. Тоді я їй розповіла, що на цьому можна ще й заробити, зацікавити людей і зробити корисне, підказавши людям, де це можна придбати. Зараз на мій профіль підписані рідні і вони за мною слідкують. Мама навіть бабці дала старий айфон, і та підписалась і дуже буває нервується, коли пропадає інтернет і не бачить мене (сміється, – авт.).

До речі, нещодавно натрапила на хлопця-блогера, він живе в одному із сіл на Франківщині. У нього було 10 тисяч підписників, а за місяць стало 150 тисяч. А секрет у тому, що він знімає своє село, людей, бабцю. Все так, як воно є насправді, а аудиторії подобається реальне життя. І от я собі думаю, може, щось роблю не так, може, мені зі Львова треба переїхати у Рибники і вести блог у селі (сміється, – авт.).

– Тебе оточують безліч людей, як щодо лицемірів та заздрісників? Адже в такій індустрії без них не обходиться. Є методи, як себе захистити від них?

– З часом виробляється імунітет. Коли на початку в мене було 10 тисяч підписників, то з них двоє-троє осіб писали щось неприємне. Тоді я сприймала все близько до серця, хвилювалася, замикалась у собі. Але з часом аудиторія збільшилась і кількість так званих хейтерів також зросла, і тут ти не в силах нічого з цим зробити. Бо щоб я не говорила, будуть люди, які підтримуватимуть мене, і ті, хто, навпаки, ображатиме. Є такі, які висловлюються конструктивно, така критика ще прийнятна. А є такі, які пишуть відверто грубо. Я дивлюся по ситуації: якщо написали щось неприємне, але я можу над цим покепкувати, то так і роблю, якщо ж ні, то додаю до чорного списку, аби полегшити їм життя, щоби вони не дивилися на мене таку страшну (посміхається, – авт.)

– Кажуть, що жіночої дружби не буває, а що ти думаєш із цього приводу, чи багато заздрості в реальному житті?

– Насправді є таке. Всі про це знають і я також. Є такі люди, які вже ближчі, ніж знайомі, але ще не друзі. Я точно знаю, що вони мене обговорюють, що деякі з них кажуть неприємні речі, а в очі усміхаються. Багатьох таких зі свого кола спілкування я виключила, але цей фактор є. Не  всі можуть пережити  те, що у людини життя починає змінюватись у кращу сторону. Мало тих, хто за тебе щиро порадіє. Але моє теперішнє оточення щире і справжні друзі у мене є!
– Чи є у тебе так званий спортивний інтерес – мати найбільше підписників чи увійти в ТОП-5 чи 10?

– Я навіть не знаю, що відповісти. Бо, з одного боку, для мене головне – активність людей, щоби підтримували мене, з другого боку, є якийсь інтерес. Бо є таке, як у працівників: ти влаштувався на роботу, заробляєш 5000 гривень, але хочеш 7000, тобі підвищили –  і ти вже хочеш 10 тисяч. Коли  я мала 90 тисяч підписників, мені дуже хотілося 100 тисяч. Зізнаюсь, я купувала рекламу, коли вже мало 100, захотіла 200 тисяч, це бажання виникає якось несвідомо.

«Вживу» можу бути пряміша, зліша, вжити лайливі слова для підсилення емоцій»

– У житті ти така сама людина, як демонструєш у своєму Інстаграмі?

– Я точно така сама, але «вживу» можу бути пряміша, зліша, вжити лайливі слова для підсилення емоцій. У блозі такого не дозволяю, адже мене дивляться і діти, і моя мама. Я розумію, що це недоречною. Не намагаюся з себе когось показати, не стараюся переходити на чисту літературну українську мову, я просто така, яка є.

– Ти щось колекціонуєш?

– Коли була малою, то збирала «кін дери», а зараз – одяг (сміється, – авт.).

– Часто робиш необдумані покупки?

– Раніше був за мною такий грішок, дуже часто купувала речі, мені було важко розпрощатися навіть з тим, що я не ношу, а таких речей була більша половина шафи. І я розуміла, що це, по-перше, імпульсивність зіграла злий жарт і блогерство, бо носиш не те, що хочеш,  а те, що присилають. Це може бути річ, яку б ти ніколи не купила, але якщо висилають, то «окей», хай буде.  Зараз я цього позбавилась, у мене строгий відбір щодо одягу. Тепер маю постійного стиліста, якому скидаю кілька фото різних речей, і вона мені каже, що купити, а що – ні. Завдяки цьому в мене скоротилися суттєво видатки, я ставлюся до свого гардеробу більш відповідальніше, і це вже не виглядає як марна трата грошей.

– До Тернополя часто приїздиш?

– Раз у місяць, інколи два. Хотіла би частіше, але не виходить. У Львові багато роботи і по суті хочеться їхати з хлопцем, а у нас графіки не збігаються.

– У блогерів є зіркова хвороба?

– Є, але не у всіх. Це залежить від людини, звичайно. Я бачила і знаю багатьох блогерів, не всі вони «вживу»  поводяться так, як в інстаграмі . Просто зустрічаєш людину і бачиш, як вона зверхньо поводиться. Можу сказати, що в мене цього немає і не буде, бо я абсолютно звичайна людина. І навіть той факт, що за мною стежить така кількість людей, у мене викликає відчуття, ніби я в якомусь реаліті-шоу (сміється, – авт.)

– Інстаграм – одна з небагатьох платформ, де дотримуються авторських прав. Чи було у практиці, що за фото, вкрадене з твоєї сторінки, ти когось видаляла із підписників?

– Таке було дуже часто. Якщо це збірний блог – то кожен день. Від цього ніяк не застрахуєшся. Дуже довга процедура, треба подавати заявку, потім скаргу, надавати копію паспорта, доводити, що це твоє фото. Буває таке, що просто прошу видалити моє фото. Але найбільше  мене дратує, коли я одягну якусь річ, що придбала, а в якомусь магазині пишуть, що я у їхньому одязі.

– Останнім часом ти багато подорожуєш. А про що мрієш?

– Колись подорожі не сприймала  так із захопленням, бо, мабуть, раніше я в них і не була. Максимум – це з мамою, де «все включено», і не бачила, як це подорожувати самому. А потім почався такий період у житті, коли я поїхала раз із друзями, потім – з хлопцем. І побачила, наскільки це круто, як це розширює світогляд, скільки всього цікавого можна побачити. Мене це затягнуло. Зараз у планах поїхати у США, працюю над отриманням документів. Це така близька мрія, а взагалі – це мати своє житло для комфорту, для майбутньої сім’ї, щоби було добре жити нам і нашим дітям.

– Тебе читають за кордоном?

– Аудиторія підписників – 85% Україна, а 15 % – це наші емігранти, які з тих чи інших причин проживають в інших країнах. Принаймні я так думаю, адже веду свій блог українською, а вона не є інтернаціональною мовою.

– Дуже багато людей хотіли би мати свій блог і навіть готові навчатися. Але багатьох стримує думка, що вони не знають, як та про що писати. Яку ти можеш дати пораду в такому випадку?

– Кожна людина – спеціаліст і в чомусь розбирається. І кожна людина  може чогось навчити. Хтось вміє вишивати, хтось співати, хтось хороший лікар. Варто починати з того, що близьке вам. Можливо, писати цікаві історії, огляд закладів у місті, відгук на фільм, який останнім часом вразив. Щось таке життєве та просте. Не шукайте чогось космічного!

Вікторія Ушакова