Від гарячого подиху червоних тюльпанів, що ними навесні вкривалася вся долина Смерті, не залишилось й сліду. Щороку тюльпани  раювали тут півтора, або від сили два тижні. Потім на цю місцину, немов за помахом чарівної палички невидимого диригента,  опускалася зверху спекотна завіса, і всі квіти згоряли за добу. Високе й недосяжне небо ніби назавжди й безповоротно всотувало в себе всю оту яскраво-червону тюльпанність, а замість неї залишало після себе всохлі та бездиханні стебла. Та й вони також були недовговічними: часті піщані буревії робили свою справу. Хіба що дикі поодинокі віслюки, у вічних пошуках їжі, випорпували великі тюльпанові цибулини і, сердито й незадоволено фиркаючи,  залишали їх досихати на сухій піщаній поверхні під палючим афганським сонцем.

Валерій був єдиним у їхній роті солдатом, хто підбирав ті цибулини й акуратно складав у полотняний мішечок, який залишився йому ще із Союзу. Його мама Юля дуже любила квіти, а тюльпани – й поготів. Спочатку хлопці підсміювалися з нього, а потім  махнули на нього рукою й не звертали уваги. Валерій дуже любив природу. І коли долину рвало на шматки від вибухів, він тоді як ніколи потерпав від невимовного жалю за рослинним і тваринним світом цієї місцевості. Але що він міг вдіяти? У час перепочинку, його як нікого іншого мов магнітом тягнуло у степ. Звісно, далеко відходити він не міг. Але часто вдивлявся в далечінь, вишукуючи там могутній хребет Гіндукушу. І чим більше вдивлявся та напружував свій зір, тим більше його розбурхана й палка уява вимальовувала конуси віддалених згаслих вулканів. От податися б туди, доторкнутися до них долонями і… прислухатися.

Одного разу неподалік того місця, де розташувалася їхня військова частина, Валерій надибав на зміїне гніздо. Самої змії ніде не було видко. У глибокій тріщині, яка утворилася колись від вибуху міни і вже встигла порости кураєм та полином, перлинною білизною відсвічували яйця. Від курячих, ці відрізнялися  формою: були видовженішими і білішими. На якусь мить Валерій застиг мов укопаний. Це був не страх, а скоріше – здивування. Страху ж не було зовсім, навпаки, якась майже дитяча цікавість. А ще – контрастні кольори, вони вражали: вигорілий піщаний ґрунт і перлинно-сніжні яйця. Виглядало це просто нереально.  Несподівано з’явилося бажання намалювати картину. Хлопець застиг як мумія: тільки очі світилися. Запам’ятовував ними кожну рисочку, кожну галузочку, кожну травиночку, листочок, колючку, форму стебла, світло і тінь… Порахував яйця. Їх було дванадцять. Ще з підручника зоології знав, що руками краще не чіпати, бо наслідки могли бути непередбаченими. Зрештою, обережно оглянувся довкола себе: змії ніде не було видко. Але хлопця не покидало дивне відчуття її присутності тут і зараз. Інтуїція підказувала йому,  що вона була зовсім поряд і дуже близько, може навіть тихо і підступно спостерігала за ним…   

Завжди, коли над ним зависала небезпека, несподівано з’являвся образ мами, яка молилася за нього. Ось і цього разу в його уяві вмить  вималювалася мама Юля. Чи вірив Валерій в силу молитви? Важко сказати, бо вчителька в школі казала, що світ матеріальний і Бога немає, мовляв, його придумали самі священики. Але чому він так явно відчував свою матір? І чому й справді реальна небезпека щоразу обминала його тут в Афганістані, на реальній війні, про реальність якої в Союзі із простих смертних насправді ніхто й не здогадувався?..

Валерій повернувся в частину з думкою  підгодовувати змію. У нього ніколи не було різниці між тваринами. Чи то кішка, чи то пес, чи то…змія. Всіх шкодував. Це в нього було ще з дитинства. Щоправда, в селі у бабусі він підгодовував молоком вужика і їжака. Відразу пішов на кухню і домовився про молоко. Скільки тій змії його треба, якусь пригорщу. Дванадцять яєць! «Це ж скільки треба мати міці й потуги, щоб «вилупити» на світ змієнят»  – подумки переймався побаченим хлопець. Сусіди по казармі помітили, що він кудись ходить, довелося їм все розказати. Та й як мовчати, коли почав робити перші ескізи в блокноті. Малював гарно і хлопці просили показувати намальоване. Почали ходити з ним. Щоразу назбирувалася невеличка група: четверо або п’ятеро. Молоко наливав у бляшанку від консерви сам Валерій: хлопці все ж таки не наважувалися підійти дуже близько. Щоразу, коли вони опинялися біля зміїного кубла, їх огортав непідробний страх.

- А скільки часу змія висиджує на яйцях? – запитав якось хтось із них.

- Мені здається, що десь два-три місяці, – не замислюючися відповів Валерій.

- А ти звідки знаєш?

- Колись читав про вужів і запам’ятав, що самиця парується у травні. Наприкінці червня-на початку липня відкладає яйця.

- Так то ж вужі, а це зовсім не те. А якщо це…удави?

Почувши про удавів, дехто злякано позадкував від гурту.

Але Валерій тільки засміявся у відповідь:

- Звідкіля тут удави, тут що, джунглі?

- Але й не ліс і не чорнозем.

- От якби ж знаття, коли це потомство з’явиться на світ?!

- Так порахуй, у вересні, або у жовтні.

- Самка у цей період може бути особливо агресивною, може, краще не ризикувати. Живуть же якось змії без молока…

- Так вас же ніхто не змушує сюди ходити. Це діло добровільне. – Заспокоїв хлопців Валерій. – Та й тут не місце для розмови, ви ж знаєте, – перейшов хлопець на шепіт. Хлопці відразу розцінили це по-своєму і почали задкувати подалі від гаспидського, як його називав Колобок, кубла…

Щоб якось змінити тему, Валерій показав вбік Гіндукушу і раптом сказав:

- Уявляєте, колись там проходив великий торговий шлях, його називали Шовковим. Торговці з крамом йшли аж з Індії. Тут бували також завойовники Олександр Македонський і Надір-шах. Це вже не кіно, це реальні речі.

- Слухай, – запитав Петро Кулинець, на прізвисько Колобок, – ти, мабуть, в школі був відмінником, бо все про все  знаєш?

- Що ти, просто я дуже любив історію і географію. І моя мама вчителька… історії.

- А, ну то з цього б і починав. Бо вчителька – це вже діагноз. – Сказав і відразу ж почав виправдовуватися: – це в мене такі жарти, ти собі до голови не бери. Я це кажу по-доброму. –  Мій дядько вужів запросто брав за пазуху і лякав ними старушок, які збиралися увечері на пльотки.

Так за розмовами непомітно повернулися в частину. Однак походи до зміїного кубла продовжувалися  ще недовго. Чим ближче збирався постати на поріг вересень, тим меншим ставало бажання у Колобка і його друзів ходити до змії у гості. Решта хлопців у всьому брали з нього приклад. І як їх не вмовляв одного дня Валерій, хлопці категорично відмовились йти. Валерій поніс молоко сам…

Приходили вони з хлопцями завжди в один і той самий час, коли самки біля гнізда не було. Ось і цього разу білосніжні яйця відсвічували загубленими у пустелі коштовними перлинами. Валерій налляв у бляшанку молоко і хотів було сісти неподалік на плаский камінь, але тієї ж миті підстрибнув, немов ужалений: камінь нагадував розпечену сковорідку, на якій можна було смажити яєчню. Тоді він сів просто на пісок і почав спостерігати за небокраєм, який зливався із гірськими вершинами. Десь там був його рідний край, його мама, друзі, однокласники, десь там… Валерій так замріявся, що не відразу відчув у себе на спині якийсь дивний дотик. Хотів повернутися…, але від несподіванки, ні, не від жаху, як часом розповідають, а саме  від несподіванки просто заціпенів… Його поясницю почала обвивати…світло-сіра змія. Валерій не рухався. І коли її голова опинилася навпроти його голови… а очі – в очі: думки щезли вмить, розвіялися, як ранковий туман на сонці. Єдине, що встиг зафіксувати Валерій, – це ромбічно-овальні плями вздовж хребта і білого кольору черево. Воно було без плям. Між очима самиці була широка коричнево-бура смуга, окреслена світлою облямівкою. Погляд Валерія мимо його волі зосередився  якраз у центр цієї смуги….  А там… А там було відчуття такої безкінечності, такої захищеності, такої вдячності, що хлопець просто розчинився у тій всеохопній величі, якої він досі ще жодного разу у своєму житті не спізнав. Скільки «все це» тривало, важко сказати. Але в якусь мить він відчув дивну полегшу просто на фізичному рівні: самиця обережно почала розкручуватися у протилежний бік, а далі… далі вона просто щезла, розчинилася. Та так, ніби її тут щойно не було зовсім.

Валерій поспішав до частини, щоб поділитися щойно пережитим….

Наближаючись до знайомого місця, помітив якийсь тривожний рух. Несподівано його також охопила тривога.

- Що сталося? – запитав у знайомого солдата.

- Пуштуни (назва місцевого населення – авт.) – напали на наших…

У передчутті недоброго Валерій кинувся вперед до гурту солдатів. Розштовхав хлопців… На землі лежав Колобок і хлопці, які раніше ходили з ним за молоком…