Початок літа. Теплий погожий день. Я прилетіла у США на свій день народження. Мене в аеропорту зустрічав чоловік, з яким ми недавно побралися, але він скороспішно покинув Україну. Я в Америку їхати дуже не хотіла, плакала, хотіла зразу розлучитися, проте родина умовила: «Раз ти за нього вийшла, то мусиш…».

І от я в Америці. Літак чомусь ніяк не може зробити посадки. То піднімається, набирає висоту, то знижується, а шасі випустити не може. Це тривало 40 хвилин, не менше. Всі пасажири дуже перехвилювались, а я особливо. Для мене це був знак. Недобрий знак. Проте нічого. Чоловік на мене чекав в аеропорту. Нас підвезли його знайомі. І от ми вдома. Кімната, де ми мали жити, досить простора.

Спочатку все було для мене цікавим. Хоча декілька тижнів мучилась через зміну часового пояса. Вдень засинаю на ходу, а вночі не можу. Це тривало десь до місяця. А далі щось треба робити. Але що? Ніякої влаштованості. Нема роботи, бо прибула за гостевою візою, а тут ще й мовний бар'єр. Ціла катастрофа. Ходила прибирати до господарів – в помешканні та на на подвір’ї. Але то тимчасові підробітки. Роботи ж постійної не було. Потрапляла зрідка. Мила посуд у кафе, на кладовищі прибирала могилки, поливала квіти, дітей доглядала.

З дітьми, щоправда, через незнання мови також були різні пригоди. Один хлопчик років шести, зрозумівши, що я погано розумію й знаю їхню мову, став комизитися та робити всякі збитки і навіть глумитися наді мною. Виношу сміття на вулицю, а він зачинить двері і через вікно мені рукою махає та дражниться зі мною, а я перериваюся, бо у мене в цей час на плиті обід готується. Я прошу його, щоб відкрив двері. Як вже йому набридне мене дражнити, тоді він відчинить. А як я із ним гуляла на вулиці, то він сказав хлопчикам, своїм друзям: «Вона не розмовляє на англійській». Та й перед товаришами почав говорити на мене непристойності (я вже згодом аж довідалась їх значення). Всі гуртом дітлахи хлопчики стали кидати в мене камінцями та обливати водою із водяних автоматів.

Довели мене в той день дітлахи до плачу. З того всього аж захворіла. А хто ж лікувати мене буде – я ж у чужій країні ніхто. Піду до аптеки, що можу по латині прочитати, те куплю, а більше нічого не в силі зробити.

Важко мені було, тож вирішила зв’язатися із земляками. Згадала, що десь маю записані контакти двох рівнян, які теж на разі в Америці. Написала одному – не відповів, а другому подзвонив батько того хлопчика, якого я доглядала. «Тут ваша землячка з Рівного в мене працює, хотіла з вами поговорити». А він відповів, що ні з ким з Рівного говорити не хоче. Я була розбита. Помочі, виходить, нема звідки чекати.

У вихідний день йдемо до церкви. По службі Божій прямуємо на кладовище, бо воно поруч з церквою. Багато людей ідуть відвідати своїх покійних родичів. Там, як у парку, – асфальтові доріжки, квіти. Якось ми йдемо удвох із чоловіком, а за нами ідуть люди і говорять: «От ці з України понаїжджали, роботу шукають…». А другий відповідає: «А як нам було тоді, як ми сюди приїхали?» А я чую цю мову та й думаю: «Вам інша річ. Ви мусили сюди їхати, бо такі були тоді обставини. А чого ж я сюди приперлася?».

Тягнулись дні за днями. Чим далі, тим складніше. Іноді чоловік ішов на річку, ловив там рибу й шукав там собі спокій. А я сиджу на місточку без діла. Зелені там дуже багато довкола річки, проте все якісь чагарники. Серед тієї зелені таке витке листя, схоже до дикого винограду, листочки як воскові, прудкі, дуже гарно виглядає. Це пойзен аве. Нас попередили, яка небезпечна ця рослина. Якщо торкнутися її рукою, то обсипле все тіло. Я бачила фотографію одного українця, який став жертвою цієї рослини. Від річки справа, метрів за тридцять, кладовище. Мабуть, тому там і стояв знак «ноу фішінг» – рибу ловити не можна.

Захоронення покійників там проводили в опущених у яму бетонних ємностях. Труну опускали в таку ємність. Це, мабуть, тому, що біля річки не тільки грунтові води, а ще й повно гризунів, схожих до бобрів. Вони під могилами поробили нори. Біля річки багато диких гусей. Під вечір можна було побачити тхорів: таке темне в них хутро, а спереду біла маніжка. Дуже цікаво було за ними спостерігати.

Від церкви дорога вела до Українського Центру, у великій залі якого відбувалися різні урочистості, концерти. Інколи приміщення здавали в оренду. Нерідко доводилося спостерігати, що там проводять індійські весілля. Був при Українському Центрі і дитячий садочок та школа. Щосуботи батьки, які хотіли, щоб їх діти знали українську мову, приводили до цієї школи своїх дітей.

На вихідні люди їхали на відпочинок до океану або десь в інше місце. Дуже любили готувати українські страви – вареники чи голубці.

Мені випало побувати на такій гостині – типу російського «дєвічника». Наречену приводить жених, залишає її, й вона проводить день чи вечір зі своїми товаришками. Коло подруг і близьких родичів, проте лиш одні жінки. У кутку кафе був зроблений колодязь (імітація) і хто що хотів подарувати, то клали туди. Ще стояла розкрита парасолька, піднесена ручкою догори і так закріплена. Хто дарував конверт, то прив’язував на нитці до спиці парасолі. Гостей гарно пригощали, вони веселились, організовували різні забави.

Аби лиш хто коли сказав, що мені доведеться побувати в Америці, я б нізащо не повірила. Адже в нашій родині нікого не було в США – ані родичів, ні знайомих. А от мене чомусь доля закинула на чужину. Я дуже сумувала за домом. Прийду до церкви у будній день, ніде нікого. Стану на коліна перед образом Матері Божої, плачу й молю: «Матінко Божа, зроби так, щоб я повернулась на Україну». Видно, почула вона мої молитви і послала мені людей, які допомогли мені повернутись. Не могла я більше жити в чужій країні. Чоловіку нічого не кажу,  бо взаємини наші давно дали тріщину, й коли б зізналася, що шукаю шляхи повернення додому, то це тільки ускладнило б моє й так не солодке життя.

Я мешкала в родині, де бавила дівчинку, господарі добре до мене ставилися, тож я зрозуміла, що це мій шанс. Люди, які погодились мені допомогти, відвезли мене на своєму авто до Нью-Йорка. Від них я передзвонила в Україну до свого брата, який відвозив мене до Києва, коли я летіла до Америки. Попросила мене зустріти. А він хворий, запалення легень. Проте я вирішила виліт не відкладати. «Мені б тільки в Україну потрапити, а вже у ріднім краї я не пропаду», – думала я.

Політ випав нічний і не дуже приємний. Поверталась я вже холодної пори. У Європі потрапили в сніжну хмару. Збирались робити посадку в Польщі, але швидко із неї вийшли і взяли напрям на Україну. Коли літак почав приземлятись – ніякого відчуття тривоги, тільки помітила, що літак вже на землі, біжить по льотній доріжці. Посадка легка, тільки сніжить.

В аеропорту «Бориспіль» на вокзалі усіх зустрічають, а я йду собі знаючи, що мене ніхто не буде зустрічати. Проте побачила враз підняту руку, чоловік замотаний шарфом щосили комусь махає рукою, як придивилась, а то ж мій брат. Приїхали удвох з жінкою. Що то радощів було, і сліз, всього. Поїхали до моїх батьків. Мама ж не знала про мій намір повернутися. Я просила брата нікому не казати, поки я не повернусь. Приїхали до батьківської хати. Вечір. Темрява. В хаті нема світла. У кімнаті горять свічки, батьки сидять собі, розмовляють. Стукаю у вікно. Мама запитує: «Хто там?» «Це я, мамо, відчиняйте». «Ой, доцю моя дорогенька…» – схвильована матінка мчить до дверей і я падаю в її обійми.

Сіли всі разом повечеряли. Брат із жінкою збираються їхати, запрошують до себе, а я дякую та кажу: «Ні, братику. Поки що ні. Я так заскучала тут за всі. Тож кілька днів побуду вдома, а тоді вже й до вас». Проте наступного дня я уже не змогла звестися з ліжка. Не рухалися ні руки, ні ноги, я лежала пластом. Великий стрес дався взнаки. Десь з місяць батьки мене виходжували. А як стала на ноги, то зразу ж поїхала на попереднє місце праці, де мене без питань прийняли. Виходжу на роботу й відчуваю себе виснаженою, нема сил працювати. Жила я тоді по-сусідству з місцем роботи. Тихо, спокійно. Прийду з роботи і зразу лягаю, бо нема сил рухатись. З часом полегшало, стала прогулюватися до лісу. І чи то рідна природа, чи рідний дім і батьки, свої, давно знайомі люди – все разом додало сил: стала помаленьку відживати. Незабаром все стало на своє місце. Робота, колектив, а там, на роботі, у мене завжди все було добре, тож це зробило свій позитивний вплив.

Минав час. Змирилась я зі своїм статусом. Про взаємини з колишнім чоловіком хотілося забути назавжди. В його інтересах було лиш зв’язатися зі мною, щоб попросити завірену нотаріусом довідку, що я не заперечую, аби він залишився в Америці». На цьому й завершилось моє «казкове заміжжя».

Америку я й досі згадую, як страшний сон. Хоча це не сон, а дійсність, яка залишається у пам'яті, і нерідко повертається у снах. Як тільки де почую пісню « Чути кру-кру-кру – в чужині умру, заки море перелечу, крилоньки зотру…» завжди плачу. Згадую, як перебуваючи в США, в Українському Центрі, потрапила на концерт Черкаського хору, який приїхав з України. Як заспівали вони цю пісню, я не плакала – ридма ридала, сльози річкою лилися, бо не бачила ще тоді шляху, як я повернуся додому.

Тож вдячна Богові за дивовижне повернення мене на Україну, у мій рідний край. Я тут зі своїм родом і народом. І тим щаслива.

Люди добрі, не залишайте рідну землю ніколи. Будете шкодувати. Любіть її, бо Батьківщина в нас одна.

Дуже хотілося розповісти про заморські краї: як живуть там люди, як відпочивають, що їдять і як працюють. Але щось в мене не вийшло. Моя розповідь перетворилась у сповідь скривдженої долею людини.

Простіть мене за це.