Незабаром один із тернопільських храмів прикрасить унікальний іконопис від сучасної легенди Львова, магістра іконопису, засновника Асоціації сакрального мистецтва та викладача іконописної школи при Українському католицькому університеті – іконописця Святослава Владики, котрий зі своєю командою – львівсько-тернопільськими художниками цієї асоціації, вперше працюватиме на теренах Тернопільщини, пише Номер один.

Розпис церкви Івана Богослова УГКЦ, що в Тернополі на проспекті Злуки, стане вже восьмим у його творчому послужному списку. Серед них і розпис інтер’єру церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Сихів), за що Святослав отримав Державну премію в галузі архітектури. Ця модерна церква була визнана найкращим зразком сучасної архітектури Львова. Для тернопільського храму знаний іконописець підготував чимало нового та особливого. В інтер’єрі церкви буде багато світла, кольори не перевантажуватимуть стіни, а все, що людина побачить у храмі, налаштовуватиме її на молитву. Так вважає і такими принципами послуговується у своїй роботі Святослав Владика, з яким ми поспілкувалися та попросили привідкрити деякі секрети свого ремесла.  

– Святославе, географія Ваших робіт – це переважно греко-католицькі храми Львівщини. Робота на Тернопільщині – це для Вас щось нове чи все-таки наші регіони споріднені?

– Тернопіль не відділяю далеко від Львова, тому що з вашого міста дуже багато талановитої молоді навчається у наших художніх закладах, у нас одне мистецьке середовище, адже ми знаходимось на Галичині. Відмінність у тому, що Тернопіль не має свого мистецького центру, як і сусідні обласні центри. Те, що парох церкви Івана Богослова отець Іван запросив розписувати храм саме нашу групу, є вчинком сильної людини. Можна було взяти місцевих митців, їхня робота значно дешевше б обійшлася для парафії, але вони не мають такої школи, яку протягом років здобули ми. І якщо говорити по правді, то наше  основне завдання – відновити українську іконографію, адже це є наш зв’язок із Київською державою. Якщо ми це втратимо, то цю історію заберуть росіяни. Те, що вони зараз власне роблять, вважаючи, що іконопис – це є їхня традиція, а українці до цього не доросли. Але це далеко неправда, адже якщо заглибитися в історію, то ми продовжуємо традицію, яка склалася в Україні з 1040-х років, коли вперше на запрошення князя Ярослава майстри із Константинополя зробили в Києві мозаїчні роботи у храмі Софії. Тому Тернопільщина – це четверта спроба після  Львівщини, Закарпаття та Буковини відновлення нашого древнього іконопису.

– Перед тим як приступати до роботи, вивчали інтер’єри інших тернопільських храмів?

– Цікавлюся сакральним мистецтвом не лише України, а й за межами. Однозначно знаю, що твориться у наших храмах, адже входжу до складу комісії із сакрального мистецтва Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви. Багато де був і багато чого бачив. Добре знаю, де храми розписані на високому мистецькому рівні, а де йде заробітчанство по церквах. Відповідно про те, що твориться на Тернопільщині, знаю не з розповідей, більше того, мені відомі проблеми, чому так, а не інакше сталося. Це завжди має свою основу. На порожньому місці не може щось створитися. Звідкіля в Тернополі багато правильно розписаних храмів, якщо кафедра сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв працює з 1995 року? Я один із перших ще зі студентської лави, хто почав робити стінопис, і це було в 2002 році. Повинно пройти років 10-ть, коли наші учні почнуть вчити своїх учнів,  щоби в нас було багато справжніх іконописців, а не просто художників.

– А хто він, справжній іконописець?

– Іконописець – це знання! Якщо віра у нашій роботі має бути на першому місці – без неї у цій справі взагалі немає що робити, то паралельно йдуть глибокі знання не тільки технології, а й богослов’я, історії церкви. Можна сказати, ми продовжуємо оту тенденцію, яку задав століття тому митрополит Шептицький – відновлення нашого іконопису, українського, але вже сучасного, XXI століття.

Іконописець – це передусім художник-архітектор. Для нього стіна храму – це ікона, де він повинен створити цілісний іконографічний образ, який буде відповідний конкретно в певному середовищі конкретної церкви чи її частини – святилище, центральна нава, храм вірних чи притвір.

– Святославе, розкажіть про концепцію розпису храму Івана Богослова. Що буде зображено?

– Ми розписуємо місце, яке призначене у церкві для священників – святилище. Основний богословський стержень – історія нашого спасіння через боговтілення. Тому ми взяли три важливі іконографічні сцени. З лівої сторони в нас буде зображено вхід Христа до Єрусалиму, у центрі – ікона Євхаристії і в правій частині – розп’яття Христове. Христос – великий Архієрей, який роздає апостолам хліб і вино. Апостоли будуть із двох боків. Чому Євхаристії, а не Тайної вечері? Тому що Євхаристія – це подяка, вона несе в собі постійний зв’язок із Божественною літургією, яка відбувається у храмі. І власне ікона Євхаристії поєднує в собі і небесну, і земну літургії. Ми будемо робити Христа, як великого Архієрея, у ризах, які в собі поєднують і царські, і священичі ознаки. В Івана Богослова ми читаємо: “Цар царів, володар володарів”. Тобто Христос зображається, як цар слави, позаду йому прислуговують ангели. Це якраз і є символ того, що Євхаристія зараз відбувається на небесній літургії. А коли священик стоїть біля престолу – це земна літургія.

Зверху в консі святилища буде зображена Богородиця-Знамення із Христом Імануїлом, що собою якраз символізує історію боговтілення.

Тобто ідея насправді проста, але для нас важливо, щоби вона була пов’язана з нашою сакральною традицією, але в сучасному світлі, тому що так чи інакше ми художники в XXI ст. Тобто поряд із традиційними елементами у своїй роботі ми вносимо й українські, зокрема, в той самий одяг додаємо наші елементи – орнаментику, вишивку, а також  характери рухів, тобто намагаємось, щоби вони були українські.

– Ваш стиль в іконописі – сакральний мінімалзім. А що це таке?

– Це коли людина у церкві концентрується на чомусь одному. Бо через сильно завантажені розписами стіни вона губиться. Коли немає акценту, композиція розвалюється. Христос повинен напряму спілкуватися з людьми. Основне завдання для іконописця – щоби людина у церкві відкрила свої внутрішні очі, а це може зробити тільки сакральний мінімалізм.

– Як думаєте, сучасний прихожанин зрозуміє сучасний іконопис, бо часто просто малювання їм ближче?

– Сучасний прихожанин – це так само, як у політиці сучасний виборець, він різний. Тому вважаю, що це слово дуже муніпулятивне. Основне завдання церкви, особливо митців, які там працюють, – це не просто зробити зв’язок із Богом, а має бути навчальний момент, коли ти через мистецтво даєш можливість пізнати людині красу Божу. Як на мене, це така своєрідна мистецька катехизація, якою іконописець повинен більше пояснювати, як має бути, тому слова «мені подобається» чи «мені не подобається» не можуть бути присутніми у церкві. Будь-яку церкву, яку ви мені покажете, частина церковної громади хоче бачити зовсім по-іншому, а частині  взагалі все одно. Якщо ти добре зробив роботу, вона впливає на всіх. Водночас у храмі іконописець ніколи не працює один. Якби не отець Іван, мене б у Тернополі не було. У нас діалог, а не монолог: я так бачу, я так хочу… Це нормальна співпраця, коли парох духовно наповняє майстра, в обох має вималюватись спільне бачення того, яким має бути інтер’єр церкви.

– Цікаво, у пароха були якісь особливі вимоги до іконопису церкви? 

– Особливість була в тому, що на стіні є вставки з ліпнини і вони йтимуть повсюди. Тому нам потрібно було свої ікони вписати в ті місця, які відведені під іконографію. А ще мова йшла про те, що храм буде дуже світлий, з мінімальною іконографією, яка повинна зав’язуватися із рельєфом. Уже моє завдання як фахівця, щоб ікона не нав’язувала себе одразу, а щоби з нею прихожанин хотів довше промовляти. Відповідно для цього потрібно дуже корегувати тональність. Мій колишній наставник казав: для ікони головне, щоби люди молилися, а для цього вона повинна відчувати гармонію, то їй потрібен особливий баланс. Десь на тих відчуттях ми працюємо в Тернополі.

– Служби у храмі не припиняються, тому Вам якось доводиться варіювати і працювати, можливо, навіть по ночах?

– Ночами ми не працюємо. Могли б, адже в нас трудяться професійні художники з академії мистецтв, які мають недоспані ночі у вузі, але це був би, напевно, наш останній храм (сміється, – авт.). Ми працюємо у відведений нам час між літургіями, головне, правильно систематизувати свою працю. Навпаки – це добре, що йдуть служби, більше того, ми завжди працювали під час служби. Бо коли люди моляться, а ти створюєш ікону, то це одне одному тільки допомагає, адже ікона – це літургія в образах, тут немає богословського конфлікту.

– Скільки часу займе розпис святилища?

– У середньому на святилище такого формату в нас іде до двох місяців.

– Яка висота храму Івана Богослова і чи не боїтеся висоти?

– Висота тієї частини, де ми зараз працюємо, 26 метрів. А чи боюся? Ні, бо тоді ви б зі мною не спілкувалися. Тут іде природній відбір, працюють тільки ті, хто не боїться висоти.

– Ви керуєте процесом чи самі вилазите на риштовку, берете пензель та виконуєте стінопис?

– Я діючий «спортсмен»! (сміється, – авт.). А загалом у нашій команді в Тернополі творять: Анастасія Руднєва, Наталія Пальчинська і Микола Куцик. А тернополянка Ольга Дмитрук має підключитися згодом.

– Яким Ви бачите решту інтер’єру храму, чи теж будете його розписувати?

– У планах, звичайно, зробити іконографію цілого храму, але наразі з отцем-парохом підписали угоду про виконання розпису святилища. Взагалі у всіх храмах, де ми працюємо, виконуємо роботи фрагментами. Бо всяке може трапитись, наприклад, коли у Львові виконували мозаїку, почалася війна, на два роки зупинили свою творчість, бо, з одного боку, почали волонтерити, з іншого – ніде було взяти мозаїку через зупинку заводу в Луганську.

Якщо дасть Бог і з’являться меценати, які захочуть зробити мозаїку в центральному куполі церкви І. Богослова, то я буду тільки за. Мозаїка – це вічність! Вона одразу піднімає сакральне мистецтво на дуже високий рівень. На сьогодні в Тернополі її не бачив у жодній церкві, а на Тернопільщині єдиний мозаїчний розпис можна побачити у Зарваницькому духовному центрі.

Віталій Попович